3.8. Своєрідність українського внеску

в теорію світової фольклористики

XIX – початку XX ст.

Українська фольклористика XIX – початку XX ст., на відміну від деяких інших гуманітарних дисциплін, як-от філософія або бібліїстика, розвивалася в річищі західноєвропейської науки, була закономірним і повноправним її компонентом, у чому дозволяє впевнитися вже викладене в цій книзі. Такий її статус засвідчує й авторитет, набутий нею при вивченні вітчизняного фольклору, й існування в її активі не тільки традиційних слов'янознавчих досліджень, а й глибоких екскурсів до проблематики фольклору світового. До цих останніх належать, окрім згаданих у попередніх підрозділах праць М. П. Драгоманова, О. О. Потебні, І. Я. Франка й М. П. Дашкевича, численні сходознавчі розвідки А. Ю. Кримського, статті й рецензії М. Ф. Сумцова, В. М. Гнатюка, С. В. Савченка. До речі буде згадати тут визнання, що його здобули фольклористичні праці І. Я. Франка в Польщі та Німеччині, М. П. Драгоманова – у Болгарії, а також російські академічні премії, присуджені майже всім видатним українським фольклористам тієї доби.

Тепер знаходимо у працях цих учених і передбачення відкриттів, зроблених у світовій науці вже у XX ст. І. Я. Франко, як побачимо (4.2), раніше за З. Фрейда розробив теорію несвідомого підкладу поетичної творчості, а О. О. Потебня був піонером вивчення "художнього часу", запропонував перші наукові пояснення так званих "примітивних" прийомів народної поетики (5.3), на півстоліття випередив Дж. Ренсома, звернувши увагу на необхідність розрізнення явищ, які той назвав "структурою" та "текстурою" і т. ін.

Кількість прикладів таких "випереджень" можна легко примножити. Проте не варто кидатися з цього приводу в бій, на захист пріоритету співвітчизників. Недарма ж у гуманітарних науках немає чіткого юридичного поняття "відкриття", і не захищається воно тут "авторськими свідоцтвами" та привілеями. А з іншого боку, хіба ж не розгледіли ми названі передбачення тільки тому, що нам відкрили на них очі стрункі виклади пізніших концепцій XX ст., що стали вже популярними в певних наукових колах? Тому доцільніше бачити у згаданих явищах свідчення великих теоретичних потенцій української фольклористики її класичного періоду, її "срібного" віку.

Чому ж ці потенції не було реалізовано на головних напрямах розвитку світової науки про фольклор? Замислитися над цим питанням корисно, оскільки воно має прямий стосунок до сьогодення: відповідь на нього допомогла б осмислити й теперішнє місце української фольклористики у світовій. По-перше, молода українська наука не мала за плечима такої могутньої філософської бази, як німецька, або століть колонізаторської експансії та пов'язаного з нею вивчення "дикунів", як англійська, французька, російська. По-друге, проблеми генезису та взаємостосунків між фольклорами нащадків праіндоєвропейців (нагадаємо, що це кардинальні проблеми теорій XIX ст.) цікавили українських фольклористів лише тієї мірою, якою звертання до них допомагало вирішувати основне їхнє завдання, поставлене перед ними не стільки логікою розвитку науки, як самою історією українського народу.

Ідеться про завдання теоретичного осмислення тих незчисленних скарбів духовної культури свого народу, що розкрилися перед ними вже при перших спробах збирання. Ось на цьому полі працюючи, наша фольклористика і зробила свій оригінальний, на жаль, досі ще належно не поцінований внесок до теоретичного фонду фольклористики світової. І першим таким своєрідним здобутком стали результати розробки питань статусу носія фольклору як представника національної культурної традиції, а також його контакту зі збирачем як речником тієї ж традиції. А започаткував цю "філософію фольклористичного контакту" Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), дуже талановитий фольклорист, який присвятив нашій науці лише кілька молодих років свого довгого письменницького життя.

