6.5. Думи про Хмельниччину,

про "козацьке життя"

та моралістичні

Вирізнення дум про славні події Хмельниччини із загального масиву думових текстів не становить труднощів: сюди одностайно відносять думи "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська перемога", "Про орендарів", "Про Білоцерковщину", "Богдан Хмельницький і Василь Молдавський" та "Смерть Богдана Хмельницького". Як видно навіть із цих умовних наукових назв, головним героєм циклу є славний гетьман Богдан Хмельницький. Змальовано його тут, за малим виключенням, з позиції простого козака, що міг побачити гетьмана здалека на війні або під час церковного свята та виконувати його універсали. У думах Богдан Хмельницький виступає як патріот, полководець, трохи дипломат; його любовні пригоди та родинне життя, що вельми цікавили польських мемуаристів і пізніших козацьких літописців, не привернули увагу творців дум.

Найбільш розроблені характери персонажів знаходимо в думі "Хмельницький і Барабаш", що починає цикл, якщо виходити із хронології відбитих у ньому історичних подій і відповідно – з гіпотетичної послідовності створення дум циклу. Початок повстання пов'язано тут із легендарною історією про викрадення Богданом Хмельницьким у гетьмана реєстровців Барабаша універсалів короля Володислава IV (у думі – "Радислава"), що надавали козацтву якісь нові права.

У Барабаші незнаний співець-поет бачить кар'єриста (недарма ж його постійно називає "гетьманом молодим"), який угодовству з іноземними гнобителями свого народу віддає перевагу перед справжньою державною працею для нього. Барабаша викриває вже його перша репліка, відповідь на пропозицію Хмельницького, використавши "королівські листи", "за віру християнську одностайно стати". Барабаш запитує:

"... Чи не лучче нам з ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?"

Парадоксально, але зрадник Барабаш із його жінкою (вона цілком поділяє погляди чоловіка, а зі свого боку не бажає, щоб він на війні почав "тілом своїм панським комари годувати"), з його двором, їз шкатулою в землі під воротами, з його звичкою до "дорогого напитку" – змальований рельєфніше, ніж Богдан Хмельницький, що виступає, подібно до епічних отаманів Матяша старого та Самійла Кішки, як уособлення козацьких чеснот, а тут ще і як суддя, що своєю рукою вершить суд над зрадником та його родиною. Оскільки відомо, що історичний І. Барабаш був забитий козаками-реєстровцями, яких він вів проти Хмельницького, на самому початку повстання 1648 р., можна поставити питання, а чи не бажав тут поет-співець поглибити образ славного Богдана? Адже Хмельницький змушений розправитися з кумом і кумою, заради козацької справи беручи на душу великий гріх.

З погляду естетичного найсвоєріднішою в циклі є дума "Корсунська перемога". Існують лише два її записи, обидва середини XIX ст. й обидва були видані в реконструйованому вигляді. У першому, зробленому якимсь Копитьком на Полтавщині, М. О. Максимович змушений був при друкуванні відкинути початок, явно перенесений із думи "Буря на Чорному морі", а промову ватажка засвоїти не Грицькові Зборовському, як було в записі, а Богданові Хмельницькому. Другий варіант, записаний М. Неговським від кобзаря М. Ригоренка на Харківщині, узагалі не мав початку, і П. О. Куліш, видаючи його, просто переніс до своєї публікації 8 перших рядків із реконструкції М. О. Максимовича (Куліш, т. 1, с. 223).

Можна зрозуміти, чому саме ця дума дійшла до нас у такому пошкодженому вигляді: вона містить не послідовну епічну розповідь про битву під Корсунем, а фрагментарні, інакомовні та метафорично оформлені враження від усіх переможних битв 1648 р. разом. Тож і зрозуміти всі її натяки міг лише сучасник. Так, щоб збагнути "сіль" насмішки над "Потоцьким" у першому записі, треба було знати, ким він був і що Хмельницький, полонивши, віддав цього польного гетьмана татарському хану. Але й починається дума (ідеться, нагадаємо, про реконструкцію М. О. Максимовича) із "зашифрованого" заклику Богдана Хмельницького до козаків:

"Гей, друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре знайте, барзо гадайте,

Із ляхами пиво варити затирайте:

Лядський солод, козацька вода;

Лядські дрова, козацькі труда".

