4.10. Марксистсько-ленінська

фольклористика:

становлення та шлях її до 1953 року

Пропонуючи, як і фрейдизм, універсальний методологічний ключ до проблематики всіх гуманітарних наук (і всіх негуманітарних теж), марксизм саме у фольклористиці закріпився з великим запізненням. Це пояснюється, між іншими чинниками, і тим, що його славнозвісні основоположники, німецькі філософи, економісти й соціологи К. Маркс і Ф. Енгельс проблематикою фольклористики не займалися. Ті ж їхні праці, що згодом розглядалися в радянській фольклористиці як установчо-методологічні, насправді мають до нашої науки стосунок у кращому разі опосередкований – так само, як і дописи В. І. Леніна про Е. Потьє, автора "Інтернаціоналу", або про статистику робітничих ферейнів у Німеччині. Що ж до есе Г. В. Плеханова "Листи без адреси" (1899–1900), де основоположник російського марксизму обґрунтовував "трудову теорію" походження мистецтва, то воно не справило помітного враження на фахівців.

Говорячи про запізнення розвитку марксизму в науці про фольклор, маємо на увазі більш-менш наукові форми його засвоєння фахівцями. Звісно, у радянській Росії друкувалися такі опуси, як стаття А. В. Луначарського "Ілля Муромець – революціонер" (1919). Вплив так званого "вульгарного соціологізму" можна бачити в розвідці Б. М. Соколова, де богатир Микула Селянинович розглядався, навпаки, як образ "куркуля" (1929), або у спробах переосмислити історіографію фольклористики, знайшовши для кожної теорії приховані "класове" та "історико-соціологічне" підґрунтя. Можна пригадати й безглуздий нігілізм у ставленні до культури минулого, пропагований "школою" російського історика М. Покровського, і не менш безглузду кампанію "Радянським дітям казок не треба". Проте все це до часу не набувало характеру державно-примусової ідеології.

Ніби за інерцією фольклористика в СРСР продовжувала свій, внутрішньо зумовлений розвиток. В Україні, як уже згадувалося, активно діяла Етнографічна комісія при ВУАН, керована А. М. Лободою; міцну базу для майбутніх компаративних і генетичних досліджень було закладено фундацією при ВУАН Інституту первісного громадянства. Було розгорнуто видання текстів українського фольклору в старих і нових записах, виходив "Етнографічний вісник". Було надруковано перший (1923) і четвертий (1925) томи "Історії української літератури" М. С. Грушевського, що являють собою певний підсумок зробленого в українській фольклористиці кінця XIX – початку XX ст. У Росії продовжували з'являтися друком праці вчених "історичної школи", головним чином билинознавців; відбувся важливий для подальшої долі світової фольклористики розквіт "формальної школи".

Цей порівняно мирний розвиток фольклористики в СРСР протримався лише до початку 30-х рр., коли було фактично знищено кадри Етнографічної комісії ВУАН, примусово реформовано як ВУАН, так і АН СРСР, яка у 20-ті роки ще зберігала рештки традиційної автономії. Було арештовано й засуджено опозиційних академіків, між іншими своїми науковими зацікавленнями й фольклористів, М. М. Сперан­ського і В. М. Перетца, в обох відібрано членство в АН СРСР, а у В. М. Перетца – й АН УРСР. Трохи згодом комуністи погромили залишки "історичної школи" В. Ф. Міллера, звинувативши її в слідуванні "соціально-ворожій" теорії "аристократичного походження епосу".

У цей кризовий період зазнав спотворення той напрямок східнослов'янської фольклористики, що його О. І. Никифоров назвав "російським захопленням вивченням казкаря" і котрий стосувався не казки тільки, а започаткований був в Україні (див.: 3.8). Коли йшлося про уважне вивчення творчої особистості талановитого казкаря або кобзаря, коли організовувалася елементарна моральна та матеріальна підтримка цих людей з боку громадськості, то це можна було лише вітати. Коли М. К. Азадовський знаходить у певного казкаря "художній реалістичний метод" або заявляє, що "казка йде тим же шляхом, яким ішов узагалі розвиток літератури"⁷¹, це можна сприймати як звичайне перебільшення в міркуваннях науковця. І навіть коли Г. М. Астахова під впливом партійної критики теорії "аристократичного походження епосу", а просто кажучи, з переляку об'явила північноросійських селян не лише зберігачами та носіями, а й творцями билинного епосу, це була теоретична помилка, що її згодом, під час "відлиги", сама ж дослідниця мала мужність виправити.

