2.9. Текстологія:

принципи видання фольклорних текстів

Молодий фольклорист повинен оволодіти основними принципами фольклористичної едиції, котрі дозволять йому самостійно оцінити вправність видання текстів у згаданих антологіях, поставитися до своєї праці з ними осмислено та критично. Принципи видання окремого запису, зробленого самим видавцем його або щасливо знайденого в архіві (а на таку публікацію зважиться й студент), мають бути ті самі, що й при виданні великих збірників, антологій, "зводів".

Видання (або едиція) тексту є науковою реалізацією, унаочненням і оприлюдненням результатів текстологічного дослідження.

Якщо термінологія фольклористичної текстології не є поки що усталеною та існує певний різнобій у розумінні фахівцями її методики та можливостей, то принципи видання в нашій науці давно вже стали загальноприйнятими й недодержання їх сучасними видавцями сигналізує про непрофесійність тих фольклористів, котрі готували відповідні тексти до друку.

Перший такий принцип випливає із специфіки твору у фольклорі. Якщо твір існує лише як певний інваріант (див.: 1.5), то й видаватися мають тексти варіантів. У науковому академічному виданні – по можливості всі записані варіанти, у популярній антології – якийсь один із них, а саме той, що найкраще, на думку її укладача, репрезентує твір. Проте не можна складати докупи "кращі" фрагменти з текстів різних варіантів! Цей прийом у фольклористичному виданні є забороненим.

Усі виправлення, кон'єктури у виданні мають стосуватися лише тексту запису; викривлення, помилки, лакуни в тексті науково відтвореного дослідником варіанта виконання він зазначає та розглядає в примітках (коментарі); там само, а також у спеціальному дослідженні – місце для різноманітних реконструкцій. Усі кон'єктури при друкарському наборі тексту вирізняють шрифтом, а в підрядкових примітках наводять виправлене місце таким, яким воно читається в записі. Лакуни з міркувань морально-етичних (коли вони взагалі потрібні в науковому виданні) мають бути зроблені таким чином, щоб зберегти для читача інформацію про точний обсяг пропущеного фрагмента (звичайно ставлять стільки крапок, скільки випущено літер) і про загальний його зміст.

Принципово важлива й проблема відтворення мовної форми тексту. Зрозуміло, що можливий ступінь повноти такого відтворення залежить насамперед від ступеня відбиття мовної форми в самому записі. З іншого ж боку, і видавець мусить зважати на читацьку аудиторію, для котрої призначено книгу. У виданні науковому ідеальною буде фонетична транскрипція, а в призначеному для дітей ми змушені йти на наближення до норм літературної мови. В. Я. Пропп справедливо зазначав, що "нівелювання особливостей народного або місцевого мовлення в галузі морфології, лексики, фразеології і т.п. є неприпустиме явище при виданні фольклорних текстів"³⁷. До цього треба тільки додати, що в науковому виданні не дозволяється мовне спрощення й на фонетичному рівні.

З цього погляду є неприпустимими переклади з давньоруської літописних оповідань ПВЛ, як надрукував їх О. І. Дей у впорядкованому ним розділі антології "Легенди і перекази" (1985) академічної серії "Усна народна творчість", та ще перемежувавши їх записами XIX–XX ст. Коли це видання наукове, його читач зрозуміє й давньоруську мову, коли ж воно розраховане на широкого читача, то такий до приміток не має звички заглядати, то ж може уявити собі, що то все сучасною українською мовою й розповідалося.

Подібні ж вимоги висуває наша наука й до відтворення у виданні позамовних знаків, що складають фольклорний текст. Нотний запис публікується в тому вигляді, в якому був записаний збирачем, усі зауваження і – у разі необхідності – кон'єктури до нього друкуються в примітках. Час уже й нам додавати, як це робиться в інших країнах, до фольклорних видань компакт-диск із записами зразків автентичного народного співу та оповіді. Вони – разом із світлинами, репродукціями картин, гравюр і малюнків, що зображають акти виконання, ритуали, виконавців і збирачів – хоча й схематично, але все ж таки трохи відтворюють синтетичність фольклору, роблять природнішим сприймання читачем видання його текстів. На жаль, зовсім аскетично з цього боку виглядають томи академічної серії "Українська народна творчість", хоча в її проекті й було закладено репродукування широкого іконографічного матеріалу та навіть "фотокопій найвидатніших записів, титульних сторінок видань і т. п."³⁸.