Це один із варіантів епічної теми "битви-бенкету", і своєрідність його полягає в тому, що метафоричне "пиво" тут поки що тільки вариться і що готується воно як для обрядового святкового бенкету (давньоруської "братчини"), "зсипкою", але з поляків береться внесок дорожчий, а з козаків – вода і праця. Іронічний характер цієї метафоричної картини розкривається в подальшому зображенні втечі шляхти та євреїв-"рандарів" з України. У виданнях думового епосу радянських ("післяперебудовних" також) тут випускають від 52 до 24 рядків у записі Копитька. Робиться це з міркувань етичних: євреї в думі називаються народним словом, що воно в російській мові має безперечно образливе значення, а тому за роки радянської влади відповідно забарвилося і в ужитку українців Наддніпрянщини.

Згаданий епізод "Корсунської перемоги" утворює сюжет самостійної думи, що збереглася в записах священика Б. Базилевича й П. О. Куліша від Андрія Шута, а також у зробленому невідомо де, від кого і коли якимсь А. Морозом. Ця дума "Про орендарів" також не передруковувалася в антологіях останніх десятиріч. На думку М. М. Плісецького, тому, що "ідейний зміст її неоднозначний" або "вона з ідейного погляду не така ясна"⁴⁷. Мовою радянського фольклориста це означає, що народні співці не проявили того "ясного" марксистського розуміння історії та пролетарського інтернаціоналізму, які приписувалися трудящим масам народу, чи не з літописного кожум'яки починаючи.

Ідейний зміст думи насправді дуже "ясний": єдиною причиною повстання 1648 р. названо утиски євреїв-"рандарів", які, між іншими витівками,

На славній Україні всі козацькі церкви заорендовали.

Которому б то козаку, альбо мужику дав Бог дитину появити,

То не йди до попа благословиться...

Іти треба було до "рандаря" та платити йому, "щоб позволив церкву одчинити". Потім розповідається, як євреї, зібравшись "у Білу Церкву на сейм", дізнаються про початок козацького повстання. Тим часом Богдан Хмельницький наказує козакам: євреїв-"рандарів у пень рубайте". Євреї тікають до Полонного, за ними приходить Хмельницький та "листами" вимагає від поляків видати йому цих втікачів. Останній його аргумент:

Єсть у мене одна пушка Сирота –

Одчиняться ваші залізні широкі ворота.

Після пострілу цієї епічної гармати (велетенська гармата оспівується, зокрема, і в "Манасі") євреї-"рандарі" просяться в "полонян", щоб ті їх "за Вислу річку хоч у одних сорочках пускали". Чи випустили їх, не повідомляється, але "козакам у городі Полонозі (Полонові? – С. Р.) дана воля на три часи з половиною". Тож "не один козак за пана гетьмана Хмельницького Бога просив", бо зносив не один єврейський жупан.

Копіткий аналіз історичної основи думи – а заразом і відповідних фрагментів "Корсунської перемоги" – привів І. Я. Франка до висновку про достовірність її окремих деталей, потверджених зокрема мемуарами учасника подій Натана Ганновера⁴⁸. Отже, і втілене в думі своєрідне розуміння причин Хмельниччини теж належить її сучасникові? Питання не таке просте, адже початок думи в записах від А. Шута явно складений набагато пізніше:

Як од Кумівщини да до Хмельнищини,

Як од Хмельнищини да до Брянщини,

Як од Брянщини да й до сього ж то дня,

Як у землі кралевській да добра не було...

Узагалі ж немає сенсу прикрашати як історію, так і сприймання народом її подій. До того ж не тільки євреям перепадає в цих думах. Так, голосіння над загиблими є одна із спільних для індоєвропейського епосу "тем". Проте в "Корсунській перемозі" голосять жінки ворогів, "пані-ляшки", і плач їхній – сміховий, пародійний, створений без будь-якого співчуття до цих удів.

