7.6. Драматургічні елементи

похорону й весілля

Драматургічні елементи серед родинних обрядів розподілені в прямій пропорції від ступеня використання в них словесних текстів: майже відсутні вони в ритуалах, пов'язаних з народженням дитини, їх порівняно небагато в похороні, натомість ними насичене весілля.

Стосовно похорону йдеться, зрозуміло, не про суто християнські ритуали, як відомо, театралізовані. Поза ними є епізоди, коли учасники похорону виконують визначені традицією "ролі". Це прощання вмираючого з родиною; намагання рідних полегшити йому "розставання душі з тілом"; оплакування; етикетна поведінка вдови біля "ями" тощо. На Поділлі та в Східній Галичині існували й парубоцькі ігри над мерцем: "бити лубка", "лопатки", "грушки". Гра полягає в тому, що "одному з грачів накладають на голову кожух, а інші б'ють його ззаду джгутом, поки він не вгадає, хто саме його вдарив" (Вовк, Студії..., с. 213). Це та сама вояцька гра, якою бавилися, знущаючись з Ісуса Христа, римські легіонери (Мк. 14, 65) і яка живе у військах дотепер. Про предковічний язичницький (або християнський) зміст таких ігор над мерцем можна лише здогадуватися. Вважалося, що свою роль "виконує" і небіжчик: він хоче, мовляв, побачити зворотну дорогу додому, і тому його виносять обов'язково ногами наперед, ударяють домовиною о поріг, щоб попрощався з хатою і не повертався більше.

Проте "театральність" похорону, зрештою, все ж таки зовнішня і втілюється в атрибутиці, що може нагадувати й театралізовані переодягання народного карнавалу, але, зрозуміло, тільки нагадувати: небіжчика переодягають у "смертний одяг", перевзувають в особливе, немов бутафорське взуття з полотна ("калікти" – слово походить від грецького kalikia, відомого і на Русі як назва паломницьких сандалій), металевий хрестик замінюють на дерев'яний; на родичах особливі жалобні строї – за традицією білі, у козаків – червоні. Парубка або дівчину ховали (на селі інколи ховають і дотепер) у весільному одязі та взагалі їм, кажучи словами думи, "заразом похорон і весілля справляли".

Драматургія весілля складна, багатозначна й багатобарвна. З одного боку, українське весілля підкреслено традиційне: стереотипне повторення ритуалів мало забезпечити щастя молодим і добробут новій родині. І хоч багато що на весіллі діялося вже бездумно, неусвідомлено, саме ця вимога чіткого відтворення традиційних обрядів була ясною та зрозумілою всім їхнім учасникам, а зміст її сформульований в етикетному діалозі молодого та батьків молодої, що обговорюють умови весілля: "як у людей, щоб і у нас було". Так само і в піснях:

Дай же, Боже, в добрий час,

Як у людей, так і в нас...

(Чубинський, т. 4, с. 98)

Зрозуміло, реально існують регіональні варіанти українського весілля. Сучасні етнографи вирізняють серед них наддніпрянський, поліський, карпатський і південноукраїнський. Оскільки ж найвиразніше втілює національну специфіку наддніпрянське весілля, саме на нього передусім і орієнтуються дослідники. Найвідоміший серед них, видатний антрополог і етнограф Хведір Вовк (Ф. К. Волков, 1847–1918), визначивши у структурі українського весілля "три головних акти, що коло них згруповані всі церемонії, а саме: сватання, заручини та весілля", з'ясував, що в кожному з них повторюється "те саме наподоблення умикання та купівлі молодої, замирення двох сторін, спільний бенкет, жертви і, нарешті, введення молодого в його шлюбні права". Як пояснити це "потрійне повторення того самого ритуалу"? Дослідник бачить у ньому відгомін "тимчасового зближення, – на пробу", відомого в деяких західноєвропейських народів під назвою "пробних ночей". Але це – лише один із "стародавніх звичаїв", що були з часом піддані "драматичному наподобленню" в українському весіллі "поруч з чисто релігійними звичаями, як молитва та жертва" (Вовк, Студії..., с. 307–309). Д. К. Зеленін пропонує вирішення простіше – "бачити у всьому цьому повторення в різний час того ж театрального дійства"⁴⁴. Легко впевнитися, що навіть якщо прийняти цю здогадку, власне потроєння вона не пояснює. Примітивно було би вбачати в ньому й аналогію магічному повторенню ритуалу або тексту тричі: в українському весіллі повторюються не ті самі ритуали та тексти, а їхня семантика, внутрішній зміст, виявлений Хв. Вовком у результаті спеціального дослідження.

