Наративом і ритуалом

Жанри	Лірика	Наратив	Ритуал
Ініціальна	Не знаходить	Вирішується в	Вирішується за участю
опозиція	вирішення	самому наративі	кодуючого
			і декодуючого
Сюжет	Не існує	Існує
Медіація	Не передбачена	Міститься	Міститься поза
		в сюжеті	сюжетом, у
			зовнішній дії
Рівень	Суб'єктивний	Об'єктивний	Від суб'єктивного до
			об'єктивного

Розпочате А. Дандисом, Е. К. Кьонгас Марандою та П. Марандою поширення структурного аналізу на практично всі фольклорні жанри відкрило нові перспективи дослідження форми творів кожного національного фольклору.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Формула А. Дандиса "Якщо A, то B – якщо не C" мала відбити типову структуру...

1. ... прогнозу погоди.

2. ... поради астролога.

3. ... замовляння.

4. ... повір'я.

Відмінникові. У наведеній у підрозділі таблиці знайдіть найбанальніше спостереження.

4.7. Синтез

структуралістських досліджень

оповіді (Р. Барт)

На відміну від Північної Америки, у Франції 60–70-х рр. XX ст. структуралізм і постструктуралізм сприймалися насамперед як явища філософії, явища світоглядні. То ж не дивно, що фольклористичні дослідження структуралістів – за всього авторитету в суспільстві К. Леві-Строса – залишалися на периферії як їхніх наукових зацікавлень, так і суспільного інтересу до їхнього доробку.

Відзначимо також, що структуралісти-семіотики (дослідники знакових систем), які займалися фольклорними текстами (К. Бремон, А.-Ж. Греймас та ін.), головну увагу приділили спрощенню та новим математично-символічним інтерпретаціям ідей класичних праць В. Я. Проппа й К. Леві-Строса. А.-Ж. Греймас сам зазначає в розвідці 1970 р., що за таких умов його робота буде, "фактично, являти собою перегрупування ідей", котрі йому не належать⁵⁰.

Звернемося до праці класика французького структуралізму Ролана Барта (1915–1980) "Вступ до структурного аналізу оповідних текстів" (1966). Пафос розвідки – культурологічний. Р. Барт закладає підвалини наратології – науки, що вивчає оповідні тексти, при цьому тексти не тільки словесні, у тому числі усні, а й зображальні (ікони, комікси) та синтетичні (кінематограф). Доцільність розгляду тут саме цієї праці ґрунтується на тому, по-перше, що вона досить повно синтезує структуралістські дослідження в царині оповідних текстів (фольклорних також). По-друге, коли не загальну схему Р. Барта, то в усякому разі її деталі можна застосувати при вивченні структури найрозвиненіших жанрів фольклорного наративу. Тяжіння Р. Барта до аналізування тексту неавторського, масового яскраво виявляється хоч би в тому, що він, обравши за головне джерело ілюстрацій роман Я. Флемінга "Голдфінгер", жодного разу не називає його автора й вільно переходить від роману до фільму-"бойовика" за цим твором.

Як це з легкої руки В. Я. Проппа стало правилом у структуралістів, Р. Барт постулює необхідність створити спочатку дедуктивну модель опису, щоб згодом перевірити її на конкретних оповідних текстах. На іншу традицію, котра теж іде від "формальної школи", спирається й думка, що модель доцільно запозичити з лінгвістики. Довівши гомологічність (внутрішню подібність побудови) речення й дискурсу (у простішому розумінні – "мови в дії" або мови, зумовленої обставинами мовлення), Р. Барт знаходить оптимальну модель опису в "теорії рівнів", запропонованій Е. Бенвеністом для аналізу речення. Вона "передбачає два типи відносин між елементами – дистрибутивні (коли стосунки виникають між елементами того ж рівня) та інтегративні (коли стосунки встановлюються між явищами різних рівнів)"⁵¹. Відповідно в оповідному творі він пропонує розрізняти три рівні опису: "рівень «функцій» (у тому значенні, яке це слово має у Проппа та Бремона); рівень «дій» (у значенні Греймаса, коли він каже про персонажів як про актантів) і рівень «оповіді»", фактично ж "дискурсу оповіді", де фігурують уже оповідач і його слухач.

Перший рівень оповіді має в Р. Барта доволі складну внутрішню структуру:

Функції

↓ ↓

Власне функції, Інтегративні,

або дистрибутивні або ознаки

↓ ↓

(Кардинальні, + (Каталізатори, (Власне + (Інформанти)

або ядрові) або допоміжні) ознаки)

Головна різниця, за Р. Бартом, між "власне функціями" та "ознаками" полягає в тому, що перші складають "функціональний клас, котрий позначається поняттям «робити», а другі – поняттям «бути»". Зазначимо, що у фольклорі цю різницю добре демонструють дві форми міфологічної легенди – езотеричні оповіді, призначені для членів того ж колективу, які й самі добре знають, що таке, наприклад, відьма, та екзотеричні "пояснювальні оповіді", розраховані на дітей, туристів, фольклористів та інших невтаємничених⁵². У першому структурному типі переважають "власне функції" ("Клята відьма знову перекинулася кішкою..."), а в другому – "ознаки" ("Відьма, це така жінка, що, приміром, може перекидатися кішкою...").