Якщо для Гріммів казкарі, з якими вони працювали, були тільки передавачами дорогоцінної прадавньої спадщини, П. О. Куліш у народних оповідачах і старцях-лірниках, котрих розшукував і з котрими намагався потоваришувати, вбачав насамперед яскравих особистостей і серйозно міркував про засади такої збирацької методики, що мала б якомога природніший характер, не деформувала б, говорячи сучасною мовою, притаманної усній традиції форми реалізації твору. Ось що розповідає він про свою співпрацю з лірником Архипом Никоненком: "Я не поспішав випитувати у нього все, що він знав або пам'ятав. Мені здавалося, що буде зроблено дуже добре, коли я буду записувати його роздуми і розповіді в міру того, як вони будуть довільно виказуватися переді мною; і це було би справді зроблено дуже добре, якби б нагла смерть Архипа не розірвала нашої дружби, що тільки-но починалася" (Куліш, т. 1, с. 8).

Особлива короткість дистанції між збирачем і лірником, сказати б, інтимність їхніх стосунків не є тут випадковою. П. О. Куліш спокійно визнає, що хоч давно цікавився "простонародними оповідями", проте "довго залишався в омані, начебто для збереження їх достатньо однієї пам'яті". Визнання дивне в устах фольклориста. Але ж перед нами письменник, що відчуває себе творцем тієї самої національної культури, хранителя якої бачить у старці-лірнику, і намагається спочатку прямо, без посередництва запису, перейняти усну версію цього спільного надбання. Тим самим він відтворював, знову-таки кажучи сучасною мовою, притаманний фольклору спосіб комунікативного акту (див.: 1.2), а зайнявши згодом позицію фольклориста, намагається утримати між собою і лірником такі самі природні стосунки реципієнта інформації з її подавачем.

Слухач є важлива постать і у фольклорі, адже тільки він може згодом продовжити життя твору. Оскільки ж усна історична традиція України руйнується (П. О. Куліш наводить красномовні свідчення цього), місія збирача-письменника набуває особливої ваги. Адже тільки

Слово нам верне і силу давнезну і волю

І не один в нас лавровий вінок обов'є круг чола.

("Сум і розвага")

Ось так загальна культурологічна концепція, рефлексія письменника та власний науковий досвід приводять П. О. Куліша до глибокого і теж "людиноцентричного" розуміння постаті збирача-фольклориста як повноправного й несвідомо-творчого учасника "фольклористичного контакту" (див. ще: 2.2). Відзначимо й Кулішеві звертання до питань збирацької етики. Зокрема, він цікаво розв'язує питання, що постало перед Л. М. Жемчужниковим як збирачем і ним самим як публікатором: оскільки для повної соціологічної характеристики казкаря довелося згадати й певні його грішки, ім'я цього "діда" взагалі не названо.

Цю ж національну модель "філософії фольклористичного контакту" втілює у форми більш наукові невтомна збирацька й публікаторська праця В. М. Гнатюка, представника вже "срібного" віку нашої науки. Випускаючи в кінці XIX ст. свою збірку "галицько-руських анекдотів", він підкреслює, що "не від речі буде пояснити в ній, як сам народ глядить на фольклор, як його розуміє та яке становище занимає супроти тих, що стараються його добути на верх і учинити доступним для науки" (Гнатюк, с. I). Реалізуючи цей намір, В. М. Гнатюк від двох своїх інформантів прецизійно записує розповіді про їхнє власне життя, додаючи й коротку характеристику вже від себе цих "Тимка Гринишина з Пужник і Гриця Оліщака Терлецького з Мшанця" саме як оповідачів. З іншого ж боку, він друкує й "оповідання" згаданого Г. Олищака Терлецького та Кузьми Лучкевичіва, в яких подано селянські чутки, викликані появою в селі "пана"-фольклориста. До цього відображення – вельми гротескового і фантастичного – власної постаті в суспільній думці Мшанця, Михновця та Лип'я В. М. Гнатюк долучає трохи іншого матеріалу для автохарактеристики – даючи, наприклад, відсіч "тим галицьким рецензентам попередніх томів Етнограф. Збірника, що не можуть собі помістити в голові, як може існувати подібне видання та друкувати "неморальні" на їхній погляд речі".

