6.1. Жанрова диференціація

української мелічної епіки.

Український епос і билини

р

облема жанрового осмислення національного усного епосу має аспекти як власне жанрологічні, так і термінологічні. Більшість фольклористів не залучають до народного епосу твори усної прози¹ й розуміють під ним не тільки епос класичного типу ("Іліада" чи "Манас"), а й усі оповідні віршовані тексти, що або співаються, або виконуються в уся­кому разі ближче до народного мелосу, ніж твори, хай і віршованої, усної прози. Назвати відповідні твори просто "пісенним епосом" не можна, оскільки вони в українському фольклорі можуть і співатися, а можуть і виконуватися речитативом – а він уже є на межі співу як такого й декламації. Цей безперечно науковий і, мабуть, єдиний можливий для української народної епіки критерій ще в 1927 р. застосував Ф. М. Колесса, зауваживши при цьому, що, окрім голосінь і дум, "форму співаної рецитації мають подекуди також так звані жебранки, тобто віршовані просьби жебраків і калік про милостиню. Крім того, зустрічаємо рецитування без мелодії в заклинаннях-заговорах, у весільних обрядових промовах та в переважній частині жебранок"². Оскільки ж голосіння Ф. М. Колесса вважав джерелом жанру думи, а жебранки входили до репертуару єдиних виконавців дум – кобзарів і лірників, обидва згадані жанри були пов'язані для дослідника з думовим епосом. Таким чином, рецитування думового епосу відрізняє його від інших жанрів української народної епіки, які співаються, а мелодійне рецитування – від "рецитування без мелодії", що зустрічається в обрядовій поезії.

Через сорок років О. Й. Грица й О. І. Дей у доповіді на V З'їзді славістів запропонували таку схему класифікації української народної епіки:

"Роди Жанри Мелодійні типи

Епіка з Голосіння, думи, Речитативні (імпровізовані),

елементами балади, співанки- розспівні (строфічні)"³.

лірики, хроніки, псальми,

драматизму історичні пісні

У серійному ж академічному виданні "Українська народна творчість" автори доповіді пропонували репрезентувати "епічну пісенність" такими томами: "Голосіння", "Думи (у двох книгах)" (згодом О. І. Дей готував до друку цей том уже в трьох книгах), "Історичні пісні", "Балади", "Співанки-хроніки", "Народні вірші". Відразу ж зазначимо, що "народні вірші" належать до т. зв. "писемної народної творчості", яка за критерієм усності не є фольклорною. Що ж до голосінь, то "епічним жанром" їх вважає також і С. В. Мишанич, "особливо в тій частині, де йдеться про добрі справи померлого"⁴. Очевидно, жанр не можна визначати за якоюсь частиною структури відповідних творів, до того ж факультативною. І як немає у природі "чистого" епосу, без отих "елементів лірики, драматизму", так і в українській фольклорній ліриці майже завжди знаходимо елемент оповідний, у термінології С. В. Мишанича – "епічний". Зрозуміло також, що гіпотези О. М. Веселовського та Ф. М. Колесси про голосіння як про джерело епосу самі собою ще не дозволяють відносити до епіки народні голосіння, що записані в XIX–XX ст. і виконують обрядову функцію.

Пропонована С. Й. Грицею та О. І. Деєм класифікація дуже приваблює співвіднесенням ознак, пов'язаних з особливостями форм словесної (епос, ближчий до класичного типу / пізні, похідні форми епіки) і музичної ("мелодичні типи" речитативні / розспівні та строфічні). Згодом С. Й. Грица слушно відмовила голосінням в епічному статусі, запропонувавши поділ жанрів народної епіки "на два великі роди – строфічну епіку, куди переважно належать балади, історичні пісні, хроніки, та астрофічну, яку найповніше репрезентують думи"⁵.

На жаль, у ті часи, коли видавалися праці С. Й. Гриці та О. І. Дея, ці українські фольклористи були змушені зважати ще на один аспект жанрового осмислення українського усного епосу – політичний. Цей аспект забарвлював розв'язання питання про приналежність до українського фольклору билин – епічних пісень, що збереглися в XIX – на початку XX ст. на російській Півночі та в Сибіру в репертуарі непрофесійних співців-селян.

