3.9. Кризові явища

в теорії фольклористики

кінця XIX – початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. незадоволеність розвитком теоретичної фольклористики найпроникливіші її фахівці висловлювали цілком відверто. Так, О. М. Веселовський уже в рецензіях середини 80-х рр. ставить парадоксальне для позитивіста запитання: а чи не досить збирати все нові й нові варіанти тих же казок? Ученого охоплює туга за "новим, хоч би конвенціональним (умовним – С. Р.) синтезом, який би вказав нові шляхи дослідження, замість уже пережитих, котрі замість виходу часто приводили до стіни!"³⁹. Через майже сорок років Г. Хьюе, учень відомого компаративіста Г. Париса, запитував: "Коли ми не знаємо нічого ні про вітчизну (казок – С. Р.), ані про час їхнього походження, яка ж нам користь від вивчення їх?"⁴⁰.

Розчарування в теоріях XIX ст. викликало в деяких західних фольклористів бажання розрубати "Гордіїв вузол". Напрямок цієї операції підказав реальний стан функціонування традиційного фольклору, що його цивілізовані європейці спостерігали в себе вдома та який вельми контрастував з романтичною концепцією предвічної й безособової народної творчості в Я. Грімма. Справді, відклавши "Deutsche Mythologie", і визирнувши у вікно, мюнхенський фольклорист міг побачити вуличного співака із шарманкою, який продає перехожим аркушики з текстом нової пісні, щоб вони могли її заспівати разом з ним. Хіба під цей спів добрих бюргерів можна було погодитися зі старим Якобом Гріммом, котрий ладен був віддати всю творчість Гете за будь-яку народну пісню? Підпорядковане літературі та принижене перед нею становище фольклору в Німеччині XIX ст. підсвідомо переносилося на ієрархічні та творчі стосунки будь-якого фольклору й будь-якої літератури.

Приблизно отак можна було б відтворити психологічний підклад появи парадоксальної концепції "культури, що опустилася", виробленої О. Группе у фундаментальній праці "Грецькі культи й міфи в їхньому відношенні до східних релігій" (1887). За цією концепцією народ сам нічого не творить: усі культурні цінності виробляються у вищих, освічених колах суспільства, а вже потім "опускаються" в широкі народні маси, де спотворюються й вульгаризуються. Суголосну ідею висунув Ж. Бедьє, який у чотиритомному дослідженні, присвяченому генезису chansons de geste, французьких епічних поем⁴¹, доводив, що цей героїчний епос виник не з народної усної традиції, а з джерел літературних – монастирських хронік, що були доповнені розповідями паломників і легендами ченців.

Подібні теорії здобули прихильників і в нас. Так, Володимир Миколайович Перетц (1870–1934) у магістерській дисертації (1900) вбачав спільне джерело української та російської народної лірики у віршовій українській літературі XVI ст. як продукті "творчості культурніших класів"⁴². Молодий ще дослідник мимоволі розкриває психологічну підоснову обрання ним цього підходу: на його думку, таким чином з'являється можливість розкрити "таємницю розвитку одного з найцікавіших літературних явищ". Для майбутнього фундатора "філологічного методу" у цій проблемі існують лише співвідношення словесних текстів, котрі він і розглядає. У найяскравішій, а заразом і найбільш теоретичній формі В. М. Перетц висловив свої погляди на цю проблему в капітальному дослідженні-виданні "Слова о полку Ігоревім" (1926): "Коли ми придивимося до звичайного процесу, спостережуваного і в народному побуті, і в народній творчості, то помітимо, що й речі, і сюжети, й елементи усної творчості поволі пересуваються в напрямку від шарів культурніших – до менш культурних, які поволі прилучаються до культури вищої. Отже, коли можна говорити про те, що "Слово" стикається з пізнішою народнопоетичною творчістю, саме XVIII та XX вв., то хіба в тому тільки розумінні, що "Слово" впродовж віків безпосередньо або через низку наслідувань <...> передавало свою поетичну фразеологію усній творчості"⁴³. Ці міркування не можна оцінювати однозначно. Щодо конкретного прикладу, то В. М. Перетц безумовно помиляється: ні саме "Слово", що поширювалося до 1800 р. у списках (було їх, як гадають фахівці, дуже небагато), ані вказані вченим наслідування йому, серед яких в Україні відомі були лише "Сказаніє о Мамаєвом побоїще" та один-два списки "Задонщини"⁴⁴ , просто фізично не змогли б здійснити такого широкого впливу на українську усну традицію. Проте самий висунутий дослідником услід за О. Группе принцип змушує замислитися. Адже В. М. Перетц, нагадавши, що сучасні північноросійські епічні співці "лише зберігають традиційну спадщину", запитує: "Що ж було давніш, за доби, коли відбувалася жива творчість (у Київській Русі – С. Р.)? Але нехай навіть – стійна манера компонувати, нехай сталі епітети, одно слово, всенький словесний апарат, що за його допомогою або його способами поет у старовину втілював свої думки і почування. Хто ж утворив увесь оцей рясний та різноманітний запас словесної орнаментації? Мляві переказувачі чужої творчості – чи творці, поети?"

