§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань

з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю

Діяльність суду, державних органів, які ведуть боротьбу зі зло­чинністю, установ і органів виконання покарань нерозривно зв'яза­на між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється по­кладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна ро­бота кожного з указаних державних органів — необхідна передумо­ва ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвит­ку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі зло­чинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх право­вою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.

а) Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства

Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кри­мінального покарання є, на перший погляд, двома малопов'язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності ор­гани дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань тіс­но пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.

На органи слідства законодавством покладено не тільки розкри­ття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчи­ненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов. Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисциплі­ни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.

Органи слідства надають допомогу установам і органам виконан­ня покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані особової справи засудженого при надходженні його до ВТК містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештова-

87

ного і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто вста­новлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудже­ного в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що ха­рактеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на вироб­ництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлен­ня письмових інформацій, консультування персоналу ВТК створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбу­ває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідст­ва у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну ха­рактеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від ор­ганів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць по­збавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених у напрямку добро­вільної їх явки з повинною.

б) Взаємодія установ і органів виконання покарань із судами

Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх вза­ємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює ви­ховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.

Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і осо­би винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбав­лення волі.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявля­ти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчи­ненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засу­дженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.

88

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усу­ненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з об­винувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засу­джених, які в процесі відбування покарання характеризувались не­гативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільне­ним нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд мо­же окремою ухвалою на адресу установи чи органу виконання пока­рання сприяти усуненню цих недоліків. )

Взаємодія установ і органів виконання, покарань і апаратів мілі­ції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували се­бе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи.

Перший — підготовчий — починається за три місяці до звіль­нення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, міс­це майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звіль­нення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.

Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції міс­тить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.

Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичер­пуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є по­стійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динаміч­них змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії уста­нов і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.

89

Література

1. Кримінальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер. — 240 с.

2. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — К., 2000.

3. Закон України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання пока­рань".

4. Закон України від 11.12.98 р. "Про внесення змін до деяких за­конодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань" // Голос України. — № 8 від 19.01.99 р.

5. Закон України "Про державну виконавчу службу" № 202/98 від 24.03.98 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 36—37.

6. Закон України "Про виконавче провадження" № 606-ХІУ від 21.04.99 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24.

7. Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11.07.2001 р. / Голос України. — 2001. — ЗО серпня.

8. Указ Президента України № 827/98 від 31.07.98 р. "Положення про Державний департамент України з питань виконання пока­рань".

9. Положення про порядок та умови виконання кримінальних по­карань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу // Відомості Верховної Ради України. — 1984. —№ 27.

10. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України.: Навч. посібник. — Харків, 1998.

11. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-дательство УкраиньІ. — Донецк, 1998.

12. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

90

Глава IV Правовий статус засуджених в Україні

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають

покарання.

§ 2. Зміст правового статусу засуджених.

§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених. § 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення

волі.

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання

З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміц­нення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюєть­ся законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конститу­ційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сфор­мульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконав­чої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засу­джених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контро­люючих органів. Зазначимо, що діюче кримінально-виконавче зако­нодавство не задовольняє достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грунтовно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі положення про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і пра­вового регулювання застосування покарання до особи, громадяни­на. Реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії пра­ва. Так, низка прав засуджених, що належать до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно як правообмеження, що є виразником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей тощо), хо­ча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу за­суджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і ві­домчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених фор­мулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реа­лізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими норма­тивними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.

91

Установи виконання покарань є складними структурними утво­реннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво вира­жений виховний характер і підпорядковані головній меті — ресоціа-лізації засуджених.

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як викона­вець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішен­ня найважливішого політичного завдання — виправлення злочин­ців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правиль­них (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціар­ної установи.

Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що ви­никають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.

У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вва­жають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефі­ніції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення — іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звер­нутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних тер­мінів. Статус (лат. — зіаіиз) означає стан справ, становище, право­ве становище¹. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визна­ченні цього феномену.

Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого. Серед них на особ­ливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-пра-вове призначення якого зводиться до наступного.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Украї­на володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і сво-

¹ Словник іноземних слів. Вид. 12-е. — М., 1985. — С. 471.

92

бод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визна­чає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу уста­нов і органів виконання покарань, іншими словами — гарантію за­безпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реаліза­ція належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнен­ня поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправ­лення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засу­джених являє собою важливий інструмент їх правового та мораль­ного виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних ін­тересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які від­бувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням ли­ше завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонас-тупниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насампе­ред ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тор­турам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Ко­декс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуван­ням міжнародних актів, є своєрідним показником бажання і можли­вості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.

Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у найзагальні-шому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному ста­тусі громадян України і визначене за допомогою правових норм ста­новище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозво­лить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйняте виділення трьох видів правових статусів осо­би (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спе­ціальний правовий статус будь-якої категорії громадян та індивіду­альний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, у свою чергу,

93

він поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і т. ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян Ук­раїни, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її гро­мадянства України і, відповідно, — загального правового статусу громадян нашої держави.

Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи повод­ження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпе­ченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ура­женням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного за­кріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава пе­реслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскіль­ки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудже­ними пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних об­ставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засудже­ний до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких сут­тєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.

94

Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спеціаль­них, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Вна­слідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумовлений призначе­ним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається у спричиненні винному певних позбавлень і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають сам порядок і умови відбування покарання, а також застосу­вання до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обме­жень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засу­джених до позбавлення волі встановлюються обмеження в свободі пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для за­суджених до виправних робіт — обмеження в свободі вибору об'єк­тів праці.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засу­джених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також застосування заходів виправно-тру­дового впливу. В нормах цивільного, трудового, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положення, які обмежують для засудже­них права і свободи громадян України.

В умовах виконання покарання відбувається не тільки обмежен­ня загальних прав громадян, а й їх конкретизація і доповнення. Кон­кретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків грома­дян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкта прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки за­суджених до позбавлення волі, що виникають у зв'язку з отриман­ням загальної та професійної освіти.

Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов виконання покарання відбувається за рахунок регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус за­суджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'єкта виправно-трудо­вих правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засуджених у ширшому контексті. На­самперед, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий

95

правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконав­чого права все більша кількість відносин, які породжують права, за­конні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами кон­ституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Серед таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких ведеться дізнання або попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення (Закон Ук­раїни "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". — 1992 р. — Ст. 15).

Застосування в окремих видах покарання заходів виправно-тру­дового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Од­нак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу (на­приклад, позбавлення волі, виправні роботи) і не пов'язаних з таки­ми (наприклад, штраф), як єдиний правовий інститут. За своїм зміс­том правовий статус засуджених являє собою сукупність юридич­них засобів, з допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Більш загальний аналіз змісту правового статусу засуджених розглянемо далі. Тут лише зазначимо, що зміст правового статусу складається з прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які відбу­вають покарання, можна визначити як закріплене нормами різ­них галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.