Можливе й інше пояснення такого потроєння, просте, зате життєве. Уявимо собі, що парубок одружується з дівчиною з іншого села, а там інші весільні звичаї. Щоб задовольнити обидві родини, об'єднали ритуали з двох сел. Ця пара, одружуючи своїх дітей, використовує вже цей подвоєний ритуал, а згодом ситуація може повторитись. Подібні контамінації – річ звичайна в житті пісні або казки, і цілком можливо, що щось подібне діялося й у часи формування наддніпрянського варіанта українського весілля. Проте це просте пояснення стосується лише зовнішньої форми потроєння ритуалів і не відповідає на питання, чому такого потроєння не відбулося, скажімо, у білорусів?

Дещо конкретизуючи та розвиваючи міркування Хв. Вовка, М. С. Грушевський приймає, що до основи традиційного українського весілля було покладено київські (полянські) шлюбні звичаї, за якими молоду "тихо і кротко" приводили до двору нареченого, а на другий день "приносили, що з нею дадуть". Потім, "з XI віку, не раніше, з розповсюдженням київського права і культури взагалі, київський весільний обряд почав розповсюджуватися по інших землях, правдоподібно, уже з інкрустованими мотивами дружинного наїзду і з князівсько-боярською термінологією його". Але й у весіллі XIX ст. дослідник бачить "сполучення двох різних форм заключення подружжя. Перша – це порозуміння, договір родів молодої і молодого, який переводиться головами, «старостами» цих двох родів, при участі інших членів роду – кожного з свого боку". Друга форма, що "врізується" в оце "тихомирне релігійне родове свято", – це "насильницька, дружинна, воєнна форма здобування дівчини" (Грушевський, т. 1, с. 272, 266).

Уже під час сватання, цієї першої "дії" весільної драми, на авансцену залежно від регіональної традиції виходить або перша, або друга з форм "здобування дівчини". "Мирну" форму реалізують неспішні етикетні переговори сватів, що грають роль мисливців, розповідають свої байки про пошуки "куниці", колупання дівчиною пічки й т. ін. Вона може й осмислюватися: "Як почалось, щоб так і кончилось – веселенько да тихенько" (Весілля, кн. 1, с. 87). Друга, "воєнна", виявляється в тих варіантах, де за вимогою ритуалу "старости", знайшовши у дворі дівчину, тягнуть її до хати, удаючи, ніби захопили її силою. Інколи – але не завжди – таку ж семантику отримувало й перев'язування "старостів" рушниками: "Еге, голубчики ви мої! Як я бачу, то ви люди непевні. А коли так, то ми вас мусимо арештувати. А щоб ви не повтікали, то ми вас пов'яжемо!" (Весілля, кн. 1, с. 87).

Сватанню додає театральності й "реквізит", як, наприклад, палиці старостів (сватів), що були колись, за здогадкою Хв. Вовка, "ще й із тотемними знаками" (Вовк, Студії..., с. 230), щойно згадані рушники, хустка для молодого, а іноді – гарбуз, що він, обриваючи невдале сватання, перетворював його на самостійну, закінчену п'єску.

На заручинах з'являвся і "хор" (з боку молодої це її подруги, з боку молодого – жіноча рідня, "свашки" та "свахи"), що в наступних актах весільної драми "грає абсолютно ту саму ролю, що вона йому належала в античній трагедії" (Вовк, Студії..., с. 233).

У подальшій течії весілля його "мирна" іпостась утілюється у випіканні короваю. Це своєрідна "комічна опера", з репліками акторок–"коровайниць" та їхніх ритуальних помічників ("кучерявого", "старости" тощо), з піснями й навіть танками:

Коровайниці.

Пане старосто!

Староста.

Раді слухать!

Кор.

Благословіть коровай розчиняти!

Ст.

Нехай Бог благословить!

(Руданський, с. 24–25)

Цей обмін репліками повторюється й утретє. "Коровай", що його випікають з такою урочистістю, якось навіть незручно відносити до реквізиту. Другим таким сакральним весільним атрибутом є "гільце" (вільце) – обрядове "деревце" (як правило, гілка сосни, інколи вишнева), застромлене в обрядовий весільний хліб (не до "короваю", до іншого) й "увите", прикрашене квітами та вінками. У ритуалах, пов'язаних із "короваєм" і "гільцем", дослідники старішої генерації бачили запозичення в давніх греків.

А натеатральнішим у цьому "тихомирному" святі поєднання родів є, мабуть, ритуал, за яким уже на порозі хати молодої сходяться дві свахи, з боку молодої та молодого, кожна з хлібом, сіллю та із запаленою свічкою в руці. Жінки ступають кожна на поріг правою ногою, з'єднують свічки таким чином, що вони горять одним полум'ям і цілуються через поріг. Потім у глибокому мовчанні (знайомий уже нам знак важливості ритуалу!) обмінюються хлібами.