Дещо більш розвинений, ніж у "Корсунській перемозі", сюжет має дума, що отримала досить невиразну наукову назву – "Про Білоцерківщину". Змальовуються наслідки Білоцерківського миру 1651 р., за умовами якого польській шляхті дозволено було повернутися до своїх маєтків на Брацлавщині та Чернігівщині. Гумористичне забарвлення розповіді про це нове господарювання "панів-ляхів", про успіх, що його вони мали в козацьких жінок, а також називання потерпілих "козаками і мужиками" свідчить, що співець-поет орієнтувався на смаки запорозької голоти. Цікаво означено дистанцію між "козаками і мужиками" та гетьманом "паном Хмельницьким": вони пишуть йому "листи", причому роблять це "у неділю рано, Богу помолившись", а він у відповідь "словами промовляє", називаючи їх "дітьми". Історичному, на ім'я названому гетьманові в системі персонажів відповідають "козаки і мужики", а також "ляхи" сумарні, узагальнені. Проте для конкретної розповіді про нове вигнання "ляхів" з України поетові-співцю необхідно було перейти до поодиноких постатей "козака" й "ляха". Невідомо, чи відчував тут труднощі автор XVII ст., але в інтерпретаторів його тексту – співців XIX ст. – "шви" при переході від "козаків і мужиків" до поодинокого "козака" помітні в усіх варіантах. Особливо нескладно вийшло в записі від А. Шута: "То вже ж один козак лугом біжить..."

Дума "Богдан Хмельницький і Василь Молдавський" з майже епічною послідовністю розповідає про козацький похід у Молдавію 1652 р. – майже, бо починається вона не з причини, що викликала війну, а відразу з картини виступу "війська козацького в похід". Проте тут же й пояснюється, чому не сказано про причину війни:

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає-гадає!

Сюжет думи розгортується у взаємодії персонажів трьох рівнів. Вищий щабель у цій ієрархії займають гетьман Богдан Хмельницький, "Василь Молдавський" та Іван Потоцький – тут "кроль польський". Вони пересилаються між собою вигаданими листами – прийом узагалі поширений у пізньому епосі, а Богдан Хмельницький (а не син його Тиміш) ще й командує своїм військом, причому рішення та замисли геніального полководця не можуть збагнути навіть його офіцери ("ні сотники, ні полковники"), що складають зовсім бездіяльний середній рівень персонажів.

На нижчому рівні – прості козаки й молдовани. Перші – без голосу", до них застосовано епічну формулу, що передає враження від маси людності: "козаки йдуть, | Яко ярая пчела, гудуть". Молдовани ж вимагають захисту й порятунку у свого господаря, а той благає про поміч битого вже Богданом Хмельницьким Івана Потоцького, якому скаржиться, що Хмельницький усім його "волохам, як галкам, | З пліч головки познімав".

Узагалі за оповідною структурою дума нагадує сталінський кінобойовик "Визволення Криму", де війну показано так само, як заочний двобій головнокомандуючих. І ця аналогія не така вже випадкова: цілком можливо, що в основі сюжету думи лежить офіційна версія невдалого походу І. Богуна та Т. Б. Хмельницького (Тиміш там і загинув) як переможного. Але в збережених часом текстах відбилося й характерне для козацької маси нерозуміння стратегічного задуму славного гетьмана: він нібито хоче з молдован

великиї скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць жаловання давати.

Оскільки український епос узагалі має характер оборонний, а не завойовницький, незнаний поет-співець змушений був "перевернути" загальноепічну "тему", в якій іноземний полководець похваляється швидко захопити міста вітчизни співця, але прораховується (див. про неї наш коментар⁴⁹), і застосувати її до Хмельницького, чия епічна похвальба, усупереч традиції, сповнюється:

Ось тогді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд-добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано задобіддє взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Січави припав,

Город Січаву огнем запалив

І мечем ісплюндрував.

