Тема 3 Політична думка в Україні

3.1. Зародження і розвиток політичної думки в Україні з прадавніх часів до XVIII ст.

3.2. Формування політичних ідей в умовах українського культурно-національного відродження і просвітництва

3.3. Українська політична думка Нової доби 3.4. Політичні концепції українських мислителів XX ст.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

3.1. Основні етапи розвитку української політичної думки, її особливості та характерні риси можна зрозуміти проаналізувавши схему 4.

Вивчаючи перше питання вказаної теми, необхідно усвідомити, що суспільно-політична думка тісно пов’язана з буттям українського народу. Тому її характерною особливістю з прадавніх часів до сьогодення є ідеї свободи і справедливості, добра і правди. Усе це багатство ідей складає теоретичну основу, на якій виростають вимоги національної незалежності та соціального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу.

Розглядаючи історію українського народу через призму іноземних впливів та взаємозв’язків, слід зрозуміти, що Україна постійно перебувала під впливом Західної та Східної цивілізацій:

Щоб зрозуміти розвиток політичних ідей на терені нашої держави з прадавніх часів, слід чітко уяснити такі етапи:

а) Міфологічні уявлення про політику

Трипільська культура кінець V – початок IVст. до н.е.: Формуються суспільні відносини. Пошуки писемності, винахід своєї абетки. Створення матеріальної культури.

Родо-племенні відносини – IV ст. до н.е.- початок нової ери:

Формування родової суспільної свідомості, первинних форм публічно-політичної влади. Домінанта міфологічного світогляду – думка про божественне походження влади і порядку на землі, як частини космічного порядку. Зародження політичних структур. Розвиток елементів демократизму, відображення його в звичаєвому праві та традиціях.

б) Політичні ідеї мислителів Київської Русі

Основні джерела:

«Повість временних літ» Сільвестра і Нестора (1113-1116), «Слово о законі і благодаті» Іларіона (1052), «Руська правда» (початок XI і початок XII ст., «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Світослава», «Посланіє» Клемента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха (1117), «Слово про Ігорів похід» (1185).

Становлення і зміцнення феодальних відносин. Введення християнства Володимиром Великим. Формування і становлення державної ідеології.

Розв’язання найсуттєвіших проблем походження держави; виникнення правлячої династії; єдності і суверенності політичної влади; організація найдоцільніших форм правління; закономірність і реалізація найвищих владних повноважень; взаємовідносини між церквою і державо

3.1. Зародження і розвиток політичної думки в Україні з прадавніх часів до XVIII ст.

Генеза політичних ідей у ранньослов’янських спільнотах. Як вважають сучасні вчені, вперше людина з’явилася на терені сучасної України понад мільйон років тому; в часи, коли в цілому формувалося людське суспільство. Найдавніші віднайдені рештки людського життя датуються добою нижнього палеоліту, тобто початкової стадії цивілізації. Пам’ятки того часу, які виявлено в усіх регіонах України, свідчать, що вже за первіснообщинного ладу формується складна система суспільних відносин, зокрема її політичних. Високого рівня вони досягли за часів так званої трипільської культури.

У пізнішу епоху – в І тис. до н.є., на терені українських земель існували могутні державні об’єднання готів, гунів, кіммерійців, скіфів та ін. Чимало цінних історичних пам’яток дійшло до нас від антського державного об’єднання, що характеризувалося високим рівнем суспільно-економічного розвитку, глибокими змінами в соціально-політичному генезисі. Це була, як зазначають історики, унікальна як для того часу держава. Специфічною соціальною особливістю антського державного утворення було те. що тут уже формувалися ранньофеодальні відносини. Общинний лад розклався.

Суспільно політичні погляди прадавніх жителів українських земель, як і інших стародавніх цивілізацій, мали релігійно-міфологічний характер, що дістало свій вияв у язичництві. Останнє становить величезний комплекс первісних вірувань, поглядів і обрядів, витворених протягом багатьох століть.

У дохристиянській міфології склалася ціла система богів. У цій системі відображувалося бачення та сприйняття довкілля: неба, землі, води, рослин, тварин, суспільних явищ. Не маючи поняття про єдиного Бога, що створив увесь світ, первісна людина сповідувала многобожжя і за окремими частинами природи бачила їх володарів, окремих богів.

Домінантою міфологічного світогляду була думка про божественне, неземне походження існуючої влади и порядку на землі, про земні відносини як частину космічного ладу, що регулюється божествами. Тому в суспільній свідомості поступово стверджувалася тотальна ідеологія божественного виникнення влади й панування певних політичних сил.