"Дружинницька" форма здобування дівчини реалізується передусім у тому воєнному поході проти роду молодої, що він розігрується в день власне весілля (церковного шлюбу), як правило, після вінчання, і це ще раз підкреслює зовсім не раціональну, а ритуально-театральну побудову українського весілля: справді, молоду треба ще добувати, уже прийнявши перед Богом шлюб із нею! Однак виправа готується дуже серйозно. Збирається "дружина", родичі молодого, вони отримують весільні "чини" – "тисяцького" (старший воєвода за князівської доби), "хорунжого" (від "корогва", прапор, офіцерський чин часів уже пізніших) – того, хто понесе перед "дружиною" червону короговку, дружко виступає тут як "старший боярин", молодий – як "князь". Серед них і дівчина (іноді їх дві) – це "світилка", озброєна шаблею, справжньою або дерев'яною, яку вона нестиме перед собою ефесом догори, бо рукоять прикрашено віночком із барвінків, калиною, прив'язано там скоринку та закріплено дві свічки, іноді переплетені. Предковічна функція "світилки" загадкова. Хв. Вовк думав, що вони "за давніх часів, можливо, грали ролю, відповідну до їх природи, цебто вакханок". Чи не звідти пішло відоме риторичне запитання "Хіба я їм свічку тримав?" Але в XIX ст. світилки разом із дівчатами-дружками полишали весілля задовго до вітчизняного аналогу вакхічним шаленствам. М. С. Грушев­ський бачить у світилці "немов заложницю або обмінницю" з роду молодого. Тоді не зрозуміло, чому вона "озброєна".

За старовинним звичаєм феодальної або громадянської війни, щоб відрізняти в сутичці "своїх" від "чужих", чинам "дружини" пришивають особливі позначки – "квітки". Добиваючись до хати батьків молодої, "дружина" має подолати "застави", де треба відкуплятися грошима або горілкою, а самий двір знаходить укріпленим і з готовою до бою залогою з родичів молодої: вони також озброєні киями, інколи починають і відстрілюватися з рушниць (зрозуміло, пострілами вгору), вимагають "пашпорту", "паперу" тощо. Ця картина удаваного бою за молоду яскраво змальовується й у піснях:

Припадь, припадь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола –

Кіньми грають, двір рубають,

Шабельками витинають, Марисуні шукають.

(Чубинський, 4. С. 325)

Діставшись після переговорів до хати, молодий бачить поруч із молодою свого шурина з "мечем" (прутом) і має викупляти або з боєм добувати собі місце за столом.

Ці дві основні іпостасі весілля, "мирне свято" і "збройний похід" розчиняються згодом у його справжній кульмінації – в "оргіястичному елементі весілля" (М. С. Грушевський), у веселій і вільній від буденних табу реакції обох родів на "комору" й особливо – на акт дефлорації нареченої в щасливому для її роду варіанті⁴⁵. Попри всю його яскравість, цей аспект весілля вивчений недостатньо. На думку Хв. Вовка, причиною є, з одного боку, "сором'язливість етнографів", а з другого – "суворість російської цензури, що була ще сором'язливіша за етнографів" (Вовк, Студії..., с. 233). За радянської влади ця, за висловом М. С. Грушевського, "прюдерія" навіть зміцніла. У науковому, здавалося б, виданні в академічній серії О. А. Правдюк навіть "з раніше друкованих описів весіль (Чубинського, Верховинця, Коломійця)" вважає "за доцільне" подавати тільки початкові рядки сороміцьких пісень (Весілля, кн. 1, с. 6).

Проте дослідження цієї "весільної оргії" не тільки "могло б кинути світло на найстародавніші та найцікавіші риси культу і звичаїв у примітивних слов'янських народів" (Хв. Вовк), вона цікава і сама як своєрідне явище української народної культури, і зокрема – своєю яскравою театральністю. Так, якщо молода виявилася "чесною", дружко, узявши її сорочку, ішов до хати, де чекала, співаючи "постільних" пісень, найближча рідня, а там, прикривши ікони, усі починали танцювати "з сорочкою довкола столу, по лавицям і по ослонам, і всі співають" пісню "про калину". Потім, після цілої низки обрядів та пригощань, "гуляють цілу ніч. Люди молоді беруть на віз чи на сани матір (молодої – С. Р.), возять її на собі по селу <...>, слідом за нею співають і танцюють відому пісню журавля: «А внадився журавель до бабиних конопель»". Другого дня знову "скачуть по лавках і ослонах", ходять селом із червоною хоругвою, справляють перезву тощо (Маркевич, с. 141–143). Але ж не менш театральним, видовищним було й покарання молодої та її "роду" у випадку, якщо виявлялася її дошлюбна "нечесність". У "насмішку" родичам молодої надягали солом'яні хомути, зав'язували їм голови онучами, матір водили селом у хомуті. Молоду змушували вислухувати сороміцьких пісень.

