5.2. Соціальна стратифікація та особливості політичної стратифікації

Розкриття данної проблеми спирається на засвоєння таких її складників: історичні типи стратифікації, параметри стратифікації, теорії стратифікації тощо.

Виконанння індивідуальних політичних ролей "за випадком" (М.Вебер) переважною більшістю політичних акторів (всі ми у ролі виборців) є важливим актом вияву політичної волі, що й дає підстави наполягати на загальному характері політичної участі, притаманної демократичній політичній системі, який уважливлює статус політичного актора - як суб'єкта політичного процесу. Проте значно більший уплив на політичний процес чинить не конкретний індивід, а спільноти різного ступеню організованості та складності. Вони поруч з автономно існуючими, наділеними відмінним об'ємом ресурсів упливу, акторами: індивідами та владою (державними інститутами) виступають активними суб'єктами політичної сфери. Поміж останніх розрізняють такі: нації, класи, верстви, партії тощо.

Кожне суспільство соціально структуроване. І для визначення місця людини в соціальному просторі необхідно не лише знати її "сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо" (П.Сорокін), але й місце цієї людини в середині кожної з основних груп. Саме відношення людини до певної групи та відношення цих груп одна щодо одної в середині суспільства утворюють систему координат визначення соціального положення людини в данному суспільстві, а пояснення функціонування цієї системи входить до складу поняття соціальної стратифікації.

Термін стратифікація, запозичений з геології (нашарування земельних порід), в соціальних науках позначає "структурова-ні нерівності між різними угрупованнями людей" (Е.Ґіденс). Отже соціальна стратифікація - це система регульованої нерівності, за якої формуються різні прошарки суспільства. Але стратифікація це не просто сукупність прошарків і страт, а ієрархія цієї сукупності.

Виділяють чотири основні системи або історичні типи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Певною мірою можна говорити про їхню часову й історичну послідовність, хоча й не виключена можливость одночасного співіснування деяких систем, як от рабство та класи в Давній Греції та Римі.

Перші три системи називають закритими суспільствами, а останню класову - відкритим. Таке розрізнення витікає зі ступеню свободи в соціальних переміщеннях від нижчих страт до вищих. Рабство, касти і стани мали офіційні бар'єри (заборони) таких переходів і лише класова система скасовує їх на формальному юридичному рівні. Індивід в класовій системі на від-віну від трьох попередніх, принаймні почасти "досягає свого класу, а не просто "отримує" його при народженні". Тому саме в суспільствах розвиненої класової структури стає актуальною проблема соціальної мобільності - переміщення індивіда від однієї соціальної позиції до іншої.

Існує два типи соціальної мобільності: вертикальна і горизонтальна. Вертикальна свідчить про переміщення вгору чи вниз щаблями соціальної ієрархії, горизонтальна (латеральна)- про перехід із однієї групи до іншої, розташованих на одному соціальному рівні. Також вертикальна мобільність ще поділяється на індивідуальну і групову та висхідну і низхідну. Позитивним показником відкритості сучасних суспільств - є висока інтенсивність висхідної вертикальної мобільності. Така інтенсивність досягається в результаті розширення каналів мобільності, тобто шляхів соціальної циркуляції. Найважливішими каналами циркуляції (поруч з традиційними: сім'я, армія, церква) в сучасних суспільствах можна вважати такі соціальні інститути, як: економічні, політичні та професійні організації, школа (освіта взагалі). Кожен з указаних каналів стратифікації має домінуючу вагу серед відповідної з форм соціальної стратифікації: економічної, політичної, професійної.

Сучасні теорії стратифікації виділяють чотири основні параметри структурування нерівності: прибуток (достаток), влада, престиж і освіта. Тих, хто набуває у власності, владі, престижі, освіті називають мобільними вгору. Притому, здобуток в одному як правило тягне за собою і здобутки в іншому (це ж стосується і втрат). Саме тому можна говорити про визначення загального місця людини чи групи на щаблях соціальної ієрархії, не дивлячись на різноманітну кількість форм соціальної стратифікації.

Економічна стратифікація виявляє себе у розлогій диференціації статусів заможних та бідних, або й простому поділі на два класи за принципом ставлення до засобів виробництва: власники і не власники (К.Маркс). Професійна стратифікація спирається на нерівномірне оцінення суспільством престижу різних професійних ролей, а значить і диференційоване винагородження різних позицій (К.Девіс й У.Мур).

Політична стратифікація випливає з ієрархічно відмінних рангів у сенсі авторитетів і престижу, знань і почестей, керівників і керованих, незалежно від їхнього найменування (монархи,» бюрократи, господарі, начальники). Тому політичною стратифі-І нацією називають такий тип суспільного розшарування, де головним критерієм належності до страти є ступінь упливовості на прийняття рішень, обов'язкових для виконання певною кількістю осіб. Чим більше радіус дії прийнятих рішень, тим більшою є влада.

Диференціація за владним принципом притаманна будь-якому суспільству: від первісних соціальних утворень (родів і племен) і аж до сучасних демократичних систем із формальною рівністю політичних прав. Проте формальна рівність політичних прав не скасовує фактичної політичної нерівності. И не лише тому, що правити всі одночасно не можуть, але й в силу ієрархічності владного простору. Формальне урівняння політичних прав не наділяє всіх однаковою владою, а робить владу формально доступною будь-кому з бажаючих її посісти. Саме тому участь у політичних організаціях сприятиме реалізації владних інтенцій індивіда чи й групи в цілому, як активних суб'єктів політичного процесу.