Щойно процитований варіант був записаний П. О. Кулішем 1853 р. в Сосницькому повіті Чернігівської губернії від бандуриста Андрія Шута. Ця мирна людина, релігійна, як більшість кобзарів і лірників (а про А. Шута відомо, що він не любив весільних і ліричних пісень), навіть не помітила, що оте своє "гаразд-добре" Хмельницький "учинив" у неділю. Цікаво, що радянські епосознавці, навпаки, "не помічали" завойовницького, грабіжницького пафосу думи. Б. П. Кирдан, наприклад, зазначає, що український гетьман "зображений у думі прибічником мирного вирішення питання і противником кровопролиття" (Кирдан. Думи, с. 460). В. М. Гацак вважає, що "прихід козаків до Дністра" виглядає як відповідь "на якийсь невірний крок із боку господаря". Цікаво, що цитовану статтю написано для збірника "Дружба народів, відбита у фольклорі", надрукованого в Кишиневі (1961).

Завершує цикл дума "Смерть Богдана Хмельницького". Знов перед нами напівофіційна реляція, і легко уявити, як першотвір цієї думи кобзарі розносили шляхами України, приголомшеної втратою непереможного гетьмана. Дума збереглася в трьох записах, при цьому в найдавнішому (1814) відбито "соціальне замовлення" таке ж демократичне, як у думі "Богдан Хмельницький і Василь Молдавський". Справді, старшина не могла висунути таку програму:

"Дай же, Боже, – козаки промовляли, –

За гетьмана молодого

Жити так, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Городи турецькії плюндрувати,

Слави-лицарства козацькому війську доставати!"

До циклу примикає фрагмент думи "Іван Богун" (оточений "ляхами" у Вінниці, козацький герой просить у Хмельницького "помочі-порятунку"), повний запис якої 1928 р. не дає достовірного тексту.

Порівнюючи думи про Хмельниччину з творами героїчного "ядра" думового епосу, й авторитетніші дослідники, такі як П. Г. Житецький та І. Я. Франко, і майже забутий тепер О. М. Лісовський, автор першої монографії про думи (1890), справедливо відзначали їхню фрагментарність та зруйнування "епічної основи". Радянські ж фольклористи, виходячи з наперед заданої ідеологічної настанови, високо оцінювали ідейно-естетичний рівень дум про Хмельниччину, хто декларативно (М. Т. Рильський, П. Д. Павлій), а хто й спираючись на певні спостереження над текстами: Б. П. Кирдан, наприклад, знайшов у них і традиційні для думового епосу взагалі, і внутрішні для цього циклу "загальні місця", з погляду "теорії Перрі – Лорда" – епічні формули.

Як на нашу думку, неправомірно оцінку ступеня епічності цих творів жорстко прив'язувати до оцінки їхніх естетичних якостей. Не може бути сумніву, що думи про Хмельниччину, хоч і зберігають деякі ознаки епосу, водночас на певній "шкалі епічності "розташовані ще далі від епосу класичного, ніж думи про боротьбу з турками і татарами. З іншого ж боку, і рівень художності їх варто було б оцінювати в межах тієї поетики, що її обрали їхні автори – обрали, виконуючи ті позаестетичні завдання (патріотичні, державницькі, військово-пропагандистські), які так помітно забарвлюють ці творіння незнаних співців-поетів XVII ст. навіть у варіантах, записаних більш ніж через два століття усної трансмісії.

Думи про "козацьке життя" розташовані ще далі від умовного героїч­ного "ядра", ніж думи про Хмельниччину. До них відносять славнозвісну думу "Фесько Ганжа Андибер", а також "Козацьке життя" та "Проводи козака", що розповідають про побут вояка, який пішов до охочого війська. Образи героїв двох перших дум схожі з уже відомим нам "козаком-нетягою" і як епічну "тему" (не формулу, бо повної словесної, а також метричної збіжності немає) використовують опис його одежі.

Змальований у думі "Фесько Ганжа Андибер" козак до того ж виявляється гетьманом, точніше, ідеальним гетьманом-демократом – ідеаль­ним, зрозуміло, з погляду запорозької голоти. Ясно, що такого Феська Ганжи Андибера й на світі не було, це витвір фантазії співця-поета, що поділяв ідеали, вимріяні запорожцями-голяками.

Ментальності такого співця завдячує й загальне сміхове забарвлення думи. Місцем дії обрано корчму, типовий художній простір народної "сміхової" культури, а в ній заправляє колоритна "Настя кабашна", вона ж "на бідних нетяг хоч зла, да обашна". Такий вибір художнього простору зумовлений запорозькою традицією гуртового прогулювання здобичі як нормального modus vivendi мирних часів.