Як бачимо, у наддніпрянському весіллі це покарання мало сміховий характер. Але ж сміхові інкрустації зустрічаються й на попередніх етапах весілля, коли все йшло добре. М. С. Грушевський влучно зауважує, що "жартівливі перекори" у весіллі "ослаблюють ліричне напруження, щоб воно не перейшло в трагедію і не нарушило радісного, «весільного» настрою цілого дійства". Проте висміювали і членів свого роду також. Так, у записі С. В. Руданського "квітки" дружині мають пришивати "коровайниці", а "як оддають, то вбираються в шапку і співають:

Ой, глянь, старосто, на мене,

Кращий я козак від тебе,

А в твоїм шличку-ковпачку,

А в рутянім віночку.

Під час весілля то мати молодого, то мати молодої вбираються в шубу вовною догори та в шапку – напевно, щоб обдурити нечисту силу, є тут і магія викликання плодючості. У записі М. А. Маркевича дружко, перед тим як вивести молоду з "комори" до гостей, надягає на неї шапку молодого – знак його влади над жінкою. Але, якщо те саме робить "коровайниця" або "світилка", піддражнюючи "старосту", то це вже момент карнавальний, сміхова переміна статі, на те й розрахована, щоб потішити, розважити присутніх. Подібні переодягання відбувалися й на другий день весілля, про що й прислів'я є: "Один тому час, що батько в плахті".

Коли перезва вже у дворі молодого, першою інколи виходила з хати до перезв'ян молода, "переодягнена хохою: цебто якимсь чудиськом, а то ще замісць неї або замісць молодого (це правдоподібніше) виводять тура... Іноді замісць бика виводять німця – грубо зроблена солом'яна фігура, вдягнена в лахміття, з великим фалосом. Фігуру цю показують глядачам у супроводі дуже безсоромних рухів, яким дають цинічні пояснення" (Вовк, Студії..., с. 301). Можна пояснювати ці сценки згаданим уже бажанням обманути нечисту силу, проте в тому маскараді, що відбився у джерелах праці Хв. Вовка, релігійний момент явно вже забутий, "актори" ж і глядачі отримують задоволення від самого "виказування непристойності" та від сміху, який вона, за твердженням психолога, завжди викликає у простолюду⁴⁶.

Такий самий розважальний, карнавальний характер мали й гумористичні коментарі під час розподілу "короваю" або "дарів" родині молодої. У записі М. А. Маркевича дружко, роздавши "коровай", запитує: "«Чи усім сватового хліба достало?» Молоді люди, стоячи у порога, відгукуються: «Ні, ще запорізьцям не давали». Дружко подає кусні за поріг, це означає на запоріжжя". Цей каламбур у подільському весіллі розгорнуто у справжню інтермедію.

Якщо ж пригадати існуючі спроби осмислення у драматургічних категоріях весілля як цілого, легко пересвідчитися, що вони визначалися науковою позицією дослідника. О. М. Веселовський бачив у слов'янському весіллі "вільну містерію" з рядом спільних мімічних дій, з'єднаних в одне ціле, а Хв. Вовк в українському – навіть "літургію". Ф. М. Колесса писав, що коли й можна вважати весілля драмою, то учасники її "грають подію власного життя". Останнє глибоке зауваження стосується насамперед молодих, які в українському весіллі грають ролі майже суцільно безсловесні. Найтяжче акторське навантаження лягає на плечі батька молодої та обох матерів; для решти "акторів" (дружко або "старший боярин", "світилки" тощо) це така ж весела гра, як і участь у новорічному карнавалі. Нарешті, більша частина запрошених родичів та "запорожці" взагалі виступають як глядачі цієї веселої музичної драми, весілля.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Одним із компонентів, що складають "сюжет" традиційного українського весілля, М. С. Грушевський вважав...

1. ... опис вільного з'єднання юнака і дівчини.

2. ... продаж молодої.

3. ... тимчасовий або "пробний" шлюб.

4. ... збройне захоплення дівчини.

Відмінникові. Чи погодилися б ви з думкою, що українське весілля під час свого розвитку зазнало інонаціональних впливів?