1. 1. Предмет політології та її інструментарій

1.1.1. Політологія (наука про політику, або, як вважають деякі вчені, сукупність наук про політику) своїми коріннями сягає в сиву давнину. їх носіями виступали, насамперед, давньогрецькі політичні мислителі. Якраз в Давній Греції склалося, ствердилося і отримало всебічний розвиток таке суспільно-історичне утворення, як поліс, який одночасно був і державою-містом, і містом-суспільством і уособлював собою політичне і громадянське життя. Від нього, по-суті, походять всі основні політичні поняття: «політика», «політичне знання», «політичне управління», «політичне мистецтво» і т.д. В античній суспільній думці власне політика, поряд з філософією, була однією з центральних наук.

Дослідники, серед значної кількості давньогрецьких мислителів, які внесли найістотніший внесок в формування політичної думки, виділяють Демокріта, Платона і Арістотеля.

Насамперед, це стосується Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), який по праву вважається зачинателем політичної науки.

У Аристотеля політика є найважливішою наукою, оскільки її функція поєднана з головною суспільною метою – узгодженням загального блага з благом окремих людей через управління людським співжиттям. Інші ж науки пов’язані з засобами досягнення цієї гармонії.

Значний внесок у розвиток політичної науки внесли представники епохи Відродження. Особливо виділяється серед них Макіавеллі (1469-1527). Його заслуга в тому, що він: по-перше, виділив і обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання; по-друге, відділив політику і право від моралі і релігії; по-третє, дав трактовку держави як утворення не тотожнього всьому суспільству, а, як одну і хоча дуже важливу складову суспільства, як його певну політичну організацію. Він по суті перший ввів в науковий вжиток сам термін «держава» (Stato); по-четверте, Макіавеллі розглядав людину, як індивід, що наділений розумом і володіє свободою волі, що робить його активним діячем, борцем за свої інтереси і ідеали.

Пізніше ціла плеяда яскравих самобутніх зарубіжних і вітчизняних мислителей розвивали політичну науку.

В наступних темах будуть розглянуті основні віхи політичної думки, її історія і сучасність. Ми ж зосередимось на аналізі особливостей предмету політичної науки, його складових.

Що ж вважати предметом власне політичної науки? Наприкінці XIX ст. переважала думка, що подібна дисципліна (політична наука чи політологія – тут ми теж будемо розглядати ці поняття як тотожні) представляє собою лише перехрестя багатьох інших дисциплін, зокрема, історії, економіки, філософії, антропології, соціальної психології, соціології, державного права, конституційного права тощо. Відповідно уже в той час вона називалася – «політичні науки». Однак, політики ставилися до неї з недовірою, вчені – поблажливо, а серед соціологів і фахівців з державного права точилися суперечки і йшла конкуренція. Але на практиці політична наука, яка вже вийшла за межі університетів, бібліотек, академічних та наукових центрів і характеризувалася постійним зростанням наукових праць, набувала власного обличчя і все більше заявляла про себе.

Зародки викладання політичних знань можна знайти ще в середньовічних університетах, де з чотирьох факультетів (теологія, медицина, право і філософія) щонайменше два стосувалися вивчення управління політичним життям. Факультет права обов’язково поширював знання про інститути управління, їх статус та значення. З часом вивчення принципів юриспруденції та конституційного і адміністративного права привело в деяких університетах до формального відокремлення політики як самостійного предмета вивчення. В ті часи існувало два шляхи розвитку політичної науки. В німецькомовній центральній Європі «основна державна теорія» розвивалася на відносно ранньому ступені вивчення права і не відділялася від поточних політичних подій та потреб. У Франції, як і в інших країнах, що успадкували традицію римського права, вивчення політичного життя було підпорядковане праву і залишалося досить нерозвиненим із середніх віків до XX ст. Зв’язок між політичної наукою та правом залишився значним в країнах латинського світу до XX ст. Так, лише в останній чверті XX ст. факультети політичної науки відділилися від правознавчих у такій країні, як Бразілія та ін.

Факультет філософії був другим домом вивчення політики. Але створення окремих політичних факультетів йшло дуже повільно. У XIX ст. навіть факультети економіки, соціології та антропології зробили більший стрибок у своєму розвитку у порівнянні з політологічними. Вивчення політики було частиною моральної філософії, проте у деяких країнах, як Канада, ця наука вивчалася у тісній взаємодії з економікою.

Вперше формальне викладання політики почалося в 1613 році в Нідерландах в університеті Leiden. В Швеції у 1622 р. в університеті Uppsala була навість заснована кафедра з ораторства та політики, а в Abo Akademi (тоді Швеція, а зараз Фінляндія) у 1640 р. була створена кафедра політики та історії. Хоч знання, що викладалися тоді в цих предметах, досить сильно відрізнялися від сучасного уявлення про предмет, однак це вже був початок розуміння, важливості і необхідності окремої галузі знань про політику.

У другій половині XIX ст. з’явилися зародки факультетів з політичних наук. Наприклад, у Дубліні (Ірландія) у ново заснованому Католицькому університеті (зараз University College Dublin) у 1855 р. була створена кафедра з соціальної та політичної науки, яка згодом стала факультетом етики та політики. З 1840 р. термін політика у сучасному розумінні почав вживатися в університеті Uppsala, а професійна підготовка спеціалістів з історії та політики у Швеції почалася у Lund з 1889 р. і окремо лише спеціалістів з політичних наук в Gohenburg з 1901 р. У Бельгії школи з політичних наук та Саtholiс University of Louvain та Вільний університет Брюсселю у 1893 р. створили факультети з політичних та соціальних наук. Перед першою світовою війною у Німеччині почалося стрімке вивчення політики під гаслом соціології. У Англії навіть наприкінці 1940-х років ще не було окремого факультету з політології.

У США розвиток політичних знань йшов більш стрімкими темпами у порівнянні з Європою. Перша інагурація професора з історії та політичних наук відбулася в Колумбії у 1857 р., у 1868 р. в Корнелл був створений факультет історії, соціальних та політичних наук, у 1876 р. відбувся перший випуск фахівців за §гасіиаі:е програмою «історія та політичні науки» у ДоЬпз Но-ркіпз, через чотири роки у Колумбії з’явилась перша розі§га-сіиаі школа (аспірантура) з політичних наук. Окремі факультети з політичних наук були створені в університетах – Колумбійському у 1903 р., Іллінойс та Вісноксін у 1904 р., Мічіган у 1911 р., а у 1914 році з 534 коледжів у 200 виклалася курси з політичних і 40 мали самостійні кафедри політичних наук. Це досягнення призвело до збільшення впливу Сполучених Штатів на розвиток цієї галузі знань.

Поширенню політичних знань у світі сприяло і створення національних асоціацій політичних наук. Ще у 1884 р. у Великій Британії виникла політично орієнтована група, така як Ра-Ьіап 5осіа£е лівої орієнтації та більш консервативна група, що мала назву Політичне та Економічне планування (1931). У 1900 р. у Парижі відбувся конгрес з політичних наук, у 1930 р. такий конгрес було проведено у Стокгольмі. Американська асоціація з політичних наук була створена у 1903 р., Канадська асоціація політологів організувалась у 1913 р., Китайська асоціація -у 1932 р., Японська – у 1948 р. Українська асоціація політологів була заснована в 1991 р. У квітні 1993 року створюється Українська академія політичних наук:

Переломним моментом у розвитку політичної науки стала міжнародна конференція (коллоквіум) організована в 1948 р. з ініціативи ЮНЕСКО в Парижі. На цій конференції було прийнято спеціальну резолюцію, в якій, в зв’язку з невизначеністю на той час предмету науки, були систематизовані і запропоновані її складові елементи за чотирма основними напрямками:

1. Політична теорія. Вона не нормативна. її завдання – формулювання гіпотез про явища, факти, поступки та системи їх пояснення, що свідчить про розмежування з чистим емпіризмом. Сюди ж віднесли і історію політичних ідей.

2. Політичні інститути. Конституція. Центральне правління (урядування (центральний уряд), регіональне і місцеве управління) урядування (місцевий уряд, адміністрація та місцеве самоврядування), публічне адміністрування, судова система, економічні та соціальні функції управління, порівняльний аналіз політичних інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу правника тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика та соціальні сили, які його творять.

3. Партії, рухи і асоціації. Групи тиску. Вибори. Інформація, пропаганда і громадська думка. Участь громадян в управлінні та адмініструванні.

4. Міжнародні відносини. Зовнішня політика держав. Міжнародні організації та механізми і принципи, якими вони керуються. Міжнародне право.

В 1949 році в рамках ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичних наук, яка об’єднує в своїх рядах більшість національних організацій. Вона періодично проводить свої з’їзди, які вносять істотний внесок в розвиток політичних досліджень.

Таким чином, ми бачимо, що сучасне уявлення про предмет політичної науки сформувалися тільки в XX ст. після того як склалася ціла система стійких політичних цінностей і виникла й стала розвиватися суспільна і академічна потреба в системному вивченні політики. В різних країнах розуміння предмету політичної науки складалося неоднаково і сьогодні в світі немає його єдиного визначення. Але у всіх випадках основне коло проблем формується із узагальнення національного політичного досвіду в співвідношенні з загально-цивілізаційними політичними досягненнями і особливостями політики в інших країнах.

Різниця в розумінні предмету політичної науки пояснюється не тільки національними особливостями і традиціями, але і багатогранністю політики як суспільного явища. Адже межі об’єкту політології визначають полем політики, тобто простором в якому формується і функціонує суспільна влада в усіх її проявах.

Спробуємо дати визначення предмету політичної науки (політології). Є два підходи до даної проблеми. Перший – предметом політичної науки є держава. Другий – розглядає політологію як науку про владу взагалі.

1. Політологія – наука про державу:

- таке тлумачення терміна пов’язане, перш за все, з етимологією слова «політика», адже слово «polis» означає «місто», що вказує на просторові межі громадської діяльності;

- тлумачення політології як науки про державу обумовлене історично, масовим характером явища: французький філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про «спосіб державного будівництва» як свідчення того, що держава є загальносвітовим явищем; так центральне місце і в західних суспільствах, і в суспільствах комуністичного спрямування, і в суспільствах, які перебувають у перехідному стані, займає проблема держави;

- наука про державу охоплює також вивчення інституцій, які є її очевидною складовою частиною: комплекс урядових установ, представницькі інституції, органи управління, державні та змішані підприємства тощо;

- особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема примусу.

Макс Вебер вдається до тлумачення політичної науки як «науки про державу», коли розглядає державу «як спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє правом законного примусу».

Проте такий «державознавчий» підхід викликає серйозні застереження:

- держава існувала не завжди; в деяких суспільствах ця інституція розглядається як досить нова і навіть тимчасова форма соціальної організації;

- держава не є єдиною інстанцією сфери політики: в політизації суспільного життя беруть участь політичні партії, групи тиску, наукові товариства, корпорації, засоби масової інформації тощо;

- нарешті, функція примусу не обов’язково повинна вважатися основною при визначенні поняття держави; так, Ж.-П.Кот пише: «В чому схожість чи різниця влади президента республіки з владою, яку мали Аль Капоне або Ісус з Назарета?» Існують держави, що не мають влади (Ліван), або ж в яких реальною владою володіють чи володіли недержавні структури (наприклад, сіцілійська мафія, шиїтська церква в Ірані, рух «Солідарність» у Польщі).

Узагальнюючи, можна сказати, що головним недоліком при такому підході є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культурно й історично може виявитися більш випадковою, ніж видається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку – на користь міжнародних та наднаціональних органів, з іншого – на користь децентралізованих органів влади або, інколи, професійних об’єднань.

2. Політологія – наука про владу:

У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві:

- ця концепція спирається на факт загального значення: навіть, не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, які обумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних чи символічних ресурсів;

- крім цього, ця концепція дозволяє назвати серед цілей політичної науки чималий ряд інституцій, які знаходяться «на периферії» державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку ~ партії, профспілки, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.

На думку американського політолога Роберта Даля (КоЬегі ОаЬІ), «політична система є нескінченне переплетення стосунків між людьми, яке передбачає значних заходів Влади, домінування, авторитету». Така широка інтерпретація предмета політичної науки не є беззаперечною. Дійсно, нелегко відрізнити, наприклад, «політичне» від «соціального»:

- або політична наука досліджує перш за все владні центри, безпосередньо або опосередковано пов’язані з виконанням функцій держави;

- тоді маємо справу з т.зв. «державознавським» підходом;

- або ж політична наука поширюється на всі явища, пов’язані з владою, але тоді є ризик втратити з поля зору специфіку політики і зіткнутися з традиційними предметами загальної соціології (соціологія сім’ї, школи тощо).

Зовсім не обов’язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки автоматично кваліфікувалися як політичні, як тільки вони починають вимагати «значних заходів домінування». Але не можна розглядати як поняття суто політичне авторитет батька для дітей, вчителя для учнів, керівника підприємства для його працівників.

І в цьому питанні Макс Вебер пропонує непогану альтернативу, вказуючи, що політична влада:

- користується «монополією законного примусу» на всій спільній території, а не заміняє один чи кілька місцевих органів;

- призначена для мирного врегулювання розбіжностей «сузір’я інтересів», які можуть виявитися на всій території.

На думку багатьох вчених політологія, будучи асоціативною системою знання, вбирає в себе такі рефлективні дисципліни як філософія політики, політична географія, геополітика, хронополітика, глоболістика і футорологія, політична соціологія, ентополітика, порівняльна політологія, прикладна політологія та деякі інші.

Цікавими є думки відомих західних політологів про предмет політичної науки. П.Фавр відзначає, що, за невеликим винятком «філософи, соціологи і історики, як правило, охоче поступаються інституціонально оформленій політичній науці вивченням виборів, політичних інститутів і перипетій політичного життя. Але разом з тим деякі з них – при чому з числа найбільш крупних спеціалістів – залишають за собою майже виключне право займатися вивченням проблем влади і форм панування».

Інший видатний представник французької політичної науки Моріс Дюверже – вчений, викладач, журналіст і письменник, і- одночасно відомий громадсько-політичний діяч в роботі «Соціологія політики: елементи політичної науки» пише, що політична наука включає в себе три основні галузі політологічного знання: вступ до соціологічного аналізу політики, опис і характеристика великих політичних систем і вивчення політичних організацій (партій і груп політичного тиску). В цілому М.Дюверже видає перевагу при визначенні предмету політичної науки розумінню її як науки про владу взагалі. Хоча на його думку це не розкриває предмету політичної науки повністю, так як не охоплює повністю такого поняття як «вплив».

Відомий вчений Д.Істон (США), характеризує політичну науку як «дослідження способів, якими приймаються рішення для суспільства». За його словами «в якості політичних вчених ми цікавимося всіма тими діями і інститутами в суспільстві, які більш або менш безпосередньо зв’язані зі способами, якими приймаються і здійснюються владні рішення, і наслідками, які вони можуть викликати». Очевидно, що у всіх цих випадках ми знаходимо (чи маємо) досить звужене розуміння предмету і самої дисципліни політології.

Аналогічне розуміння ми зустрічаємо і в Американській енциклопедії де політична наука визначається як системний аналіз державного устрою, його процесів, форм будови, інституцій і можливостей. Автори Інтернаціональної енциклопедії визначають предмет політичної науки як такий, що охоплює інституції, процеси, функції і будову держави.

Більш широким, близьким до нашого, є розуміння політології відомим іспанським політологом Л.С.Саністебаном. Кажучи про політологію як наукову дисципліну він стверджує, що вона: «а) дає обґрунтовані знання про структуру і функціонування політичних систем; б) ці знання не мають вирішального і остаточного значення; в) політологічне знання перебуває під впливом оцінок і світогляду дослідників».

Спеціалісти в галузі політичних наук із Колумбійського університету (США) відносять до предмету політології «вивчення урядування, політичних процесів та інституцій, дослідження таких широких предметів, як походження, розвиток і цілі держави, природу суверенітету і різноманітних теорій і доктрин державного функціонування».

Даючи визначення політичної науки, політологи Гарвардського університету (США) підкреслюють, що вона має не тільки найширші предметні межі (державу), але й тісно пов’язана з іншими науками, оскільки немає такого питання в науці, яке б не можна було безпосередньо або опосередковано віднести до питань політичних. У тому ж Гарварді вивчення політичних наук охоплює чотири основних напрямки: політична теорія, американська політика, порівняльне урядування в

різних країнах світу, міжнародні відносини. Вивчається багато предметів, зокрема: «Росія», «Китай», «політичний розвиток», «вибори», «політична поведінка», «форми державного ладу», «президентство» та ін.

Канадські політологи визначають політичну науку як окремий предмет, що відрізняється від політичної філософії, і відносять до сфери її компетенції політичну економію, конституційне право (частково), а також історію конституції і політичну історію, політичну теорію і системи урядування.

Значні труднощі, які виникають на шляху визначення знань, що складають політичну науку, спонукають до таких висновків:

- політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення «побудувати предмет» може відвернути її від свого основного призначення – досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території;

- політологія повинна зважати на те, що теорії, які пояснюють різні явища і здаються добре обґрунтованими, можуть виявитися в підсумку лише більш-менш прийнятними щодо того чи іншого об’єкта, який характеризується особливою нестійкістю та мінливістю;

- політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, етнологією, психологією, історією...) рівні можливості в поясненні проблем політики.

Свідченням мінливості сфери інтересів і межі предмету політичної науки є матеріали і доповіді останніх всесвітніх форумів Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН), які скликаються раз в три роки, а саме XIV (Вашингтон, США, 1988 р.), XV (Буенос-Айрес, Аргентина, 1991 р.), XVI (Берлін, Німеччина, 1994 р.) (XVIII Квебек, Канада 2000 р.) Якщо їх проаналізувати, то можна побачити, що в назвах доповідей майже не використовуються поняття «політична система» і «політична структура», в той час, як на конгресах 60-х – 70-х років ці терміни і сюжети були чи не найбільш вживаними.

З цього приводу в середині 90-х років на засіданнях спеціалізованого Дослідницького Комітету МАПН «Вивчення політології як наукової дисципліни» відзначалося, що зміна стану і предмету політичної науки тісно зв’язані як з її парадигматичною і концентуальною трансформацією, так і з світовим розвитком в сфері цінностей і ідеологій, що в свою чергу приводить до появи практично нової проблематики, як, наприклад, тендерна політична теорія і феміністська практика або ж політична екологія, глобалістика, розвиток теорії то вивчення практики транзитивних суспільств, порівняльна політологія, вивчення соціальних і політичних змін, що виникають з поширенням Інтернету.

Так, на обговорення останнього, ХVIII-го конгресу була винесена тема: «Світовий капіталізм, управління та громада: чи йдемо до корпоративного тисячоліття», звернуто увагу на найбільш взаємопов’язані проблеми, які зараз мають значний вплив та інститути глобальної, регіональної, національної та локальної політики.

Політологи часто прагнуть передбачити майбутнє політології і її основні напрямки розвитку в XXI сторіччі, відмічаючи дію в майбутньому тенденцій і контртенденції гуманізації і дегуманізації політичної науки, посилення її сціентистського (сцієнтизм – лат. наука, абсолютизація ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства) і ціннісного начал, інтернаціоналізації знання і зросту впливу національних шкіл і т.д.

Можна з впевненістю сказати, що предмет сучасної політології навряд чи повністю викристалізувався, та й чи можливо це. Проблематика політичної науки буде і далі розвиватися і змінюватися разом з зміною політичних реальностей в III тисячолітті, а також зі зміною суспільно-політичних парадигм і розвитком методологічного інструментарію, глобалізації суспільного життя. Як пише Карл Поппер, «наука – це не система безперечних і стійких стверджень», а ряд сміливих передбачень, які повинні пройти серйозні випробування, перш ніж будуть прийняті.

Політологія – це наука про політику, основні тенденції та шляхи її розвитку, процеси державного життя, державну владу та владу взагалі. її предметом є такі феномени як політичні системи, держава, державний лад, влада і владні відносини, шляхи їх досягнень, політичні партії та рухи, політична поведінка, політична культура, способи і засоби прийняття політичних рішень, історія політичних вчень і т.д. Ці складні інститути політичних відносин і процесів вивчаються не тільки політологією, але в тих чи інших аспектах також і філософією, соціологією, державно-правовою наукою і т.д. Політологія інтегрує окремі політичні аспекти цих дисциплін і займає місце немовби в точці їх перетину і представляє собою міждисциплінарну науку. Тобто вона є інтеграційною наукою про політику у всіх її проявах.

1.1.2. Як уже зазначалося, для розуміння конкретних явищ у політичному житті, прогнозування політичного процесу необхідне поглиблене вивчення конкретних фактів, їх конкретне осмислення й узагальнення за допомогою специфічних категорій та понять. Саме це притаманне теорії політики середнього рівня. На її ґрунті виробляються методи вивчення політичного життя. Дослідження політичних явищ здійснюється з позицій структурного функціоналізму. Політика, які суспільство, розглядається системно. При цьому будь-яка система зорієнтована як на події оточуючого середовища або власні проблеми, так і на поточні або довготермінові потреби й цілі. Тому при аналізі політики використовують функціональні категорії – адаптацію і досягнення цілі при зовнішній її орієнтації, інтеграцію і підтримання прихованого елемента взаємодії в системі при вивченні її внутрішньої орієнтації. Саме з позицій такого методу була сформульована ідея про стан рівноваги суспільства, розглянута фундаментальна проблема політичної стабільності.

Заслуговує на увагу також порівняльний (компаративістський метод), який передбачає певні підходи до політичного буття. Так, інституційний підхід полягає у виборі для аналізу аналогічних інститутів, а також виявленні нормативного стану предмета вивчення і зумовлених цим рис схожості або відмінності. Функціональний підхід наголошує на практичній діяльності, тобто йдеться про виявлення інтересу й імпульсу діяльності суб’єктів політичного життя, що істотно різняться.

Значну роль у політологічних дослідженнях займає біхевіоризм, згідно з яким явища політичного життя виводяться з природних властивостей людей, їх поведінки. їхнє прагнення до влади є домінуючою рисою психіки і свідомості, вирішальним фактором політичної активності. Виходячи з цього, розглядаються процеси політичної соціалізації особи, електоральна поведінка і деякі інші актуальні проблеми політології. Широко використовується порівняльний метод. Він зумовлений необхідністю спостереження політичних явищ і процесів у природному стані. Цей метод передбачає зіставлення об’єктів, що мають риси схожості. Його використання дає змогу з’ясувати ідентичне і специфічне в політичному житті.

Дуже важливим у політології є метод прийняття рішень. Він робить можливим цілісне бачення політичних явищ, їх динаміку і, що дуже важливо, пояснює, чому політичні діяння відбуваються саме так, а не інакше. На основі цього методу синтезуються інші методи. Разом з цим він дає змогу найповніше виявити специфіку політології в загальній системі суспільствознавчих наук. Реалізація методу прийняття рішень має кілька стадій і досягає поставленої мети, спираючись на такі поняття, як центр прийняття рішень (суб’єкт політики), процес прийняття рішень (діяльність щодо їх вироблення), саме політичне рішення (вибір способів політичних дій як кінцевий результат процесу прийняття політичних рішень) і, нарешті, реалізація, тобто здійснення політичних рішень із використанням відповідних засобів.

Суттєву роль у політології виконує метод історичного підходу до дослідження політичних процесів. Він потребує хронологічної фіксації політичних подій та фактів, їх дослідження у часовому просторі, порівняння з подіями минулого, теперішнього, моделями майбутнього. Крім вищезазначених методів, політологія в своїх дослідженнях спирається на метод структурно-функціонального аналізу, інституціональний метод, антропологічний, соціально-психологічний, діяльнісний, критично-діалектичний, субстанціальний та ін.

Поряд з теоретичним рівнем вивчення політичного життя і як доповнення до нього важливе місце займає емпіричний рівень, що використовує свої методи дослідження дійсності: метод спостереження, контентаналізу, опитування, метод гри, фактор-аналізу, когнітивних карт, конфігуративний та ін. Саме ці методи стали основою вивчення політичних проблем і розроблення відповідних рекомендацій, прийомів коригування, моделювання у прикладній політології.

Одна із спроб схематичного зображення методів політології представлена на схемі 1.

Загалом же методи, що використовуються в політичній науці, дозволяють глибше дослідити її предмет.

1.1.3. Функції (від лат. РипШо – виконання, здійснення) будь-якої науки, в тому числі й науки про політику, це вирішення (практична реалізація) характерних для неї завдань і проблем. У сучасній літературі найбільше представлені дві провідні групи функцій сучасної науки про політику.

Перша – службові (інструментальні) функції обслуговування політичної практики:

1) нормативні, які визначають норми політичної діяльності, політичних процедур (виборів, створення організацій), політичного життя і т.п.;

2) планування політичних подій, процесів;

3) прогнозування та моделювання очікуваних подій, орієнтування політичної практики;

4) організаційні функції – розроблення рекомендацій для організації політичних заходів, відносин, переговорних процесів, діяльності партій і т.п.

Друга група – пізнавальні й критичні функції політології:

1) теоретичний та емпіричний аналіз політичних ідей, теорій, практичної діяльності;

2) критична перевірка політичних ідей, теорій і практичних подій двома шляхами – попередніх теоретичних прорахунків, зіставлень, перевірки аргументації і т.д., тобто методом верифікації та фасильсифікацій гіпотез, виявлення помилок і неправильних положень, а також за допомогою експериментальних випробувань (пробних варіантів, умовних визначень та аналізу результатів, методів прийняття рішень і т.п.);

3) побудова теорії відповідного політичного об’єкта, явища, процесу – першочергове завдання науки про політику, яка припускає знання його певних перемін, їх пояснення, що дає змогу міркувати про майбутнє становище, передбачати його, без чого неможлива справді наукова теорія, яка виходить із часткових теорій окремих (але взаємопов’язаних) об’єктів до теорій середнього та вищого рівнів (наприклад, сукупність теорій правління й самоуправління, стосунків влади й суспільства, держави й апарату влади, діяльності політичних партій, лідерів, політичних відносин, конфліктів і т.д. – аж до загальної теорії демократії);

4) створення власної методології, починаючи з емпіричних кількісних і якісних конкретних досліджень, добір і розроблення методів накопичення та опрацювання даних, використання математичного апарату, системних методів, моделювання, ймовірного майбутнього, використання таких спеціальних методів, як аналіз ймовірних процесів, теорій ігор, просторових уявлень, відносин об’єкта і його оточення (середовища), наприклад, при аналізі систем різних порядків (самоуправління мікрорайону в місцевому управлінні, міста – в області і т.д.).

У межах функцій політології здійснюється поступ наукового політичного знання від емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію, а далі – впровадження в практику.

1.1.4. Кожна наука як форма людського знання, як система понять про явища і закони, дійсності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів та закономірностей розвитку чи то природи, чи суспільства або мислення.

Стосовно існування власне законів і закономірностей політики, а отже відповідних їм виражених в теоретичній формі законів і закономірностей політології, думки вчених істотно розділяються. Є два полярні підходи до даної проблеми.

Перший, витоки якого кореняться в марксизмі, виходить із принципів об’єктивності і детермінізму при аналізі політичної сфери. При цьому передбачається, що в політичних відносинах функціонують об’єктивні необхідні, усталені, повторювані зв’язки, які зумовлюють їх поступальний розвиток. Іншими словами – об’єктивні закони політичного процесу і розвитку, сформульовані в межах теорії політики. Наприклад, «закон класової боротьби для всіх класово-антагоністичних суспільств, «революції соціальної як закон переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої» тощо.

Протилежна позиція заперечує наявність «об’єктивних», «залізних» законів політики і саму можливість побудови якоїсь «універсальної» загальної теорії політики, тільки деколи визнаючи при цьому деякі прояви у вигляді функціональних чи кореляційних залежностей або ж «нежорстких» каузальних (випадкових) зв’язків.

Розмірковуючи над цією проблемою ми повинні виходити з того, що питання про природу політичного знання є одним з найскладніших в методології політичної науки. Тому було б великим спрощенням або «визнавати», або «заперечувати» існування та можливість пізнання законів та закономірностей розвитку політики.

Абсолютне заперечення пізнаванності (можливості пізнання) механізмів політики, наявності зв’язків і взаємозалежностей в політичному світі взагалі знімає як таке питання про «політичну науку», її «предмет», а політологія при цьому виступає як набір нагромадження різноманітних політичних даних і фактів, тією чи іншою мірою систематизованих.

Тому тут постає і вимагає свого пояснення і розв’язання проблема власне самого характеру і форми доступних для пізнання (пізнавальних) в політиці каузальних (випадкових) залежностей чи причинно-наслідкових зв’язків. Ці прояви, ці «універсали» в політиці нерідко виступають в вигляді «правил» ефективної політичної дії і поведінки (наприклад, «золоті правила» успішної політики і поведінки мудрого правителя в «Державцеві» Макіавеллі, або «48 законів про владу» Роберта Гріна. Вони можуть також виявлятися у формі «принципів» оптимального або аномального устрою, організації і функціонування політичних інститутів («правильні» і «неправильні» форми державного правління у Арістотеля, залежності форми правління від розміру території держав у Ш.Л.Монтеск’є, «закон» антидемократичної олігархізації масових партій Р.Міхельса (залізний закон олігархії), «закони» бюрократизації С.Паркінсона, «теореми» про взаємообумовленість партійної і виборчої системи М.Дюверже, взаємозв’язок інституціональної організації політичної системи із домінуючим типом політичної культури у Г.Алмонда).

Також ці «універсалі!» в політиці можуть проявлятися у вигляді «законів» політичного розвитку і боротьби (наприклад, той же «закон класової боротьби» у К.Маркса, або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізацій від рівня індустріально-технологічного і економічного розвитку висловлені Д.Антером, С.Хангтінтоном, Є.Шілзом). Своєрідним «законом» виступає і теорія розділення влади, сформульована Ш.Л.Монтеск’є, або положення, висловлене А. де Токвілем, що держави, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії швидкими темпами і там відсутні демократичні традиції, і народ позбавлений демократичної, політичної культури, найімовірніше повертаються назад до тоталітаризму. Сюди ж можна віднести крилатий вислів Бернштейна «рух все, кінцева мета - ніщо».

Звичайно, теорія і практика політичного життя продемонструвала певні можливості розкриття глибинних тенденцій і причинних взаємозалежностей. Однак, багато з цих зв’язків проявлялися не в формі «чистих законів», а у вигляді прагматичних «правил» і «принципів», що діють при певних умовах. Наприклад, політичні правила укладання компромісів і союзів, необхідності маневрування і зміни тактичних форм і методів боротьби за певних обставин тощо.

Знання про закономірності політики нерідко формулюються як висловлювання на кшталт «якщо будуть певні умови і спільні інтереси, то з потенціальним союзником необхідно сформувати коаліцію», що звичайно відрізняється від загальноприйнятих уявлень про суспільні закони як форму внутрішнього, об’єктивного, суттєвого, загального, необхідного, усталеного, повторюваного зв’язку суспільних явищ, який зумовлює їх поступальний розвиток. У зв’язку з цим К.Поппер цілком слушно ставить питання про верифікацію і фальсифікацію наукових теорій і знань про закони, які представляють собою поєднання універсальних (абстрактних) і окремих (конкретних) засад, які описуються символічними формулами або знаковими системами.

Тобто мова йде про встановлення істинності або хибності політологічного знання, доказовість і заперечення висновків, про ексиліцитність (точність і відтворення дослідницької процедури). Чи можливо це в політиці?

Варто також зазначити, що аж до початку XX сторіччя висновки та результати політичної думки формулювалися переважно в нормативному вигляді і, нерідко, як політичні максими чи принципи бажаного найкращого устрою. В зв’язку з цим вони включали в себе сильні компоненти морального обов’язку і моральнісних оцінок, які, як правило, мали апріорний характер і їх неможливо було верифікувати.

Таким чином з позицій природи складових елементів політичного знання, останнє включає в себе як нормативні компоненти (принципи, правила, норми, максими) так і наукові результати, що дають знання про каузальні (випадкові) зв’язки та взаємозалежності.

Тобто, політичну думку аж до кінця XIX ст. можна визначити як певне нормативне, певною мірою ціннісне «політичне знання», тоді як політологічне знання XX ст. це в основному знання, що вивчає каузальні (випадкові) зв’язки і разом з тим все більше наближається до загальнометодологічних критеріїв «політичної науки», не відмовляючись при цьому від нормативно-ціннісних компонентів.

Категорії – це загальні поняття науки (в т.ч. і науки про політику), вони невіддільні від її законів та принципів. У них розкриваються необхідні зв’язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи ЇЇ структури. Категорії є важливим інструментарієм пізнання політичного життя суспільства.

Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структури, функціонування та розвитку.

Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.

Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та ін.

З числа категорій функціонування слід відокремити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба, вибори тощо.

До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція та ін.

Центральними категоріями політології слід вважати владу, політику, демократію, свободу.

Раціонально-гуманістичні основи визначення методологічних принципів побудови структури політології. Найбільш узагальненим визначенням політології є вчення про політику та дійсність, в якій та через яку вона реалізується. Таке визначення політології відповідає внутрішньому, часто самодостатньому сенсу розгортання політичних процесів у нашій державі, але не завжди відповідає реальному призначенню цієї науки. Адже політологія – це одна з гуманітарних дисциплін, а тому це наука не тільки про політику, а насамперед – про людину в політиці, системі влади, відносин і т.п. Можна зауважити, що в першому визначенні також присутнє означення цієї науки через людину в рефлектованій формі. Але якщо уважно відслідкувати, то людина тут виступає в Макіавеллівському дусі – абстрактно, без’якісна (як універсальна), що розчинена в політиці як суб’єкт, підпорядкований об’єкту – політичному процесу, а тому може зовсім загубитися серед політично сконструйованих інституцій різного рівня, які починають виконувати статусну роль суб’єктів такої дії.

У другому визначенні людина є започатковуючим суб’єктом дії і, найголовніше, метод цієї дії. Тут же можуть зауважити, що цим підходом об’єкт політичного дослідження звужується до аспекту політичної атропології, але «людина в політиці» не просто і не лише предмет вивчення поряд з іншими (об’єктивна політична реальність, політичне спілкування, проблемне поле пізнання політичних процесів, політико-історичний процес і т.п.), а вихідна величина, з якої починає конструюватися система знань про політичну дійсність і якою завершується, констатуючи цим свої засади, єдинолюдина як мета. Так, цей принцип лібералізму, просвітництва та європейського раціоналізму повинен бути покладений в основу підходу до визначення сутності політологічної науки – в усіх інших випадках вона починає втрачати свій гуманістичний сенс.

Узагальнюючи викладене щодо змісту предмету політології, об’єкту ЇЇ дослідження, функцій та методів, можна показати місце політології в системі гуманітарного знання.

Як бачимо, курс політології серед гуманітарних наук має вигляд певної системи політичних дисциплін. їх взаємодія породжує напружене проблемне поле політології.

Що стосується політології як навчальної дисципліни, то вона об’єднує в собі ті основи, які викристалізовані зарубіжним і вітчизняним досвідом розвитку гуманітарної науки, освіти та виховання, які доведені теорією та перевірені практикою. Серед них -фундаментальність, системність, єдність логічного та історичного, національного та загальнолюдського, суспільного та особистого, теорії та практики, навчання та виховання. Усі вони мають забезпечувати людино-творчий характер політологічної освіти.

Зміст курсу політології має базуватися на основних положеннях, які відображатимуть сучасні досягнення світового та вітчизняного гуманітарного знання в усьому його багатстві та різноманітності наукових спрямувань. Це насамперед:

- теоретико-методологічні засади політології;

- основні віхи світової та вітчизняної політичної думки;

- політичне життя суспільства, зміст, сутність та основні характеристики;

- політичні системи та інститути;

- політичні процеси, політична діяльність;

- світовий політичний процес і міжнародні відносини.