Це дума про соціальну та майнову нерівність, знаками яких виступають напої та одяг. Багаті "дуки" заживають "меду, оковитої горілки", бідному нетязі досить і смердючого "норцового пива". Проте переодягнений джурами, він відразу дістає "привітання" "медом шклянкою і горілки чаркою", але ці напої виливає на свої "шати":

"Ей, шати мої, шати!

Пийте, гуляйте:

Не мене шанують,

А вас поважають..."

Це, безперечно, ідейний центр думи. Г. А. Нудьга знаходить тут "одну з центральних ідей доби Відродження: людину слід шанувати не за походження, не за чин, а за розум і здібності". Але український народ, судячи хоч би з прислів'їв ("Не суди по одежі, а суди по уму"; "По одежі зустрічають, а по розуму проводжають"; "Не одежа чоловіка, а чоловік одежу красить") додумався до цієї ідеї й самотужки. Жест гетьмана-нетяги, яким би не було походження самого цього мотиву (він є в анекдотах про Ходжу Насреддіна, зокрема кримськотатарських), у думi набуває важливого символічного змісту: знаки двох семантичних рядів, багатства і влади, з'єднуються докупи в руйнівному для обох контакті. У цьому контексті з можливих розшифрувань прізвиськ головного героя привертають увагу "посудина" (Ганжа) і "шаровари" ("Андибер" від "гандевери" або "гендевери").

Фінальне покарання "дук" – таке ж фантастичне втілення мрії про соціальну справедливість, як і нескінченні перемоги селян над дурними панами в новелістичних казках та анекдотах. Але найближча паралель до думи з цього погляду, як це вже не раз зазначалося в літературі, – пісня "Темна хмара наступила...", в якій "дуку", що насміхався з бідних козаків, за наказом ідеального отамана карає сама п'яна голота:

Один бере за чуприну,

Другий дула б'є:

"Не йди, не йди, превражий дуко,

Де голота п'є!"⁵⁰.

Неповторне запорозьке світосприймання яскраво відбилося й у думі, що отримала умовну назву "Козацьке життя". Можна погодитись, що вона показує, "як занепало козацьке господарство, поки козак боронив рідну землю"⁵¹, але ж занепало воно тому, що жінка його "у корчмі пила та гуляла, | А домівки не знала". Борщ, яким ця взірцева дружина хоче "привітати" козака – "оскомистий, чортзнаколишній", і традиційний слухач розумів, мабуть, козака, коли він "підсинює" жінці очі. Тож, підказує дума, чи варто козакові було й одружуватися? А ідеал козацький – знову корчма, "корчма-княгиня"...

Під час військової виправи пиятика в запорожців суворо заборонялася, а їхню традиційну їжу в поході можна розглядати як пісну або буденну чернецьку. Моральний ідеал козака "на тверезо" відтворює багато в чому загадкова дума "Олексій Попович". Не звертаючись до питань походження її сюжету та стосунку до билинного епосу, розглянемо її як втілення козацького світогляду XVI–XVII ст. та як найяскравішу з дум моралістичного циклу.

Козацький моральний імператив дума викладає й аргументує за допомогою двох послідовно проведених прийомів – контрасту і чуда. Коли під час морського походу виявляється, що море вимагає людську пожертву, і треба знайти для неї серед козаків найбільшого грішника, зголошується Олексій, попович пирятинський. Козаки здивовані – адже цей "лицар-писар" читає Святе Письмо "по тричі на день" і навчає їх "на все добре". Але з покаянної промови козацького праведника випливає, що він, від'їжджаючи до війська, "з отцем і паніматкою прощення не приймав", старшого брата "зневажав", старшу сестру "проклинав", та ще

добрим конем своїм вороним по вулиці пробігав –

Чужих діток ростурчав,

Кров християнську на сиру землю проливав...

Останній злочин – найстрашніший, бо герой думи робить те, що в історичних піснях стало формулою, якою змальовували жах татарського нападу ("витоптала орда кіньми | Маленькії діти").