І саме збирання, і теоретичне осмислення зібраного настійно вимагали розвитку жанрології, то ж не випадково саме в цій галузі українська фольклористика має кілька непересічних здобутків. Уже перші, ще романтичні спроби осмислити відбиття у фольклорі національної історії викликають появу спочатку розпливчастих (М. В. Гоголь, І. І. Срезневський), а потім науково обґрунтованих ідей щодо специфіки історичної пісенності. Десятиріччями випереджаючи формування російської "історичної школи" (див.: 3.9), Вл. Б. Антонович і М. П. Драгоманов ще 1874 р. використали методику широкого залучення історичних джерел, "тубільних та іноземних", щоб можна було "судити, якою мірою пісні, що збереглися в пам'яті поселянина малоруського на протязі кількох століть, подають поетичне відтворення реальних образів дійсності цих століть, що послідовно змінювалися"³³.

Паралельно з кристалізацією уявлень про жанрову специфіку дум висувалися докладно обґрунтовані концепції походження цього жанру (П. Г. Житецький, Ф. М. Колесса), які викликали наукову полеміку. Пропонувалися гіпотези (І. Я. Франко, М. Ф. Сумцов, В. М. Гнатюк) про генезис інших жанрів. Плідний розвиток жанрології знаходив відбиток і в постійній увазі українських учених до її головного питання – загального жанрового структурування національного фольклору. Жанрологічна активність фольклористики "срібного віку" продовжилась і в радянську добу.

Одна з аксіом майбутньої "Історії української фольклористики" знайшла поки що таке втілення: "Як позитивну рису української фольклористичної школи слід відмітити її постійне прагнення до аналізу ритміки слова і музики в їх тісних зв'язках, що вилилося в самостійну теоретичну концепцію"³⁴. Ось тут внесок нашої фольклористики у світову, мабуть, найвагоміший, і пов'язаний він з напрочуд вдалою гармонією між збирацькою та теоретичною галузями вітчизняного етномузикознавства. У другій половині XIX ст. подвижницькій збирацькій, публікаторській та патріотично-пропагандистській діяльності М. В. Лисенка відповідає піонерське музикознавче дослідження П. П. Сокальського ("Руська народна музика, великоруська і малоруська, в її побудові мелодичній та ритмічній, та відміни її від засад сучасної гармонічної музики", Харків, 1888), де було, зокрема, зроблено спробу реконструювати історію народного мелосу взагалі.

Плідне поєднання вже в одній особі постатей збирача народної музики й теоретика-інтерпретатора демонструють нам праці К. В. Квітки, що згодом уточнив і розвинув музикологічні концепції П. П. Сокаль­ського. Оригінальний жанр інтердисциплінарного дослідження, в якому музична форма народної поезії вивчається в нерозривному зв'язку зі словесною, виробив Ф. М. Колесса.

Таким чином, об'єктивний внесок нашої фольклористики XIX – початку XX ст. у скарбницю світової був вагомий. Але познайомившись із західними оглядами історії науки про фольклор (хоч би з не раз уже тут згаданим томом Дж. Коккьяри), легко пересвідчитися, що цей внесок не був належним чином осмислений на Заході.

Причин для цього вистачило, і в першу чергу – об'єктивних. Головною ж була, мабуть, така: розвиток фольклористики в Україні коригувався жорсткою реальністю факту, що більшість учених були підданими Російської імперії, а меншість – Австро-Угорщини. Уже згадувалося, що в Російській імперії українська мова як мова науки довгий час була просто забороненою. Певна окремішність української та білоруської фольклористики російськими колегами визнавалася, проте не всіма та інколи з виразним імперським присмаком. Що вже казати про інших, коли обізнаний і ліберальний у національному питанні О. М. Пипін у чотиритомнику "Історія російської етнографії" відвів білоруській етнографії місце в четвертому томі, поруч з описами побуту ... народів Сибіру.

Становище західноукраїнських фольклористів було не набагато кращим. Досить згадати драматичну історію видання "Русалки Дністрової" (1837) або університетські поневіряння І. Я. Франка. Запрошення саме І. Я. Франкові дати статтю про завдання етнографії для першого тому народознавчого польського щорічника "Lud", що з 1895 р. видавався у Львові, розглядають як знак визнання його наукових заслуг польською фольклористикою³⁵, але ж об'єктивно це була й спроба привласнення нею талановитого українського дослідника...