Одначе чому це "творців, поетів" В. М. Перетц не хоче бачити серед народних співців? Далі, отой "рясний та різноманітний запас словесної орнаментації" в побудові своїх образів якраз і виявляє, у чому легко пересвідчитись, сліди первісного, примітивного мислення, а саме принципів "бриколажа" й "калейдоскопа", відкритих пізніше К. Леві-Стросом. Водночас саму ідею про запозичення в традиційному фольклорі з творчості – усної та писемної – представників вищих за соціальним рангом шарів і класів не можна відкидати й недооцінювати. Адже щодо народного побуту В. М. Перетц абсолютно правий: давно вже доведено, що в народів Європи засоби благоустрою житла, моди, танці та інші способи розваги в XVII–XIX ст. поступово, із запізненням інколи на століття, але таки "опускалися" до нижчих верств суспільства, до трудящого люду. Що ж до усної творчості, то тут хрестоматійним є приклад "пісень літературного походження", добре вивчених в українській фольклористиці (праці В. М. Перетца, В. Г. Бойка, Г. А. Нудьги та ін.).

Узагалі ж великою помилкою було б кидатися боронити власними грудьми святий народний фольклор від інсинуацій О. Группе або В. М. Перетца. Така реакція була б пережитком романтичного народолюбства і справжнього обожнювання народної творчості, що їх поділяла інтелігенція майже всіх народів Європи середини XIX ст. Отже, указуючи на полемічні перебільшення у справді антидемократичних теоріях О. Группе та В. М. Перетца, зокрема не погоджуючись з ідеєю глобального запозичення всього кращого у фольклорі з літератури, будемо спокійно перевіряти їх на конкретному матеріалі.

У Росії ідея "культури, що опустилася", відбилася в науковій творчості В. Ф. Міллера, засновника російської так званої "історичної школи", а конкретно знайшла своє втілення в атрибуції билин творчості "професійних співців, що виконували їх для багатшого і культурного класу"⁴⁵. Це твердження було серйозною науковою гіпотезою, яку не можна просто відкинути – як і концепцію П. Г. Житецького, підтриману В. М. Перетцом, про літературне походження віршової форми українських дум⁴⁶.

Зосередившись на вивченні билинного епосу, В. Ф. Міллер запропонував досліджувати його таким, яким він зберігся "в найближчий до нас період билин", не заглиблюючись у передісторію билинних сюжетів. При цьому головне завдання – "шляхом зіставлення варіантів вивести найбільш архаїчний її (конкретної билини, що вивчається – С. Р.) ізвод і, досліджуючи історико-побутові ознаки цього ізводу, визначити по можливості період його складання та район його виникнення"⁴⁷. Для цього згадані "історико-побутові ознаки" треба було зіставити з реальними фактами історії, зафіксованими в літописах та інших письмових історичних джерелах.

Легко помітити, що ніякої особливої новизни тут немає. З одного боку, В. С. Міллер прямо повторює методику Т. Бенфея, підхоплену й розвинуту в ті самі часи засновниками "фінської школи" (див.: 4.1), а щодо праці з історичними джерелами, то, не згадуючи вже про Вл. Б. Антоновича і М. П. Драгоманова (3.8), раніше за російського вченого або водночас із ним у такий спосіб вивчали давньофранцузький епос про Гильома Оранзького А. Жанруа в серії статей і Ж. Бедьє в першому томі вже згаданого дослідження "Епічні легенди: Розшуки про формування "шансонс де жест". Т. 1. Цикл про Гильома Оранзького" (Париж, 1908). Проте, на відміну від російського фольклориста, А. Жанруа спеціально попереджав читача, що не треба шукати "надто тісного зв'язку між історичною реальністю та її відбиттям у поезії, не треба намагатися в кожному літературному персонажі побачити персонаж історичний, чиє ім'я та чиї головні риси збігаються з ім'ям і рисами персонажа літературного"⁴⁸. Така обережність була необхідна – і тому, зокрема, що епос індоєвропейських народів, як відомо, відображує не тільки (і не стільки) історичну дійсність, як специфічний "епічний світ" із своїми внутрішніми законами.

В. С. Міллер та його послідовники розуміли історизм епосу надто механістично, вбачаючи в ньому чи не дзеркальне відбиття дійсності. Як наслідок, виявилося, що й ця методика не гарантує від дослідницької сваволі. Коли С. К. Шамбінаго, учень В. С. Міллера, доводить, що билина про Василя Буслаєва відбиває погром Новгорода 1571 р. і є новгородським памфлетом на царя Івана Грозного⁴⁹, бенфеїст І. І. Жданов вбачає в герої цієї ж билини варіант західного образу Роберта-диявола⁵⁰. Якщо ж, обираючи навіть таке вузьке поле дослідження, два фольклористи за допомогою двох різних методів приходять до однаково неприйнятних – такими вони й залишилися в історії науки – результатів, це є ще одним симптомом глибокої кризи, в якій опинилася теоретична фольклористика в кінці XIX – на початку XX ст. А щоб вийти із цієї кризи, треба було винайти ідеї більш плідні, ніж концепція "культури, що опускається", або жорстка прив'язка фольклору до історії.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Основною теоретичною помилкою в методиці російської "історичної школи" було те, що її представники ...

1. ... ігнорували художню специфіку епосу.

2. ... не зверталися до "теорії запозичення".

3. ... не враховували класову боротьбу між персонажами билин.

4. ... опиралися лише на друковані історичні джерела.

Відмінникові. Чи є вживання сучасними українськими робітниками носовичків свідченням на користь концепції "культури, що опускається"?

Розділ 4

ТЕОРІЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ:

XX – ПОЧАТОК XXI ст.