2.1. Політична думка Стародавнього світу і Середньовіччя

Стародавній світ.

Міфологічні уявлення про політику. Витоками політичної думки можна вважати міфи і легенди народів стародавнього світу – єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та інших (Див. табл. 2). За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід’ємну частину світових, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, їх суспільний і державний устрій, їх взаємостосунки між собою і богами, їх права і обов’язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків – основна ідея і тема стародавніх міфів. Так, один із них, китайський, твердить про божественне походження і характер земної влади найпершого верховного правителя Піднебесної (імператора Китаю), який є єдиною точкою зв’язку з вищими, небесними силами. Інші посадові особи – лише виконавці особистої влади правителя.

В Єгипті, Вавілоні, Індії трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги – першопричина влади правителя – самі продовжують залишатися вершителями земних справ і людських долей. Отже, все, що відбулося в житті, включаючи і сферу політики, спочатку сприймалося людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.

Згідно з релігійно-міфологічними уявленнями стародавніх євреїв, їх єдиний, істинний бог установив особливі договірні відношення з усім єврейським народом, він є його славою й царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.

На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками загальної картини світу і тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково у стародавній Індії, скажімо, правові збірники відображають ідеологію брахманізму, в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов’язки і виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями і мудрістю.

Політична думка стародавньої Греції та Риму. У Результаті спостережень і порівняння окремих подій явищ накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися помічати в

суспільно-політичному житті закономірні й досить стабільні зв’язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика послідовно ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень (Див. табл. 3).

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою. Платон твердив, що «...Доки в державі не будуть царювати філософи, або... царі і володарі не стануть... ґрунтовно філософствувати й не зіллються спільно... державна влада й філософія, й доки не будуть усунуті ті люди – а їх багато, які рвуться або до влади, або до філософії, до тих пір... держава не позбудеться лиха...»

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв’язків людини з політикою. Теза Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій.

Одна з праць Арістотеля має назву «Політика». У ній він, спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у винайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Арістотель, як і Платон, державу уявляє чимось цілісним, як продукт загально історичного розвитку. Він писав, що «...Держава - продукт природного розвитку. ...Людина за своєю природою – істота політична, хто живе за своєю природою, не внаслідок випадкових обставин, або істота, не розвинута в моральному відношенні». Водночас держава – найвища форма відносин, що охоплює усі інші, котрі досягають своєї мети і довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платана зробити державу занадто єдиною, цілісною і підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона)призводить до загибелі держави. Чимало Арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.