У найдавнішому записі (1805) кошовий наказує відрубати у грішника "з правої руки пальця-мізинця" (парціальна жертва) та кинути в Чорне море. У пізніших записах цієї деталі вже немає, бо досить і щирого каяття, щоб сталося "великоє диво" – море заспокоїлося, а хвиля "усіх козаків до острова | Живцем прибивала". А в записі 1805 р. і сама буря була явно чудесною, надприродною:

На святом небі всі звезди помрачило,

Половина місяця в тьму вступило.

Як бачимо, щирі релігійні переконання поета-співця та зображених ним козаків є двовірними. Не кажучи вже про язичницьке вірування, що море може вимагати жертву людиною (і часткове, парціальне виконання цієї вимоги в старішій редакції), з кінцевою благочестивої промови Олексія Поповича слухач довідувався, що врятувала козаків "отцева-паніматчина молитва", а це уявлення має прадавні язичницькі корені⁵².Тож християнського в думі тільки і є, що звертання до Бога і святих, "помічників на морі".

У думі "Буря на Чорному морі" маємо спрощену колізію щойно розглянутої: диво тут здійснюється над двома братами, що "потопають" у бурхливому морі. Використано й великі фрагменти тексту думи "Олексій Попович", а щоб підкреслити силу "отцевої і матчиної молитви", у варіантах до двох братів приєднується ще й третій козак "бездольний, безрідний і безпомічний" – загибель нещасного невідворотна.

Якщо щойно розглянуті моралістичні думи втілювали постулати специфічно козацької, запорозької моралі, то в думах іншої групи ("Проводи козака", "Бідна вдова і три сини", "Сестра і брат" та ін.), хоч персонажі й можуть називатися козаками, але їхні вчинки оцінюються з позиції моралі загальнонародної, у цих думах оспівуються принципи непорушності родинних зв'язків і особливого пієтету до матері. Народна мораль тут стверджується методом "від протилежного": показані наслідки її порушення.

Майже безсюжетні, думи ці тісно пов'язані з баладами та ліричними піснями⁵³, і відносимо їх до думового епосу лише за формальними їхніми особливостями: їх складено думовим віршем, вони виконувалися тим самим речитативом, що й думи героїчного "ядра" і мають епічні формули. Як цикли про боротьбу з турками й татарами та невільницький включають твори алегоричні, так і серед цих дум, узагалі життєподібних та приземлених, яскравий виняток становить дума "Сестра і брат", цілковито умовна за своєю поетикою. Сестра зовсім містично "з чужої сторони" посилає "поклон" братові, "іздалека" звертається до нього, а він "тоє зачуває" і відповідає – хоч і не знає, де її шукати тощо.

Ця умовність, зрозуміло, тієї ж художньої природи, що й у баладі про нещасне заміжжя, де жінка перетворюється на зозулю, щоб передати звістку про себе своїй родині. Проте, узявши саму ідею перетворення з балади, незнаний поет-співець використовує опис перетворень, запозичений з билинного епосу, але відомий також і чарівній казці:

"Братику мій рідненький!

Через луги темнії, високії, ясним соколеньком перелини,

Через ріки бистрії, глибокії, білим лебедоньком перепливи,

Через степи широкії малим, не великим перепелоньком

перебіжи..."

Уже на самісінькому окрайці думового епосу існують пародійні думи, що складають таке саме його сміхове відлуння, як "Маргіт" і "Батрахіомахія" – Гомерових поем. Одну з пародійних дум, про невдаху-чабана, що розгубив хазяйські вівці ("Курта" або "Таливіря"), знаходимо вже наприкінці XVII ст. в тому ж збірнику Кондрацького, що й старіший текст думи "Козак-нетяга". Поетика цих творів (особливо пародійної думи "На Чорному морі") відбиває вплив небилиці.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Богдана Хмельницького в думах показано...

1 ... різнобічно, серед його військової, державної, дипломатичної діяльності та в особистому житті.

2. ... як героя романічної пригоди з жінкою його смертельного ворога Чаплинського.

3. ... як військового діяча в першу чергу.

4. ... як борця за приєднання України до Московської держави.

Відмінникові. Чи існує можливість знайти спільне для всіх дум визначення ставлення їх до історичної дійсності?