Мовна ситуація була складною для нашої науки по обидва боки кордону, але найскладнішою – у загальному міжнародному контексті. Навіть дотепер для західноєвропейських учених сумною для нас аксіомою залишається: "Slavica non leguntur" (в усякому разі, за межами вузького кола славістів) – що вже казати про XIX ст.? Можна з упевненістю стверджувати, наприклад, що Франків трактат "Із секретів поетичної творчості" (1898), коли б надруковано його було – як деякі інші праці вченого – німецькою мовою, міг би прискорити розвиток ідей фрейдизму у світовому літературознавстві та фольклористиці. Цього не сталося, бо в тій тонкій верстві української інтелігенції, серед котрої поширювався львівський "Літературно-науковий вісник", праця не отримала необхідного для цього резонансу. Проте хіба можна закидати Каменяреві, що він звертався насамперед до співвітчизників?

Теоретичні новації фольклористів Наддніпрянщини, щоб потрапити на європейський "ринок ідей", мали проходити "фільтр" навіть подвійний: російська фольклористика тоді широко використовувала досвід західної науки, але "зворотний зв'язок" був для росіян таким же утрудненим, як і для інших слов'ян. То ж коли такі новації й пробивали собі дорогу на Захід, то вже не як українські...

Ось приклад. Після публікації німецькою мовою праці М. К. Азадов­ського "Про одну сибірську казкарку" (FFC. 1926, № 68) в американській фольклористиці здобула визнання притаманна російським фольклористам "особлива увага до індивідуальних відмін між оповідачами", "до їх життя і соціального підґрунтя", причому визнано також, що до появи "російських праць" "усе це було практично "закритою книгою" для західних вчених"³⁶. Але ж за походженням своїм це не російська новація, а українська: новаторським пошукам у цій галузі П. О. Куліша і Л. М. Жемчужникова відповідає суцільна гріммівська "надособовість" водночас друкованих "Народних російських казок" (1855–1863) О. М. Афанасьєва, значно пізніше були оприлюднені спостереження над північноросійськими співцями билин, зроблені П. М. Рибниковим (1867) і О. М. Гільфердингом (1873). Та й виробляв свій підхід до вивчення казок М. К. Азадовський під впливом не лише названих праць, а й з урахуванням постійної уваги до кобзарів та лірників української фольклористики XIX – початку XX ст.

То ж пригадаємо слова К. В. Квітки: "Безперервна переоцінка існуючих праць необхідна по відношенню до усіх предметів наукового дослідження"³⁷. Ми пережили вже період, коли генетичні й навіть діахронічні дослідження світової фольклористики здавалися знеціненими, і хто знає, чи не зробить розвиток теорії нашої науки такий виток, на якому саме зосередженість на феноменології вітчизняного фольклору, притаманна українським дослідникам XIX – початку XX ст., зробить з них найавторитетніших та уважно студійованих попередників?

З іншого ж боку, мусимо визнати, що головні, фундаментальні фольклористичні праці О. О. Потебні ("Пояснення малоруських і споріднених народних пісень", 1883–1887) та І. Я. Франка ("Студії над українськими народними піснями", 1913) задумані були таким чином, щоб теоретичні екскурси в них тільки пояснювали явища вітчизняного фольклору. І. Я. Франко і прямо запевняв у передслові: "Не вдаючись ні в які загальні міркування ані системи", робити все, що "може причинитися до якнайповнішого зрозуміння даної пісні, – отце моя мета"³⁸. Є тут присмак принципової атеоретичності (ідеться, нагадаємо, про сприйняття теорій XIX ст.), а це вже одна з ознак того, що й українську фольклористику її "срібного віку" не оминула криза, яка охопила світову науку про фольклор на межі XIX–XX ст.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Одна із складових частин внеску української фольклористики "срібного віку" до теорії фольклористики світової – це ...

1. ... перші записи народного епосу.

2. .... вироблення методології вивчення фольклорного історизму.

3. ... "відкриття" народної казки.

4. ... подальша розробка теорії "самозародження" сюжетів.

Відмінникові

Фольклорист│ М. П. Драгоманов М. Ф. Сумцов … І. С. Свєнціцький

Сфера │ Компаративістика, Зв'язки Зв'язки Фольклор

теоретичних проблема фольклору , міфології і література,

пошуків фольклорного і літератури та мови,

історизму жанрологія поетика