Хоч билини й збереглися до Нового часу лише в Росії, вони є власністю всіх спадкоємців культури Київської Русі – і не лише українців, росіян і білорусів, але й нащадків тих тюркських племен, чиї воїни брали участь в обороні спільної вітчизни (див. билину про Сухана).

Щойно висловлений об'єктивний погляд на національну приналежність билинного епосу донедавна був заборонений. В УРСР діяло негласне, ні в якій "постанові ЦК" не зафіксоване, але жорстке табу на інтерпретацію билин як явища української культури. Натомість панувала доктрина, за якою билини належать лише російському фольклору (див. доповідь М. Т. Рильського на IV З'їзді славістів, праці Г. С. Сухобрус та Я. І. Шуста). Навіть найдокладніша студія над відбитками билинного епосу у творах українського фольклору, розвідка М. М. Плісецького "Взаємозв'язки російського і українського героїчного епосу" (1963), як бачимо, уже в назві підкреслювала розуміння билин як епосу лише російського. Київський епосознавець картав "українську націоналістичну фольклористику": вона, мовляв, "зачіпала російський фольклор лише тоді, коли мала можливість шляхом фальсифікації матеріалу об'явити творцями деяких творів російської народної творчості українські панівні класи. Саме так трактував російські билини М. Грушевський"⁶. Досить переглянути відповідну його працю⁷, щоб переконатися, що "шляхом фальсифікації матеріалу" пішов сам М. М. Плісецький.

Дехто з російських фольклористів хотів би позбавити українську культуру билин, підкріпивши сталінську доктрину науковою аргументацією. Саме тому час од часу з'являються спроби реанімувати відкинуту наукою концепцію новгородського (читай: російського) походження билин, що розроблялася М. П. Погодіним, М. І. Костомаровим, В. С. Міллером. Так, С. І. Дмитрієву суцільне картографування билинних записів переконує, що "відома нам билинна традиція є новгородською інтерпретацією руського ("русского" – С. Р.) епосу", а також, що вже в XIV–XV ст. билин не було "в Україні та Білорусі". Або нібито об'єднання билинних сюжетів навколо Києва було зумовлено... "виникненням централізованої Російської держави, із центром у Москві"⁸. Слід зауважити, що такі твердження викликають сувору критику з боку чесних російських учених⁹. Адже про українське походження билин свідчить те, що в билинах київського циклу, які об'єднують безсумнівну більшість билинних сюжетів, ідеться про Київ саме як про політичний центр Русі, а також згадуються й інші українські міста – Чернігів, Овруч тощо. У билинах яскраво відобразилася саме українська неповторна природа, що теж є підтвердженням їхньої приналежності до української культури¹⁰.

До того ж у розвідках кількох генерацій українських і російських фольклористів зібрано велику кількість свідчень про побутування билин на терені України в XV–XVII ст.

Отже, розглянуту "схему класифікації української народної епіки", що враховують лише жанри, що існували та почасти існують в українському фольклорі XIX – першої половини XX ст., ми доповнюємо билинами – жанром астрофічним і речитативним, що входить до цієї схеми ретроспективно, бо його українська версія вимагає реконструкції.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Знайдіть у цьому переліку номери назв реальних жанрів української народної епіки.

1. Дастан.

2. Епічна поема.

3. Дума.

4. Історична пісня.

5. Голосіння.

6. Героїчна казка.

7. Стрілецька пісня.

8. Балада.

9. Псальма.

10. Шансон де жест.

11. Народний вірш..

12. Ле.

13. Кант.

14. Коляда.

Відмінникові. Автори одного з навчальних посібників з української народної епіки згадують про "феномен стрілецьких пісень як авторських творів із своєю поетикою. Водночас за іншими ознаками – масовістю виконання та виживання всупереч заборонам і перешкодам – вони більше належать до історичних пісень, ніж до пісень літературного походження". Чи дозволяють згадані тут ознаки стрілецьких пісень віднести їх до фольклорних?