Уже з частого згадування в цьому підрозділі коментарю (приміток) можна зрозуміти, яким важливим є місце його в загальній структурі видання фольклорних текстів. Але ось у вже згаданій антології "Легенди і перекази" А. Л. Іоніді коментує текст "Баба-плаха": "Зап. в кінці XIX – на поч. XX ст. ЦНБ, ф. I.5113, арк. 9–10. Переказ подаємо в скороченому вигляді" (с. 370). Чий це фонд? Чому саме "в скороченому вигляді"? Що скорочено? Чому взагалі оповідь, у надрукованому тексті котрої немає жодного топоніма, віднесено до розділу "Топонімічні та гідронімічні легенди"? На ці запитання читач не знаходить відповіді, хоч згадати бодай те, що ця "баба", під котрою рубали голови, знаходилася в Суботові³⁹, було б не важко.

В ідеалі ж (в інших країнах не раз уже реалізованому), коли твір друкується в одному варіанті, коментар починають з короткої характеристики самого твору, викладу історії його вивчення, переліку відомих видавцеві варіантів (друкованих і рукописних) та загального текстологічного їхнього огляду. Далі вказують: архівний шифр варіанта, що друкується, і відомості про першу публікацію; коли, де, від кого та хто записав; загальна характеристика ідейно-естетичних особливостей варіанта, його відмінності від інших і місце в усній традиції твору; коментар до важких для сучасного читача місць; нотний запис (коли він є) і коментар до нього музикознавця; місце зберігання технічного запису (коли він є) та його шифр. Коли друкуються кілька варіантів, кожний з них коментується за цією ж схемою окремо.

Видання має завершуватися покажчиками (або індексами) – іменними (науковців, інформантів, персонажів), географічним, шифрів рукописів. Як і за коментарі, за покажчики треба боротися з редакційними працівниками та спонсорами, адже набагато збільшуючи інформаційну потужність видання, вони тим самим підвищують його наукову й культурну цінність. Корисно також подати списки скорочень друкованих джерел і назв рукописних сховищ. У виданні популярному не викликатиме заперечень словник малозрозумілих діалектизмів. Не будемо тільки при цьому вважати читача за неука й давати такі пояснення, як московський фольклорист В. М. Сідельников слову "лук": "пружна ломака, що стягується тятивою, для пускання стріл"⁴⁰.

Хоч як це не парадоксально, текстологічна невправність видавця популярних антологій шкідливіша, аніж помилки в наукових виданнях фольклору. Фахівець критично оцінить і буде спроможний використати у своїй роботі навіть невдале наукове видання. Коли ж сотнями тисяч примірників та ще й для школярів видаються антології з елементарними текстологічними помилками (включення творів нефольклорних, невідповідність текстів жанровим критеріям, літературна обробка, малокваліфіковані та ще й переписані в таких самих попередників коментарі), вони не лише дискредитують вітчизняну фольклористику, а й завдають національній "екології культури" руйнацію, майбутні наслідки якої важко навіть передбачити.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. При науковому виданні фольклорного тексту ...

1. ... дозволяється спрощувати всі його мовні форми.

2. … можна спрощувати лише синтаксичні конструкції.

3. … можна наближати до літературної норми його лексику та морфологію.

4. … не дозволяється спрощувати жодних мовних норм.

5. … дозволяється спрощувати лише фонетичні особливості.

Відмінникові. Прочитайте початок тексту та примітку до нього. Чи фольклорний він?

"Житомир

На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.

Понад тисячу весен славних стрічає Житомир...

Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. <...>

Зап. В. Хомик. Ж о в т е н ь, 1965, № 8, с. 138" (Легенди..., с. 94, 369).

Розділ З

ТЕОРІЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ:

XIX ст.