У політичній структурі ранніх державних об’єднань центральне місце належало вождю. Поява вождів стала наслідком зростання кількості населення, створення складної системи між родами, племенами. Найвищою формою стосунків тут були союзи племен або навіть союзи союзів. Це складніші організації, ніж окремі племена, але вони цілком відповідали родовим принципам та умовам. На чолі союзів стояли вожді, котрі підносилися над вождями окремих племен, що входили до союзу.

Вожді складних суспільних структур (союзів і особливо суперсоюзів племен), у яких не могло не бути суперечностей і незгод, закономірно уособлювали публічну владу, здатну піднестися над вузько племінними інтересами, стоячи на чолі політичного об’єднання. Такий вождь неминуче одержував більшу політичну незалежність, а відповідно й право застосовувати засоби примусу.

Отже, можна говорити, що вожді, з одного боку, були елементом тогочасного родоплемінного ладу, а з іншого – виступали вже як носії публічної влади. Відтак створювалися умови для перетворення, хоча й у далекому майбутньому, таких вождів з форми вияву народної волі на знаряддя панування над своїм народом.

Характерною ознакою владних структур ранніх суспільних об’єднань була відповідальність влади перед сувереном, народом. Формувалися інститути контролю роду, племені, общини, над тим, кому вони довірили право вирішувати громадські питання. Формами такої відповідальності виступали виборність і змінність вождів, колективні органи – інститут старійшин, народні зібрання, віче тощо. Про виборність владних структур є багато писемних свідчень. Автор «Велесової книги» детально розповідає про виборність князів у слов’янських племенах. При цьому зазначається, що самі вибори проходили «осібно від князя», тобто за його відсутності. Це важливий елемент демократичних основ. Автор наводить цікаві дані про те, що князями могли бути обрані «й звичайні прості мужі». Князі повинні були дбати про людей, а ті, в свою чергу, забезпечувати князя продовольством і всім необхідним. Це була одна з форм суспільного договору, що обмежувала на той час владу князя.

Елементи демократизму збереглися й у пізніші часи, в умовах так званої військової демократії: обиралися військові керівники, вирішувалися питання про походи та ін.

Високо оцінюючи елементи демократизму з точки зору суспільного прогресу формування політико-владних відносин в умовах родоплемінного ладу, не можна не бачити й суперечливості цього процесу. То була демократія раннього суспільства без жорстких державницьких структур, тогочасний релігійно-міфологічний світогляд культивував особисту волю, водночас людина була обмежена у своїх діях, адже сила колективу була домінуючою. Тож недаремно, мабуть, одним із покарань, що мало місце в стародавньому суспільстві, було вигнання особи з колективу. Найвища кара, як пише М. Грушевський - «поток» (вигнання) і «розграбленіє» (конфіскація майна).

Політичні ідеї мислителів Київської Русі. Істотне, суттєве місце в українській історії належить княжій добі, що охоплює майже п’ять століть. Виникнувши на рубежі VIII-XI ст. із серцевиною в Наддніпрянщині, могутня українська середньовічна держава Київська Русь розкинулася майже на всій території Східноєвропейської рівнини – від Балтики до Чорного моря, від Закарпаття - до Волго-Окського межиріччя. Київська Русь стала впливовим політичним об’єднанням, центром економічної й культурної консолідації східних слов’ян, швидко перетворювалась в одне з найрозвинутіших і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Після загарбання Києва татаро-монголами й розпаду Київської Русі утворилося Галицьке-Волинське князівство – друга велика держава на українській землі. Вона об’єднала навколо себе більшість етнографічних земель колишньої Київської Русі, що не потрапили безпосередньо під татаро-монгольське іго, й відіграла значну роль у збереженні та примноженні державно-політичних, етнокультурних надбань і традицій давньоруської народності.

Важливим рубежем у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було введення християнства київським князем Володимиром Великим. Могутня феодальна держава з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхів творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно-політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.

Князь Володимир Святославич, як визначний політичний діяч, розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичництво з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча київські князі й робили такі спроби. Саме тому Володимир, відкинувши серйозні сумніви та вагання, звертається до монотеїстичної релігії, обравши християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила християнство як державну релігію Київської Русі. Це мало важливе значення для розширення міжнародних зв’язків руської держави, входження її в лоно могутніх країн раннього середньовіччя. Отже, нова релігія, як серцевина державної ідеології, сприяла утвердженню політичної могутності владних структур. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній міцну ідеологічну опору.

