- •§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України. § 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового
- •§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України
- •§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів
- •§ 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права
- •§ 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин
- •§ 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права
- •Глава II
- •§ 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку
- •§ 1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України
- •§ 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду
- •§ 3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду
- •§ 4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду
- •Глава III Установи і органи виконання покарань
- •§ 1. Поняття виконання (відбування) покарання
- •§ 2. Призначення та види установ і органів виконання покарань
- •§ 3. Державний департамент України з питань виконання покарань
- •§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань
- •§ 2. Зміст правового статусу засуджених
- •§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених
- •§ 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення волі
- •Глава V
- •§ 1. Поняття і соціально-правове призначення контролю
- •§ 1. Поняття і соціально-правове
- •§ 2. Парламентський контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань
- •§ 3. Прокурорський нагляд за діяльністю установ і органів виконання покарань
- •§ 4. Судовий контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань
- •Глава VI
- •§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності
- •§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань
- •§ 2. Участь спостережних комісій
- •§ 3. Традиційні форми участі громадськості
- •§ 2. Особливості виконання покарань у країнах з розвиненою економікою
- •§ 3. Особливості виконання покарань у республіках колишнього срср
- •§ 4. Міжнародне співробітництво з проблем виконання покарань
- •§ 5. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими
- •1. Акти загального характеру:
- •2. Спеціалізовані акти:
- •§ 2. Види позбавлення волі
- •§ 3. Зміст позбавлення волі як виду кримінального покарання
- •§ 4. Соціальні та юридичні наслідки позбавлення волі
- •§ 2. Особливості тримання ув'язнених у слідчих ізоляторах
- •§ 3. Залучення ув'язнених до праці і організація виховної роботи з ними
- •§ 4. Підстави і порядок звільнення осіб, взятих під варту
- •Глава X
- •§ 1. Класифікація засуджених та їх розподіл за видами
- •§ 1. Класифікація засуджених та їх розподіл за видами виправно-трудових установ
- •§ 2. Підстави і порядок переведення засуджених в установах виконання покарань
- •§ 3. Прийом та облік засуджених в установах виконання покарань
- •§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації засуджених
- •§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи із засудженими
- •§ 4. Правове регулювання та організація
- •§ 2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі
- •§ 2. Оформлення документів про звільнення
- •§ 3. Постпенітенціарний вплив
- •§ 4. Організаційно-правове забезпечення
- •Глава XIV
- •§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту. § 2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі.
- •§ 1. Порядок і умови виконання покарання у виді арешту
- •2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі
- •§ 2. Порядок і умови виконання покарання
- •§ 3. Порядок і умови виконання покарання
- •§ 4. Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт
- •§ 5. Порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт
- •§ 6. Порядок і умови виконання покарання у виді конфіскації майна
- •§ 7. Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі
- •§ 2. Порядок і умови виконання покарання
- •§ 3. Порядок звільнення із дисциплінарного батальйону
- •§ 4. Особливості виконання інших покарань щодо військовослужбовців
- •1. Загальні положення
- •2. Підстави та порядок приймання у слідчі ізолятори осіб, узятих під варту, і засуджених
- •3. Розміщення в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, та засуджених
- •4. Поведінка, права й обов'язки осіб, узятих під варту, і засуджених
- •6. Виховна робота з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі
- •1. Загальні положення
- •3. Заходи заохочення та стягнення
- •Глава II
- •Глава III
- •Глава IV
- •Глава V
- •Глава VI
- •Глава VII
- •2. Порядок направлення та прийому засуджених у дисциплінарний батальйон
- •3. Розміщення і режим тримання засуджених
- •4. Організація праці та виховна робота з засудженими в дисциплінарному батальйоні
- •5. Заохочення та дисциплінарні стягнення, що застосовують до засуджених
- •6. Ліатеріально-побутове забезпечення та медичне обслуговування засуджених
- •7. Порядок звільнення з дисциплінарного батальйону
- •Глава 13-е виконання покарання у виді громадських робіт
- •Глава 17 виконання покарання у виді арешту
- •Глава 18 виконання покарання у виді обмеження волі
- •Глава 20-а
- •Глава 16 виконання покарання у виді виправних робіт
§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань
з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю
Діяльність суду, державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, установ і органів виконання покарань нерозривно зв'язана між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється покладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна робота кожного з указаних державних органів — необхідна передумова ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.
Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвитку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі злочинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх правовою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.
а) Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства
Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кримінального покарання є, на перший погляд, двома малопов'язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності органи дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань тісно пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.
На органи слідства законодавством покладено не тільки розкриття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов. Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисципліни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.
