Основні поняття та категорії

Гуманізм (латинське Ьшпатіз – людський, людяний) – філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Теорія і практика гуманізму спирається на багатовікову традицію. В її генах – ідеї та ідеали Розуму та Людяності, які послідовно розвивали філософи античної доби, діячі культури епохи Ренесансу, мислителі Просвітництва, в тому числі Ф.Прокопович, Г.Сковорода, інтелектуали Нового часу.

Започатковане ще у II ст. до Хр. Цицероном поняття «гуманізм» містило в собі уявлення про цінність і значущість людини, про можливість реалізувати гуманістичний ідеал соціальними засобами, насамперед вихованням... Видатні діячі Ренесансу (Данте, Петрарка) поглибили цицеронівське розуміння гуманізму, представили його як вираз «цілісного людського духу», свідчення «повноти та неподільності природи людини». З часів італійського Відродження термін «гуманізм» почав вживатися в двох основних значеннях – як визначення літературно-художнього напряму, що утверджує образ людини як освіченої й високоморальної особистості та як філософське вчення, що об’єднує теорії, які виходять з положення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Гуманізм, окрім того, має ще один, суто особистіший вимір. Він розуміється як система установок індивіда на соціальні об’єкти (людина, спільнота, жива істота), а саме: співчуття, співпереживання; щира радість за успіхи іншого; наявність мотивації, які спонукають людину на дружнє спілкування, зумовлюють «поведінку, що допомагає» (симпатія, альтруїзм). В усіх цих значеннях гуманізм протягом своєї багатовікової еволюції набував різних форм та відтінків. Істотні відмінності відрізняють теологічну та атеїстичну версії гуманізму. Світський гуманізм, у свою чергу, поділяється на натуралістичний та соціально-культурний різновиди. «Космічні» гуманістичні ідеї співіснують з екзистенціальними, прагматичними, суто «земними». «Трагічна» концепція гуманізму конфронтує з оптимістичною, гуманізм «слухняності та адаптації» заперечується «звільненням завдяки бунту». Особливо гостра суперечка спостерігається між марксистською, атеїстичною, соціально-визначеною концепцією гуманізму та її численними теологічними альтернативами.

Просвітництво – ідейно-політична течія часів переходу суспільства від феодалізму до капіталізму. Просвітництво відображало інтереси народжуваної буржуазії й народних мас і відігравало роль ідеологічної підготовки буржуазної революції, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція 1789 року. Епоха Просвітництва охоплює кінець XVII – початок XIX століття. Соціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали у критичному ставленні до соціальної і політичної організації суспільства, а також до його ідеологічної легітимації.

Просвітителі критикували феодальний лад, абсолютистську монархію, рішуче виступали проти кріпосництва, обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які б сприяли поліпшенню життєвих умов народних мас, їхнє право на освіту і культуру. Різкій критиці піддавали вони релігійні догмати, схоластику, обстоювали світський характер суспільного життя. Просвітителі вірили в людину, в її розум і високе покликання, продовжуючи гуманістичні традиції епохи Відродження, прогресивні думки всієї попередньої історії людства. Вони боролись за встановлення «царства розуму», заснованого на «природних» правах і рівності людей. Визначальну роль у розвитку суспільства вони надавали свідомості людей, усі вади суспільства пояснювали неуцтвом, неосвіченістю людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Найважливішим засобом соціального поступу вони вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.

Найбільшого розквіту ідеологія Просвітництва досягла у Франції XVIII століття. Найвидатнішими представниками французького Просвітництва були Ш.Монтеск’є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д.Дідро, К.А.Гельвецій, П.А.Гольбах. усі вони виступали проти необмеженої монархії, втручання церкви в політичне життя, за скасування станових привілеїв, доводили правомірність знищення феодалізму. Вони зробили великий внесок у розвиток світової політичної думки, розробляючи питання про походження держави, про її функції, про типи державного правління, про шляхи демократизації суспільства. Про поділ влади. їхні ідеї значною мірою сприяли утвердженню в суспільстві принципів буржуазної демократії. У ранньому французькому Просвітництві виявилися ілюзії щодо освіченої монархії. У пізньому переважали радикальні суспільно-політичні вимоги, гостра критика абсолютистської влади поєднувалась з обґрунтуванням ідеї буржуазної демократії і громадянських свобод.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

2.3. Вивчаючи сучасну західну політичну думку, слід звернути увагу на те, що політологія в західних країнах відіграє значну роль, як теоретична дисципліна і як інструмент практичного впливу на різні соціальні процеси. Разом із тим, незважаючи на високий ступінь розвитку політичної науки в таких країнах як СІЛА, Франція, Великобританія, Німеччина та інших, спостерігаються суттєві відмінності у підходах до розгляду практично всього спектру політологічних проблем – і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів і різноманітних дослідницьких центрів.

Спробуйте уяснити сутність основних напрямків розвитку політичної науки в країнах Заходу на сучасному етапі:

США: а) Загальна політологічна наука (Ч.Мерріам, У.Мо-ї про, Г.Ласуел, Г.Алмонд, С.Верба та інші.).

б) Теорія плюралістичної демократії та елітизму (П.Бахрах, Дж. Уокер, С. Хангтінгтон, А.Бентлі, Р.Даль).

в) Теорія виборів і виборчих процесів ( П.Лазарсфельд, Б.Берельсонс, Кемпбелл, Д.Браун, Ф.-М.Сейба, Б.Грінсберг).

г) Теорії суспільної стабільності (Г.Моргентау).

АНГЛІЯ: а) структурно-функціональний аналіз політики (Р.Джоунс);

б) теорія політичної мобілізації;

в) теорія політичних систем – (Р.Роуз, М.Девіс. В.Люіс, Х.Байеман).

ФРАНЦІЯ: а) вивчення поведінки виборців (Ж.Шарло, Ж-Ганте, Ж.Жафрр, А.Ласло);

6) дослідження політичних партій (М.Дюверже, Ж.Шарло). НІМЕЧЧИНА: а) нормативістська політологія;

б) позитивістсько-біхевіористична емпірична соціологія;

в) «практично-критична наука про соціально-політичну» владу (Франкфуртська школа) (Т.Адерно, Г.Дарендорф, ф.Нойман, В.Хенніс, О.Штаммер, Г.Штайдер).