Проте таке "захоплення" набуло принципово відмінного значення, коли почалося справжнє вторгнення радянських фольклористів у процес розвитку об'єкта їхньої науки. Відомий лозунг Ю. М. Соколова "Фольклор є не лише відгук минулого, а й гучний голос сучасного!" просто узагальнював те, що давно вже робилося ангажованою позаакадемічною фольклористикою. Так, 1923 р., немов випереджаючи майбутні теорії "радянського фольклору", кобзарі С. Пасюга з Бєлгородської обл., П. Гащенко і П. Древченко з Харківщини та Г. Цибка із Запорозької обл. склали "думу" під назвою "Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних". Залишилися спомини двох співавторів, частково опубліковані Б. П. Кирданом. Один з них, С. Пасюга, сказав, що "думу" створювали "не для себе, а для суспільної користі" (Кирдан, с. 480). Якщо ж згадати, що робилося це в Харкові, тодішній столиці УРСР, а кобзарі зібралися з усіх кінців її, не важко здогадатися, що "суспільною" була й ініціатива створення цього тексту.

У 1939 р. на семінарі (!) билинних співців Ю. М. Соколов, уже не криючись, визначив їм завдання – "створити такі твори, що всьому народові показали б усю велич нашої епохи, зуміли б розповісти всьому народові про величезну відстань між старим і новим життям, що показали б, яке щастя для нас усіх, що ми живемо в соціалістичній країні"⁷². Між створенням "думи" "Про військо Червоне..." і цим інструктажем багато чого відбулося: дбайливо відібраних "майстрів народного мистецтва" було прийнято до Спілки радянських письменників, заохочено урядовими нагородами, до кожного з них приставлено професійного, в усякому разі освіченого літератора, що й направляв, і підказував, і виправляв, – його статус коливався від анонімного "білого раба" до офіційного співавтора. Безсоромно пропагувалися редагування та підробка записів, і за вище досягнення науки видавався наскрізь фальсифікований збірник "Творчість народів СРСР" (1937). Редагував його В. І. Чичеров (1907–1957), теоретик сталінської фольклористики, керівник науки нового радянського типу, з ментальністю номенклатурного партійця.

У радянській Україні, як завжди, намагалися не відставати від "старшого брата". Інститут українського фольклору АН УРСР ревно збирав і створював "народну творчість" про В. І. Леніна та Й. В. Сталіна, провів кілька нарад, а також Першу республіканську конференцію кобзарів та лірників (1939). Саме тоді в Україні з'явилися офіційно визнані "народні поети", народові якраз і не відомі.

Після другої світової війни розвиток фольклористики в СРСР зазнав нової руйнації, хоч на перший погляд чергове втручання ВКП(б) у справи гуманітарних наук її прямо не стосувалося. У загальному контексті походу проти "безрідного космополітизму" академічні відгуки на ювілеї О. М. Веселовського 1938 і 1946 рр. викликають спочатку "дискусію" про нього на сторінках часопису "Октябрь" (1947–1948), де можна було прочитати, наприклад: "За Веселовським, Бова запозичений, Полкан запозичений, билини запозичені, "Слово о полку Ігоревім" запозичено..."⁷³. Незабаром, за дорученням, безумовно, Й. В. Сталіна, генсек письменників О. Фадеєв "своєчасно поставив питання про шкідливу метушню навколо Веселовського"⁷⁴, а А. К. Тарасенков виступив зі статтею "Космополіти від літературознавства". Потім з'явився щойно процитований черговий витвір колективної думки ЦК ВКП(б), де покійному вченому, а заразом і учасникам "дискусії" про нього було пред'явлено тяжкі політичні звинувачення, зате стверджувалося: "Зразки революційної науки наші вчені черпають із творів її корифеїв – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна".

Відтоді в Росії було припинено розвиток компаративістики, а в Україні й можливість її майбутнього відродження виглядала сумнівною. Адже знищення українських гуманітаріїв у 30-ті рр. привело українську компаративістику до такого жалюгідного стану, що з початком у СРСР боротьби проти "безрідного космополітизму" українські "борці" І. Стебун, А. Гозенпуд і О. І. Білецький, що приєднався до них, не знайшли інших об'єктів для розвінчання, окрім статті А. П. Шамрая "Леся Українка і зарубіжна література". Серед фольклористів послідовників нещадно критикованого О. М. Весе­ловського взагалі не знайшлося.

Тяжка "залізна завіса" цього разу відсікла радянську фольклористику не лише від "реакційної філології" Заходу, а й від минулого власної науки, де дозволеними залишалися тільки "великі попередники – Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов". Отак по-імперськи (цей іконостас – для всієї радянської, не тільки російської науки) українським фольклористам нагадали, що вже, як у популярній тоді пісні, "согласно прописки" кожний з них є адептом сталінської фольклористики. А цю останню примусова автаркія, зробивши "річчю в собі", прирекла, вихвалюючи себе саму, обертатися в колі нею ж створених міфів.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Чому праця В. І. Леніна "Євген Потьє (до 25-річчя його смерті)" (1913), уже з назви судячи, не є фольклористичною?

Відмінникові. Постанови ВКП(б) з питань "літератури та мистецтва" – ганебне явище в історії колишнього СРСР, бо вони...

1. ... невірно вирішували фахові питання літературознавства і фольклористики.

2. ... складалися тираном Й. В. Сталіним.

3. ... встановлювали прямий диктат правлячої політичної партії над наукою та мистецтвом.

4. ... не відповідали етичним принципам наукової полеміки.