Органи слідства надають допомогу установам і органам виконання покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані особової справи засудженого при надходженні його до ВТК містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештова-
87
ного і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто встановлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудженого в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що характеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на виробництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлення письмових інформацій, консультування персоналу ВТК створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.
У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбуває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідства у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну характеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.
В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від органів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць позбавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених у напрямку добровільної їх явки з повинною.
б) Взаємодія установ і органів виконання покарань із судами
Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх взаємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює виховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.
Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбавлення волі.
Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявляти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засудженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.
88
Суд також може сприяти органам виконання покарання в усуненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з обвинувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засуджених, які в процесі відбування покарання характеризувались негативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільненим нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд може окремою ухвалою на адресу установи чи органу виконання покарання сприяти усуненню цих недоліків. )
Взаємодія установ і органів виконання, покарань і апаратів міліції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували себе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи.
Перший — підготовчий — починається за три місяці до звільнення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, місце майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звільнення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.
Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції містить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.
Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичерпуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є постійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динамічних змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії установ і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.
89
Література
1. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер. — 240 с.
2. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2000.
3. Закон України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань".
4. Закон України від 11.12.98 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань" // Голос України. — № 8 від 19.01.99 р.
5. Закон України "Про державну виконавчу службу" № 202/98 від 24.03.98 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 36—37.
6. Закон України "Про виконавче провадження" № 606-ХІУ від 21.04.99 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24.
7. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11.07.2001 р. / Голос України. — 2001. — ЗО серпня.
8. Указ Президента України № 827/98 від 31.07.98 р. "Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань".
9. Положення про порядок та умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу // Відомості Верховної Ради України. — 1984. —№ 27.
10. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України.: Навч. посібник. — Харків, 1998.
11. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-дательство УкраиньІ. — Донецк, 1998.
12. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.
90
Глава IV Правовий статус засуджених в Україні
§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають
покарання.
§ 2. Зміст правового статусу засуджених.
§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених. § 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення
волі.
§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання
З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміцнення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюється законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конституційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сформульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконавчої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контролюючих органів. Зазначимо, що діюче кримінально-виконавче законодавство не задовольняє достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грунтовно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі положення про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина. Реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії права. Так, низка прав засуджених, що належать до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно як правообмеження, що є виразником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей тощо), хоча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.
Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.
Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.
91
Установи виконання покарань є складними структурними утвореннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті — ресоціа-лізації засуджених.
Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як виконавець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення злочинців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.
Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що виникають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.
У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вважають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефініції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення — іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звернутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних термінів. Статус (лат. — зіаіиз) означає стан справ, становище, правове становище1. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визначенні цього феномену.
Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-пра-вове призначення якого зводиться до наступного.
Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Україна володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і сво-
1 Словник іноземних слів. Вид. 12-е. — М., 1985. — С. 471.
92
бод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визначає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, іншими словами — гарантію забезпечення законності в його діяльності.
Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реалізація належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправлення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засуджених являє собою важливий інструмент їх правового та морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.
Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням лише завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонас-тупниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.
Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуванням міжнародних актів, є своєрідним показником бажання і можливості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.
Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у найзагальні-шому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.
Загальноприйняте виділення трьох видів правових статусів особи (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян та індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, у свою чергу,
93
він поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і т. ін.).
Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства України і, відповідно, — загального правового статусу громадян нашої держави.
Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпеченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ураженням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного закріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.
По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.
По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.
94
Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спеціальних, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумовлений призначеним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається у спричиненні винному певних позбавлень і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають сам порядок і умови відбування покарання, а також застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до позбавлення волі встановлюються обмеження в свободі пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для засуджених до виправних робіт — обмеження в свободі вибору об'єктів праці.
Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також застосування заходів виправно-трудового впливу. В нормах цивільного, трудового, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положення, які обмежують для засуджених права і свободи громадян України.
В умовах виконання покарання відбувається не тільки обмеження загальних прав громадян, а й їх конкретизація і доповнення. Конкретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкта прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, що виникають у зв'язку з отриманням загальної та професійної освіти.
Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов виконання покарання відбувається за рахунок регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.
Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус засуджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'єкта виправно-трудових правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засуджених у ширшому контексті. Насамперед, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий
95
правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконавчого права все більша кількість відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами конституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Серед таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких ведеться дізнання або попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення (Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". — 1992 р. — Ст. 15).
Застосування в окремих видах покарання заходів виправно-трудового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу (наприклад, позбавлення волі, виправні роботи) і не пов'язаних з такими (наприклад, штраф), як єдиний правовий інститут. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою сукупність юридичних засобів, з допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.
Більш загальний аналіз змісту правового статусу засуджених розглянемо далі. Тут лише зазначимо, що зміст правового статусу складається з прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.
З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.