Два класи "власне функцій" відбивають різні ступені важливості для ходу дії. Кардинальні, або ядрові – це функції зі схеми В. Я. Проппа й формули К. Леві-Строса, вони відбивають жорстку логічну послідовність подій. "Каталізатори" ж – лише "часову послідовність подій", вони "відіграють свою, особливу роль у розповіді – прискорюють її, притримують, повертають до початку, резюмують або визначають наперед розвиток сюжету". Вони мають і постійну функцію – фатичну ("Ало, ало, як мене чуєте?"), "що дозволяє підтримувати контакт між оповідачем і його адресатом".

А тепер приклад з міфологічної легенди "Запорізькі клади скрізь закляті..." в добротному, хоч і анонімному записі 80-х рр. XIX ст. Селяни пішли розкопувати скарб, чують, що вже близько залізна скриня. "Аж коли воно виходить та й сіло на другому каменю недалеко від них і дивиться, а далі й заговорило:

– Копаєте, – каже, – а чи ж ви принесли голову, щоб туди покласти? (Значить, щоб замість кладу та голову чоловічу йому покласти, тоді воно й дасть, а без того зроду не візьмуть!). Вони й полякалися насмерть – покидали й ломи, й лопати та й повтікали" (Легенди… С. 62). Поява і промова примари – функції, за Р. Бартом, "ядрові", а ось фрагмент "та й сіло на другому каменю недалеко від них і дивиться" містить два "каталізатори"; третій "каталізатор", речення в дужках, виконує й виразну фатичну функцію.

"Ознаки у прямому розумінні слова" – це наративні одиниці, що "допомагають розкрити характер персонажа, його емоційний стан, атмосферу, в якій розгортається дія". У наведеному тексті таких одиниць немає, і це взагалі характерно для фольклору. Проте фольклорна оповідь не може обійтися без іншого класу "ознак" – "інформантів", котрі "дозволяють ідентифікувати людей у часі та просторі". У повному тексті цитованої легенди знаходимо такі "інформанти": "Мій чоловік сам ходив"; "щопраздника вони й виходять – саме під Великдень!"; "мені тоді ще літ 12 було <...>, я у Ковалихи служила". Наведені приклади водночас ілюструють думку Р. Барта, що "деякі одиниці можуть бути змішаними" (у фрагменті "покидали й ломи, й лопати" можна бачити й "каталізатор", і "власне ознаку"). Приклад демонструє слушність зауваження Р. Барта, що "каталізатори", "власне ознаки" та "інформанти" в реальній послідовності відчутно протистоять "ядровим функціям", які утворюють головні, логічно пов'язані, "необхідні та достатні" елементи оповіді, "свого роду каркас".

Наступний рівень оповідної структури, "дії", фактично є рівнем персонажів, або "агентів дії" (актантів). Р. Барт розглядає два підходи до цієї проблеми. Обидва вироблено на матеріалі казок. Згідно з концепцією К. Бремона, "кожний персонаж може бути агентом послідовності, що складається зі здійснених ним вчинків (Шкідництво; Зваблення)"; коли ця послідовність передбачає існування двох персонажів, то в ній присутні дві перспективи того ж вчинку: "те, що в перспективі першого персонажа є Шкідництвом, у перспективі другого є Оманою". Таким чином, у К. Бремона кожний, навіть другорядний персонаж несе в собі свій сюжет.

Натомість А.-Ж. Греймас, ідучи за В. Я. Проппом, пропонує описувати персонажів залежно не від того, ким вони є , а від того, що вони роблять. Звідси й термін – актанти. Оскільки ж вони розподілені попарно, усю безліч персонажів, що зустрічаються в оповідях, "можна укласти в парадигматичну структуру (Суб'єкт / Об'єкт; Той, що подає / Той, що отримує; Помічник / Противник), яка реалізується протягом усієї оповіді. Оскільки ж певний актант містить цілий клас персонажів, він може втілюватися в найрізноманітніших образах..."

Можна сказати, що концепція К. Бремона є "персонажоцентричною", а А.-Ж. Греймас іде від семантики вчинків персонажа, які розподіляє по трьох семантичних осях – це "вісь комунікації, вісь бажання (або пошуку) і вісь випробувань". Сам же Р. Барт головні труднощі бачить у тому, "щоби визначити місце (і тим самим існування) суб'єкта в рамках будь-якої матриці дійових осіб незалежно від її конкретної форми". Він замислюється над питанням: "Хто є суб'єктом (героєм) оповідного тексту? Існує чи ні привілейований клас персонажів?"

На рівні Оповіді (або оповідного дискурсу) Р. Барт зосереджується на взаєминах "оповідача і слухача/читача", а також на проблемі справжнього "відправника оповідного тексту". Тут досі "пропонувалося три відповіді. Згідно з першою, оповідь здійснює особистість – у сугубо психологічному плані"; твір тут є лише засобом "для втілення зовнішнього у стосунку до нього твору я". Згідно з другою концепцією оповідач – "носій всевідаючої і, як здається, безособової свідомості", він на позиції немов самого Бога (так написано, наприклад, романи Панаса Мирного). Згідно з третьою концепцією "оповідач має повідомляти лише про те, що здатні бачити або знати його персонажі" (такий оповідач у "Місті" В. Підмогильного). Р. Барт наполягає – і з цим важко не погодитися, – що з погляду теорії оповіді не лише персонажі, але і їхній творець "є самою своєю суттю «паперовими істотами»". І тут він посилається на фольклорні твори, що "не мають автора" – з цього погляду, звичайно.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Чи стосуються чарівної казки сумніви Р. Барта щодо обов'язковості в оповіді головного героя?

Відмінникові. У тексті "Житомир" (2.9) знайдіть "ядрові функції" (за Р. Бартом).