У Київській Русі великого розвитку досягає політико-правова думка. У документах, що дійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв’язання найсуттєвіших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя з допомогою дружини, ради бояр тощо): законність і реалізацію найвищих владних повноважень; взаємовідносини між церквою та державою; формування та обґрунтування юридичної термінології.

Важливе суспільне значення мав на той час релігійний і філософсько-політичний твір «Слово про закон і благодать» видатного мислителя XI ст. Іларіона – першого українця на престолі Київського Митрополита. У цьому творі читаємо важливі думки про співвідношення влади й закону, про мудрість і владу, основу та межі закону не лише в релігійному, а й у конкретно-політичному аспекті (Див. табл. 8).

Релігійно-політичні ідеї митрополіта Іларіона

- Давньоруський церковний діяч. Без дозволу візантійського патріарха першим із русинів обраний Київським митрополитом. Його «Слово про закон і благодать» формувало політичну свідомість багатьох поколінь народу.

- «Основна ідея «Слова» – підкреслення загальнолюдської значимості християнського вчення та важливості його прийняття для становлення руського народу.

- Іларіон показує, що людська благодать полягає в пізнанні істини, в духовній свободі. Закон тільки готує народ до благодаті. Християнська віра приводить людей до Істини.

- Руський народ вийшов з пітьми язичництва і став на шлях, що веде до Царства Христового. Це означає, що релігія в Русі стає могутнім ідейно-моральним регулятором поведінки людей.

- Іларіон рішуче заперечує пануючу політико-церковну доктрину, за якою правителі держав розглядалися як члени родини царів, очолюваної Візантійським імператором. Київська Русь, її князі – рівноправні члени спілки вільних народів.

- Ідеальний образ правителя держави включає такі риси як мудрість і знання. Про князя Володимина каже: «Засіяв розум у серці його». Одним із перших вітчизняних мислителів говорить про моральні якості державних діячів, про їх відповідальність перед Богом і народом.

Значні кроки в розвитку та зміцненні правових основ суспільства зробив за час свого правління Володимир Мономах (1113-1125), про якого М.І. Костомаров зазначає, що це князь діяльний, сильний волею, що визначався „здоровим умом серед своїх братів.., являє собою в руській історії законодавцем».

Як у «Слові...» Іларіона, так і в інших тогочасних документах, зокрема, в «Повісті минулих літ», «Сказанні про Бориса і Гліба», «Посланії» Климентія Смолятича та ін., знаходимо нові важливі історіко-філософські концепції: про шляхи та причини розвитку людського суспільства, про історію слов’янства й, зокрема Руської землі, обґрунтування незалежності1 давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження міжкнязівських усобиць.

Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів VI-IX ст. складалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно-політичної влади, формувалися відповідні функціональні обов’язки. Серед них важливе значення мали військове керівництво, організація збройних походів проти ворогів.

У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами. За свідченням тогочасних документів, найвищою судовою інстанцією в країні був князь.

У системі політичних поглядів руської феодальної держави, формуванні владних відносин важливе місце належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. У Київській Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з’їзди, собори тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.

Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносини між князем і «людьми», широкими масами селян і міським населенням, було віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства.

Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й розв’язанні важливих для держави питань. Кожен учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Компетенція віча надзвичайно широка: цей верховний орган влади міст і земель вирішував питання війни та миру, фінансів, обговорював закони, мав право «закликати князів, ставити їх на володіння, виганяти тих, які не влаштовували громаду. Звичайно, всі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості самоврядуванню. В старих городах - зазначає літописець - були старі перекази й звички, які обмежували владу князя. Тогочасні жителі вважали «владу князя нижчою своєї вічової влади».

Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликаною оберігати інтереси суспільства.

У системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави важливе місце належало церкві. Церква й держава -дві могутні організації, що мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками.

В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави -Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали могутнім чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

3.2. Розглядаючи друге питання – формування політичних ідей в умовах українського культурно-національного відродження - необхідно уяснити, що на зміну бурхливому розвитку Київської середньовічної держави з її досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить період занепаду і розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох її земель.

Щоб розв’язати проблему самозбереження народу, треба було пройти нелегкий шлях від захисту національної ментальності й історично налаштованого способу життя, через зростання освіченості й пробудження національної свідомості до здобуття української державності. З’ясуйте сутність основних етапів культурно-національного відродження: