Питання 5. Фіскальна політика і державний бюджет.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого — фіскальна політика впливає на стан державного бюджету. Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення також має його структура та співвідношення між державними заходами і витратами (видатками). Головною метою фінансової політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету.

Отже, фіскальна політика виконує дві взаємно пов’язані функції: стабілізаційну та бюджетну. Стабілізаційна функція заключається в тому як фіскальна політика впливає на ВВП та інші показники економічного розвитку держави. Її ефективність залежить від того якою мірою вона сприяє наближенню економіки до параметрів повної зайнятості. Але, крім цього фіскальна політика використовує державний бюджет для досягнення рівноваги в економіці. У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Під час падіння виробництва доцільно зменшувати державні закупки та знижувати чисті податки, або застосовувати ці заходи одночасно.

Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту, або його збільшення.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету дискреційних фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного сальдо можна записати таким чином: БС=ЧП-ДЗ.

Фактичне бюджетне сальдо (БСф) —характеризує стан державного бюджету в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф=(ВВПф*t)-ДЗ,

t— середній коефіцієнт чистих податків;

(ВВПф*t) — чисті податки.

Таке бюджетне сальдо відображає вплив на державний бюджет як фіскальної політики, так і циклічних коливань.

Потенційне бюджетне сальдо (БСп) — характеризує стан державного бюджету в умовах в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП:

БСп=(ВВПп*t)–ДЗ

Оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння виробництва на державний бюджет, то завдяки цьому воно набуває здатності відображати вплив на нього лише фіскальної політики. Вона є ефективною, тобто сприяє економічній стабілізації, якщо під час падіння виробництва стимулює економіку до зростання, але одночасно викликає бюджетний дефіцит, або коли в умовах інфляційного зростання вона стримує економіку й одночасно забезпечує бюджетний надлишок. Якщо в умовах падіння виробництва потенційне бюджетне сальдо є додатним, а під час інфляційного зростання — від'ємним, то це є ознакою неефективної фіскальної політики.

Вплив лише циклічних коливань на стан державного бюджету відображає циклічне бюджетне сальдо, яке характеризує економіку в умовах неповної зайнятості:

БС_Ц=БС_Ф-БС_П

Зв’язок між стабілізаційною і бюджетною функціями фіскальної політики ставить державу перед необхідністю вибору: стабілізація економіки чи збалансування бюджету. Вирішення цієї альтернативи залежить від концепції регулювання державного бюджету.

Перша — збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року.

Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Припустимо, що економіка увійшла в фазу падіння, ВВП скорочується, тому автоматично зменшуються чисті податки, що спрямовує державний бюджет до дефіциту. Тепер припустимо, що нам потрібно збалансувати державний бюджет на щорічній основі. Для цього потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупки. Але ці заходи є стримуючими для економіки. Вони викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно збільшувати.

Таким чином, згідно з концепцією збалансування бюджету на щорічній основі, під час спаду виробництва й автоматичного зменшення податкових надходжень потрібно зменшити державні витрати або дискреційно збільшити чисті податки. Але такі заходи ще більше посилять спад виробництва. Це означає, що дана концепція суперечить стабілізаційній функції фіскальної політики.

Друга — збалансування бюджету на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Під час падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні витрати, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує державні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

Бюджетний надлишок під час інфляційного зростання повинен покривати бюджетний дефіцит під час падіння виробництва і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Але досвід показує, що зростання та падіння нееквівалентні між собою за глибиною й тривалістю. Тому в межах економічного циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету. Тому і ця концепція не здатна узгодити стабілізаційну і бюджетну функції фіскальної політики.

Отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Тому вона змушена вибирати, тобто вирішувати, що є більш пріоритетним — стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Як показує світовий досвід при вирішенні цієї альтернативи перевага надається стабілізаційній функції фіскальної політики. Це означає, що в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

Згідно з концепцією функціональних фінансів головною функцією фіскальної політики повинна бути стабілізація економіки, а державний бюджет повинен виконувати роль інструмента її досягнення. Спираючись на цю концепцію, фіскальна політика припускає можливість утворення бюджетного дефіциту, якщо він є необхідною умовою стабілізації економіки. Така політика одночасно передбачає такі джерела дефіцитного фінансування.

С Р Джерела фінансування державного бюджету:

1. Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, і розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

3. Грошово - кредитна емісія. Це означає, що Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Державні позики є неінфляційним джерелом, але породжують два наслідки. Перший пов'язаний з тим, що боргове фінансування бюджетного дефіциту супроводжується збільшенням попиту на гроші з боку держави і підвищенням відсоткової ставки, через що виникають два ефекти витіснення: ефект витіснення інвестицій і ефект витіснення чистого експорту. Перший ефект зумовлюється оберненою залежністю між відсотковою ставкою і приватними; інвестиціями, другий — зростанням внутрішньої відсоткової, ставки, що збільшує попит нерезидентів на вітчизняні активи і, як наслідок, на вітчизняну валюту. Це викликає зростання валютного курсу і скорочення чистого експорту.

Другий наслідок пов'язаний з тим, що державні позики породжують державний борг, який за умов неефективного використання позичених коштів може становити загрозу для майбутнього розвитку економіки і вимагати підвищення податків або скорочення державних видатків. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викупити, а також щорічно сплачувати проценти. Нині у багатьох країнах від 10 до 15% видатків державного бюджету ідуть на обслуговування державного боргу – оплату процентів та основної суми боргу.

Грошово-кредитна емісія (монетизації дефіциту) не викликає ефектів витіснення і не створює державного боргу, але породжує інфляцію. За цих умов держава отримує «сеньйораж» — дохід від друкування грошей, а економічні суб'єкти змушені сплачувати інфляційний податок. Сеньйораж виникає тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, що супроводжується підвищенням цін. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний недолік – викликає неконтрольовану інфляцію, підриває стимули до довгострокових інвестицій, розкручує інфляційну спіраль. З метою обмеження грошово-кредитної емісії в багатьох країнах конституційно закріплюється незалежність національних емісійних банків від уряду. Крім того, величина емісії регламентується парламентом. В Україні з 1997 року емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Монетизація дефіциту може відбуватися в різних формах – у вигляді додаткової емісії або через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін.

Фінансування бюджетного дефіциту за допомогою запозичень уряду нерідко розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Насправді це не так. Боргове фінансування, коли державні цінні папери купують населення і комерційні банки, лише індукує слабші інфляційні імпульси і переміщує їх у часі. Жоден із трьох методів фінансування дефіциту державного бюджету не є антиінфляційним. Тому фіскальна політика повинна бути зваженою, держава повинна постійно коригувати свої витрати з урахуванням отриманих доходів, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створити джерела їх повернення.