6.3. Особливості етнонаціональних відносин та етнополітики в сучасній Україні

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

6.1. Вивчення першого питання треба розпочати з з'ясування сутності поняття "етнос". Необхідно розглянуи підходи відомих вчених до головних ознак етносу, до історичних форм його існування. При цьому, важливим є усвідомлення того факту, що третьою історичною формою існування етносу є нація, як найбільш розвинута форма етнонаціональних спільностей. Важливим також є розуміння двох наукових підходів до існування націй, і що в руслі цих підходів є багато теорій їх походження. При дослідженні структури етнонаціональних відносин важливо усвідомити складність та глибину внутрішньонаціо-нальних та міжнаціональних відносин, а також суть основоположних принципів цих відносин.

6.2. При вивченні другого питання, важливим є усвідомлення того, що в світі фактично не існує моноетнічних держав, і тому її етнонаціональна політика займає одне з провідних мість у державній політиці. Для усвідомлення цього необхідно з'ясувати що є об'єктоетнонаціональної політики, а також як задовольняються етнічні інтереси і потреби різних етнічних груп, які механізми регулювання і локалізації міжнаціональних конфліктів. Крім цього важливим є засвоєння загальновизнаних принципів етнополітики, яких дотримуються більшість країн сучасного світу, нормативних актів окремих країн та норм міжнародних прав, які регулюють етнополітику.

6.3. Третє питання присвячене особливостям етнонаціональних відносин та етнополітики в сучасній Україні, забезпеченню цих відносин нормативними актами, як в середині держави, так і на міжнародній арені, проблемам визначення головної мети етнонаціональної політики України.

6.1 Сутність і структура етнонаціональних відносин

Вплив етнонаціональних відносин на політичні процеси, які збуваються в світі, завжди був дуже вагомим, а в останні десятиліття він значно посилився. Про це свідчать зокрема події останнього часу, як у Європі, так і в усьому світі. В центрі цих подій досить часто лежать етнонаціональні проблеми. Це і розпад федеративних тоталітарних держав (СРСР, Югославії), і об'єднання Німеччини, і загострення конфліктних ситуацій в Ольстері, Іраку, Чечні, країнах колишньої Югославії, довготривалий конфлікт між Ізраілем і Палестиною і таке інше. Усі ці події виникають в результаті загострення суперечностей пов'язаних з проблемами етнонаціональної політики, вирішення яких є складним завданням.

Одна з головних причин складності вирішення цих проблем полягає у тому, що в світі, за данними ЮНЕСКО налічується біля 4 тисяч етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації, а держав - членів ООН - менше 200. Можна стверджувати, що не існує мононаціональних держав, тобто в одній державі проживають, діють, співіснують, співпрацюють чи конфліктують представники декількох етнонаціональних спільностей. Усі ці дії, які характеризують багатоманітність відносин між представниками різних етнонаціональних груп, громадянами ціє7 держави і є етнонаціональні відносини. Але перш ніж дослідити питання сутності етнонаціональних відносин треба з'ясувати головні категорії та поняття, які розкривають механізм функціонування цих відносин.

Головними поняттями у данному випадку є поняття "етнос" і "нація". Ці поняття близькі, але не тотожні. Треба зауважити, Що з приводу визначення змісту, сутності цих понять точаться гострі наукові дискусії. Терміни "етнос" і "нація" перекладаються з грецької та латини одним і тим же словом - "народ".

Латинське слово "нація" (nation) набуло широкого використання в країнах Західної Європи, де більшість народів здавна Мали власні держави, і тому поняття "нація" набуло головної ознаки - одержавлення, тоді як слово "етнос" застосовують найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи ні.

Так творець концепції етногенезу (розвитку етносів) Л.Н.Гумі-льов визначив етнос як явище природне, біологічне, родове. Тому етнос можна визначити, як соціально-історичну, сталу спільність людей, об'єднаних спільними рисами культури, поведінкою, психологією, самосвідомістю, системою моральних і матеріальних цінностей, етнонімом.

Для існування етносу не обов'язкова наявність усіх без винятку ознак. Але етносу притаманні деякі характерні особливості. Однією з перших є його порівняно позачасовий характер, тому що він існує протягом багатьох епох, століть, поколінь. Не менш важливою є позатеріторіальна особливість етносу, тому що він досить часто не має чіткоокресленої теріторії проживання. Наступною - є позадержавний статус етносу, тому що межі теріторій його розселення та проживання можуть не співпадати з кордонами однієї держави.

Питання ознак етносу розглядається в науковій літературі далеко неоднозначно. Так відомий англійський вчений Ентоні Сміт визначає наступні головні ознаки етносу:

- Спільна назва, або етнонім;

- Низка міфів про спільне походження;

- Певна спільна історична пам'ять;

- Спільна історична територія, батьківщина, зв'язок з якою зберігається в історичній пам'яті;

- Один або декілька елементів спільної культури - мова, звичаї, релігія;

- Почуття солідарності між членами спільності.

Кожному етапу історичного розвитку етносу притаманні відповідні форми чи типи соціальної організації. Етнонаціональні спільності - це нещо інше як конкретно-історична форма існування етносу і таких форм вчені виділяють три.

Історично першою формою існування етносу є плем'я. І хоча не всі вчені поділяють цю думку, вважаючи першою формою існування етносу рід. На наш погляд це не так. Перш за все тому, що рід складається з близьких, кровних родичів і не може бути самостійною спільнотою. Тоді як плем'я складається як мінімум з декількох родів, має власне ім'я, територію, мову або племінні діалекти, звичаї, релігійні погляди, спільні економічні інтереси. Функціонально плем'я є психологічно згуртованим організмом. Поступово утворюються об'єднання, союзи племен, чи навпаки, підпорядкування слабіших племен сильнішим. Виникають протиріччя, ускладнюється соціальна організація і поступово посилюється соціальне розшарування населення. Усе це веде до виникнення держави.

Другою історичною формою існування етносу є народність. Час існування її це,'як правило, епоха рабовласництва і феодалізму. Вона характеризується різким розшаруванням суспільства

на класи пануючих і підлеглих, які знаходяться в антагоністичному протистоянні, і відповідає державному етапу розвитку людства. Тому суб'єктом політики за цією формою існування етносу є пануючий клас (дворяни та міщани), тобто державна верхівка, яка зосереджує в своїх руках владу. Іншими словами пануючий клас, на цьому етапі розвитку етносу, це нація без національної самосвідомості, бо ця суспільна верства ніколи не ототожнювала себе з іншими членами етнічної спільності. Об'єднуючими факторами народності є спільна територія, діалектно роздроблена мова, етнонім, релігія та її інститут - церква, частково економічні зв'язки (тому що в цей час домінує натуральне господарство).

Третьою історичною формою існування етносу є нація. Вона є найбільш розвинутою формою етносоціальних спільностей і характеризується цілою низкою конкретних ознак: спільність території, мови, економічного життя, культури, характеру самосвідомості, особливостей психіки, історичної долі. Формування нації історично пов'язують з епохою промислового розвитку, утворення загальнонаціональних ринків на основі капіталістичних економічних відносин, з централізацією політичних зв'язків.

Усе це неможливе поза централізованою державою з єдиною системою влади. З точки зору самосвідомості нація є спільністю набагато інтегрованішою ніж народність чи плем'я і однозначно в нації зростає цінність власної національної ідентичності окремої особи. Крім того, нація - це така форма існування етносоціальної системи, якій властива чітка ієрархічна внутрішня стуктура і в якій формуються і функціонують спеціальзо-вані підсистеми. До таких підсистем належать інтелігенція, економічна еліта тощо. Тому, можна стверджувати, що нація на відміну від етносу система набагато складніша і вона є утворенням конкретно-історичним. Суб'єктність нації у політиці проявляється у прагненні створити власну національну державу. Правий, на наш погляд Я. Дашкевич, коли стверджує, що "етнос стає нацією, коли він творить державу, а в цій державі стає гегемоном". Тобто нація - це вища форма розвитку етносу.

Треба зауважити, що в науковій літературі нема єдиного підходу до природи та самостійних характеристик нації. Більш того, існують погляди за якими нація віджила свій час, а тому є поняттям застарілим. Прикладом такого підходу можуть бути погляди іспанського вченого Оргега-і-Гасета, який вважав, що нація явище швидко минуче, навіть другорядне, до того ж є перешкодою на шляху прогресивного розвитку людства. А тому зникнення нації вирішить усі проблеми Європи, і це створить більше простору для утвердження загальнолюдського. Інший вчений П.А.Сорокін розглядав націю як явище, яке розпадається на цілий ряд соціальних елементів. Взагалі ж, треба зазначити, що концепцій щодо розуміння сутності націй, шляхів її формування дуже багато. Але майже всі вони можуть бути зведені до двох основних підходів.

Згідно з першим підходом, який має назву - етнічний під-ход, нація утворюється на основі великого етносу з його культурно-мовними ознаками і являє собою, по суті, політизовану етнічну спільність. Відомий представник цього підходу Ентоні Сміт робить таке узагальнене визначення: "Нація - це сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільну історичну пам'ять та міфи, масову громадську культуру, спільну економіку та однакові для всіх членів юридичні права і обов'язки".

Другий, політичний підхід, теоретична основа якого є суб'єктивістська концепція нації створена Е.Ренаном. На його думку, належність до нації визначається перш за все усвідомленням індивідами, визнання себе членами єдиної спільноти, громадянами єдиної держави, тобто, фактично, усувається жорвтка залежність між етнічним походженням та лояльним ставленням до держави.

Проте протиставлення цих підходів не завжди доцільне. З одного боку, на користь політичного підходу свідчить неспівпа-діння меж проживання державоутворюючих'етносів з кордонами держав, які вони утворюють. Наприклад, німецький етнос є державотворчим у ФРН та Австрії, але громадяни цих держав ідентифікують себе з різними націями - відповідно німецькою та австрійською. Водночас швейцарська політична нація складається з кількох етносів, але громадяни усвідомлюють свою єдність. З іншого боку, часто політичні нації розколюються за етнічною ознакою. Отже, етнічність все одно має певний вплив на політичну ідентифікацію. З цього випливає, що різниця між етнічною та політичною нацією на практиці існує, але вона більш умовна, ніж може здаватися на перший погляд.

В руслі цих підходів можна розглянути зміст найбільш відомих теорій походження націй. Перш за все це атомістична теорія бере свій початок у XVIII столітті із пануючого тоді атомістичного розуміння суспільства. Суть цієї теорії полягає у тому, що нація - це нещо інше, як група людей, які відрізняються від інших лише зовнішніми ознаками. Прихильники цієї теорії Щ.Л.Монтеск'є та Вольтер вважали, що нація - це спільність до певної міри однакових за походженням одиниць, а не якась вища цілісність, що об'єднує ці одиниці. Тобто нація базується _На антропологічних зв'язках, традиціях, звичаях. Ліберальний народник К.Михайловський теж стверджував, що національні зв'язки являють собою лише продовження зв'язків родових, тільки вони більш складні і узагальнені. Ця теорія була визначальною в науці XVIII століття, а в політичній практиці окремі її елементи використовуються ще й сьогодні.

Основи психологічної теорії нації сформував Е.Ренан. На його думку національну спільноту формують мова, інтереси, раса, релігійні переконання, територія і т. і. До найвагоміших елементів, що утворюють націю мислитель відніс духовну спільність, яка базується на єдиній історичній пам'яті. За Е.Ренаном, нація - це духовна сім'я, результат глибоких взаємодій. Одним із найпомітніших послідовників психологічної концепції нації по-праву вважається відомий австромарксист О.Бауер. Він визначає націю як "сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на основі спільності долі". На його думку головною ознакою нації є національний характер, її психічні особливості, а культура, мова, виконують підпорядковану роль. При цьому під національним характером Бауер розуміє суму духовних та фізичних властивостей, які відрізняють одну націю від іншої, а різниця національних характерів проявляється в різному відчутті і реагуванні в різному мисленні з приводу певних явищ. Отже, в основу психологічної теорії нації покладене розуміння того, що індивіди мають спільні психологічні риси та способи поведінки -"національну душу", "національний характер".

Засновником культурологічної теорії походження нації слід вважати відомого австромарксиста К.Реннера. Він вважав, що нація - це союз осіб, які однаково розмовляють, "культурний союз", так звана духовна спільнота, основу якої становлять духовні інтереси. Створення нації є необхідною умовою для ідентифікації людей за національною належністю. К.Реннер був прихильником культурно-національної автономії, фундаментом якої мала стати екстериторіальність нації (розмежування політичного та національного життя через автономізацію нації від

Держави).

Засновником історико-економічної теорії націй є німецький соціал-демократ К. Каутський, який вважав спільність території і мови головними ознаками нації, не відкидаючи при цьому спільність економічного життя і традицій. Але за його переконанням, відсутність будь-якої з цих ознак не гальмує розвитку нації, вона продовжує існувати і розвиватися. Ця теорія стала підґрунтям марксистсько-ленінської теорії походження націй.

Наступною є марксистсько-ленінська теорія походження націй. Ця теорія хоча пов'язується багатьма вченими з історико-економічною теорією, все ж має ряд не лише суттєвих термінологій, а й суттєвих відмінностей і тому, ототожнення цих двох теорій є недоречним. Обмеженість марксистсько-ленінської теорії особливо яскраво проявляється у визначенні капіталістичних та соціалістичних націй і у подальшому поділі їх на дві окремі нації. Ф.Енгельс так писав з цього приводу: "Робітники говорять іншим діалектом, мають інші ідеї та уявлення іншу релігію та політику ніж буржуазія. Це цілком два відмінні народи, які так само відрізняються один від іншого, коли б вони належали до різних рас". Такий підхід був характерний і Леніну. Марксизм розглядає націю як породження капіталістичної формації, буржуазних відносин. Значний внесок у розвиток марксистсько-ленінської теорії зробив И.Сталін. Він дає визначення сутності нації, а також деталізацію окремих її складових: "Нація - історично сформована стійка спільнота людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури". Пізніше в 1929 році, Сталін вніс зміни і у це визначення, підкресливши, що психічний склад людей виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, тобто в цій специфіці, яка відрізняє одну національну культуру від іншої. У визначенні нації засновниками марксистсько-ленінської теорії робиться особливий акцент на класовому, формаційному підході, який нібито є визначальним у зміні національної структури, і тому штучно поєднуються ознаки конкретної історичної ситуації з ознаками розвитку нації, тобто підміняються національні ознаки умовами їх формування і функціонування. Згідно з марксистською теорією важливою об'єднуючою силою нації постає економічна єдність. Саме вона покликана забезпечити політичну централізацію, звести всіх в одну націю з одним класовим інтересом. За Марксом і Енгельсом, зміцнення буржуазних відносин та економічних зв'язків, підносять їх на рівень провідної умови гене-зи нації, яка домінує над мовним і територіальним факторами. В.Ленін проводить думку, що розвиток суперечностей капіталізму спонукає до об'єднання всієї нації в межах одного класу. Це дає змогу провести паралель із постулатом марксистської теорії ро єдиний класовий інтерес. Висновки К. Маркса, як і В. Леніна, були однозначні: сучасні нації є продуктом буржуазної похи суспільного розвитку, перемога капіталізму над феодалізм пов'язана з національними рухами, економічну основу ких становлять державне об'єднання території за населенням, о говорить однією мовою. Безумовно слабким місцем у марксистсько-ленінській теорії є обгунтування залежності розвитку націй від розвитку класів. Насправді ж національні процеси розвиваються поза межами класових. З цього приводу слід погодитися з М.О.Бердяєвим, який писав: "Національнаи єдність глибша за єдність класів, партій та інших минущих іс-Ч торичних утворень у житті народів".

Етнологічна теорія походження націй вибудовується переважно на елементах охарактеризованих вище теорій. Але стрижневими засадами цієї теорії постають етнічні. При чому їхній зміст розглядається дослідниками неоднаково: одні вважають "етнічність" політичною категорією, інші пов'язують "етнічність" з кровним походженням, культурно-побутовими традиціями тощо. Одним із найпопулярніших представників етнологічної теорії походження нації вважається англійський учений Е.Сміт. Він виходив з того, що нація формується на етнічній основі, для якої характерні три революції - адміністративна, економічна й культурна. Нація, на думку Е.Сміта, є власне європейським творінням, процес формування якого проходив двома основними шляхами. Перший - спонсорований державою, й розпочинається з етнічної спільноти, яка становить ядро цієї держави. Розгортання такого шляху розвитку передбачає наявність державності, сталих культурних традицій, власної національної еліти, відповідного рівня політичної свідомості, власної літературної мови, зрілої соціальної структури. Другий шлях базується на малій демократичній (народній) спільності, чиї релігійні уявлення про себе треба замінити на активніші політичні уявлення. Ключем цього перетворення стає процес народнокуль-турницької мобілізації. Провідними діючими особами тут виступають інтелігенти-просвітники, які, використовуючи факти історичного минулого, формують основи моралі для "відродження" спільноти.

Деякі політологи, які керуються етнічними засадами при визначенні нації, вважають, що у своєму розвитку національний процес проходить три стадії: академічну, культурну й політичну. На першій із них певна національна група збирає й публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники. До культурної стадії віднесено становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, широке впровадження мови в науку, в технічну літературу, в політику, громадське життя, побут і т.п. Третій, політичний, етап - це той період, коли нація об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності. Кожний етап націотворчого процесу має свої особливості, розгортається специфічно.

Етатистська теорія походження націй визнає націями лише такі етносоціальні спільності, які створили власну державу і тому, мають сформовані нею ознаки - державну організацію життя, єдине право, загальнонаціональну мету і т.ін., і відмовляють в усьому іншим етносоціальним спільностям, які в силу різних причин (насильницька асиміляція чи поневолення) не мають власної держави. Політичний етап націотворчого процесу, на думку одного з прихильників етатистської теорії націй, англійського вченого Р. Грильо, може розвиватися двома шляхами: "політизацією етнічності", коли нація створює державу (нація-держава), й "етнізацією політики", коли держава створює націю з груп (держава - нація). Визначити який шлях є правильним, неможливо, як неможливо визначити, який із концепцій - "нація-держава" чи "держава-нація" - належить провідна роль.

Реальний стан сучасного суспільного розвитку дає вагомі аргументи для висновку, що, незважаючи на різність підходів до визначення поняття "нація", вона є основним елементом сучасної самоорганізації людства. Саме на етнічній основі і є вона результатом розвитку етнонаціональних процесів.

Треба зазначити, що суперництво, в деяких випадках протиставлення етнічного і політичного підходів що до утворення націй спирається на переконання про якісні трансформаційні зміни яким підвладен етнос як історичне явище. Ці зміни, в науковій літературі набули назви етнотрансформаційних процесів, які поділяються на два основні типи.

Першим типом етнотрансформаційних процесів є інтеграційні. Це такі процеси коли етнос зберігає свою власну мову, але під впливом політичної реальності змінює свій етнонім на інший. Так сучасний французький етнос виник завдяки асиміляції менших народностей на півдні країни (етнічна асиміляція -повна втрата етносом своїх ознак). Прикладом таких процесів можна вважати утворення канадської чи швейцарської націй.

Другим типом етнотрансформаційних процесів є дезінтегра-ційні. Прикладом можуть бути країни Латинської Америки де більшість населення є нащадками колонізаторів. Але вони внаслідок територіальної віддаленості своєї історичної батьківщини втратили зв'я'ок з нею і ідентифікують себе як "бразильці", "аргентинці", "перуанці", "болівійці" тощо. Громадянська приналежність трансформувалася в новий етнонім.

Треба зауважити, що в науковій літературі крім трьох основних типів етносоціальних спільностей (племені, народності, нації) зустрічаються ще кілька похідних різновидів ціх спільностей. Одна з них це етнографічна група, якою є частина етносу, що володіє специфічними рисами національної свідомості, культури, тому недивно, що деякі вчені відносять ці групи до окремих народностей. Так, наприклад, український вчений І.Варзар вважає лемків, русинів, гуцулів та інші субетноси української нації саме окремими народностями. Такий підхід є характерним для деяких західних напрямків етнополітологи, особливо у США. Але етнографічна група має дворівневу свідомість. З одного боку - це належність до своєї групи, а з іншого - до більш загального, основного етносу. Тому вона фактично не виступає як самостійний суб'єкт політичних відносин.

Етнос, що сформувався на даній території, називається автохтонним (по відношенню до даної території). З точки зору міжнародного права такі етноси вважаються етнічними націями і мають право на самовизначення аж до утворення власної державності, хоча і не обов'язково у формі незалежної держави.

Етнічна група, яка вже має власну державу поза межами певної країни проживання, називається національною меншиною, не вважається частиною нації, з якою вона безпосередньо етнічно пов'язана, і по відношенню до останньої вона отримує назву "діаспора". Етнонаціональні відносини - це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку (націями, народностями, національними меншинами та національними групами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей, які складаються у процесі життєдіяльності і взаємодії етнонаціональних спільностей. Як було зазначено в світі практично нема мононаціональних держав і, тому, важливою особливістю розвитку етнонаціональних відносин є їх політиза-Ція. Політизація етнонаціональних відносин явище природне і залежить від рівня демократизації державної політики, від ступеня захисту інтересів як можна більшого кола етнонаціональних спільностей.

Структурно етнонаціональні відносини складаються з внут-рішньонаціональних та міжнаціональних. Основоположний принцип внутрішньонаціональних відносин є національна єдність. Як відомо, в суспільстві існують суперечності, нерівність, і тому без такої єдності неможливий соціально-економічний, політичний, духовний та етнічний розвиток нації. В основі поняття національної єдності лежить національна ідея, яка, отримавши підтримку більшої частини населення країни, стає інтегруючою. Такою ідеєю може бути створення незалежної держави, державний, національний патріотизм, які можуть доповнюватися ідеєю свободи, добробуту тощо. Таким чином, рівень національної єдності залежить від рівня національної свідомості.

Національна свідомість - це сукупність соціальних, політичних, економічних, філософських (включаючи морально-етичні) та релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв, цінністних орієнтацій та ідеалів, які відображають особливості життєдіяльності етносоціальної спільності. Але така спільність існує насамперед завдяки усвідомленню її членами своєї єдності. Тому слід казати також про національну свідомість. Національна свідомість - це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, які відображають специфічний зміст, рівень та особливості уявлень члена національно-етнічної спільності, про сучасне і майбутнє її розвитку, про місце і роль, про своє призначення серед інших спільнот, а також про характер взаємовідносин з ними.

Теоретичною основою національної єдності більшість вчених вважають ідеологію націоналізму. Націоналізм - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які грунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні державно-політичних, економічних, соціальних та культурних проблем суспільства. Націоналізм може мати певні позитивні сторони: прагнення до збереження національної ідентичності (а з нею і національних традицій як регуляторів суспільних відносин), почуття відповідальності політичних лідерів за долю нації тощо.

Але таке явище на практиці часто демонструє й деякі негативні особливості, особливо за своїх радикальних форм:

1) Нехтування потребами реальної особи, які не зводяться лише до етнонаціональних. Лише сучасна політична філософія сформулювала цілісну концепцію узгодження особистих та національних інтересів шляхом максимальної об'єктивізації патріотизму.

2) Почуття національної виключності, месіанство.

3) Формулювання образу "зовнішнього ворога" за національною ознакою, певний рівень ксенофобії.

Міжнаціональні відносини загалом є більш політизованими, а тому і більш вразливими. Отже, використання націоналізму як базового принципу на цьому рівні є проблематичним, особливо у багатонаціональних державах. Для уникнення міжнаціональних конфліктів необхідно будувати міжнаціональні відносини на основі принципу взаємної довіри. Таку довіру забезпечує принцип інтернаціоналізму. Інтернаціоналізм передбачає надання рівних прав усім націям, відмову від будь-яких форм ди-і скримінації за етнічною ознакою, взаємну повагу.

Дослідники етнонаціональних відносин виділяють цілий спектр міжнаціональних відносин:

а) міжособисті стосунки;

б) взаємини між націями в багатонаціональних державах;

в) міжнародні відносини держав із багатонаціональним складом населення.

Сучасні вчені виділяють два рівні міжетнічних відносин:

1) міжособистий, міжгруповий;

2) інституціональний.

Саме другий рівень є предметом вивчення етнополітологи. Етнонаціональні відносини відбуваються не тільки між етносо-ціальними спільностями, але й між політичними інституціями, які відбивають їхні інтереси - політичними організаціями, різними формами державних установ. Етнічні та міжетнічні стосунки стають засобами легітимації державної влади, і ця обставина має як позитивні, так і негативні наслідки.

Етноанціональні відносини - явище історично зумовлене, тому вони зазнають певних змін в процесі розвитку людства. В сучасному світі співіснують дві тенденції стосовно них. Першою є інтеграція, і її основу утворює інтенсифікація економічних зв'язків та зростання взаємної толерантності. У поліетніч-них та багатонаціональних держав формуються політичні нації, метаетнічні спільноти. Друга - диференціація. Деяке політичне відособлення етнічних та навіть етнографічних груп. Це пов'язано з децентралізацією державного управління, перенесенням практики розв'язання певних соціальних та політичних проблем на регіональний рівень.

Таким чином, етнонаціоанальні відносини складаються між людьми, що належать до історично сформованих етносоціаль-них спільностей. Тому ці відносини є об'єктивно зумовленими.