Глава VI

Участь громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань

§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності

установ і органів виконання покарань. § 2. Участь спостережних комісій і служб у справах неповнолітніх

в діяльності установ і органів виконання покарань. § 3. Традиційні форми участі громадськості в діяльності установ

і органів кримінально-виконавчої системи.

§ 1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань

Виходячи з положень ст. 1 Конституції Україна обрала модель демократичної правової держави, яка вимагає активної діяльності своїх громадян у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфе­рі виконання покарання. У зв'язку з цим одне з важливих місць у теорії і практиці юридичної науки посідає проблема участі громадсь­кості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи.

Сьогодні державна та суспільна думка ще не мають адекватного уявлення щодо сощально-правової природи участі інститутів грома­дянського суспільства в діяльності установ кримінально-виконавчої системи. У нашій державі громадянське суспільство на певний час випало із системи суспільного життя, а тепер повертається на старі позиції.

Участь громадського суспільства у сфері виконання покарань пов'язана з певною провиною. Завдяки непередбачливій байдужості суспільства до своїх індивідів і безпорадності влади щорічно набли­жаються до злочинної діяльності все нові й нові громадяни. Скоєний злочин завершує тривалий процес соціальної та моральної деграда­ції особистості під впливом негативних соціальних умов. Таким чи­ном, оскільки суспільство певною мірою несе моральну відповідаль­ність за те, що людина стала на шлях злочину, то саме воно зобов'я­зане докласти максимум зусиль для її ресоціалізації.

Іншою соціальною детермінантою участі суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи може виступати те, що покарання у вигляді позбавлення волі має певні протиріччя, які негативно впливають на процес ресоціалізації засуджених і не можуть бути ви­правлені адміністративними заходами. Ці протиріччя пов'язані з ізо­ляцією засудженого від соціального середовища. Маючи перед со­бою завдання максимально пристосовувати людину до життя в сус-

125

пільстві, її відокремлюють від цього ж суспільства; бажаючи заміни­ти в свідомості людини погані уявлення і звички на правильні, її по­міщають у середовище, де небезпека "зараження" негативними пог­лядами і рисами найбільша; намагаючись привчити людину до соці­ально-корисної активної поведінки, її тримають в умовах суворої регламентації. Держава не спроможна вирішити це протиріччя, ос­кільки сама певною мірою створює дані проблеми. Єдиним виходом може бути активна діяльність інститутів громадянського суспіль­ства.

Участь суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи обумовлена правосуб'єктністю його інститутів. Правовою основою діяльності інститутів громадянського суспільства можуть виступати документи ООН та Ради Європи, а також Конституція України, за­кони України "Про об'єднання громадян", "Про місцеве самовряду­вання", Виправно-трудовий кодекс та інші. Наприклад, Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями передбачають необхід­ність залучення громадських організацій до співробітництва з персо­налом закладів з метою повернення в'язнів до життя в суспільстві (Правило 61).

Переходячи до норм національного законодавства, зазначимо, що Виправно-трудовий кодекс України морально застарів, і в ньому вживається термін "громадськість", що, на наш погляд, не відпові­дає сучасним соціально-правовим координатам, визначеним Консти­туцією України. Разом з тим, він закріплений нормами права і тому вимагає використання.

Ст. 9 ВТК визначає, що у виправленні та перевихованні засу­джених, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, бере участь громадськість.

Участь громадськості в діяльності установ і органів, що викону­ють покарання, може здійснюватися в напрямках:

— впливу на формування політики держави у сфері виконання покарання;

— участі в роботі з ресоціалізації засуджених;

— здійснення громадського контролю.

За часів існування тоталітарної системи політика у сфері вико­нання покарань народжувалася в кулуарах державної влади. Держа­ва виступала єдиним монопольним суб'єктом формування і реаліза­ції цієї політики. У результаті на перший план ставилися її інтереси, а інтереси засудженого і суспільства підпорядковувалися інтересам бюрократичного апарату.

126

Процес формування політики демократичної правової держави у сфері виконання покарань передбачає активну участь громадськос­ті. Це забезпечує доступ усім громадянам до участі у державних справах і сприяє відображенню інтересів усіх суб'єктів суспільного життя у цій сфері. Крім того, громадськість запобігає такій діяльнос­ті держави, внаслідок якої інтереси індивіда і суспільства у виправ­ленні засуджених підмінюються інтересами певної групи людей.

Особливо важливу роль відіграє громадськість у ресоціалізації засуджених. По-перше, це обумовлено тим, що громадськість воло­діє таким "інструментарієм" соціальної корекції особистості, яким не володіють державні органи. По-друге, громадськість може сприя­ти соціально-педагогічному забезпеченню процесу ресоціалізації, який охоплює моральну, психологічну, практичну підготовку до життя в суспільстві, оволодіння новими соціальними ролями, фор­мування правослухняної поведінки.

Участь громадськості в ресоціалізації засуджених проявляється в проведенні з ними індивідуальної виховної роботи, а також різного роду виховних заходів. Крім того, громадськість бере участь у вирі­шенні певного кола питань, пов'язаних з процесом виконання пока­рання, а саме: переведення засуджених з виховно-трудової колонії у виправно-трудову (ст. 26 ВТК), залишення у виховно-трудових ко­лоніях засуджених, які досягли 18-річного віку (ст. 27 ВТК), надан­ня дозволу жінкам, засудженим до позбавлення волі, проживати по­за колонією (ст. 35 ВТК), переведення засуджених, які твердо стали на шлях виправлення або які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи (статті 46, 47 ВТК), переведення у виправно-трудову колонію особливого режиму з приміщень камер­ного типу у звичайні жилі приміщення (ч. З, ст. 71 ВТК), переведен­ня засуджених, яких тримають у виправно-трудових колоніях за­гального, посиленого і суворого режиму, або у звичайних жилих приміщеннях колонії особливого режиму, в приміщення камерного типу і переведення засуджених, яких тримають у колонії особливого режиму — в одиночні камери в тій же колонії (ч. 7 ст. 71 ВТК), ви­рішення питання умовно-дострокового звільнення (ст. 81 КК).

На законодавчому рівні за громадськістю закріплена можливість здійснювати контроль як засіб дотримання прав і свобод людини. У процесі здійснення контролюючих функцій суб'єкти громадськості мають право отримувати від адміністрації необхідні документи, приймати і розглядати скарги, заяви і пропозиції засуджених, заслу­ховувати звіти керівників відповідних установ. Громадський конт­роль потрібний не лише для того, щоб попередити зловживання з боку адміністрації і захистити права засуджених. Ефективний конт-

127

роль з боку громадськості за процесом ресоціалізації може попере­дити повернення в суспільство ще соціальне небезпечної особи, на­приклад при умовно-достроковому звільненні. Постійний громад­ський контроль робить систему виконання покарань прозорою для суспільства. Це дає можливість ефективно використовувати потен­ціальні можливості усіх суспільних інститутів для ресоціалізації за­суджених.

Виходячи з положень законодавства суб'єктами громадськості, які беруть участь у діяльності установ кримінально-виконавчої сис­теми, слід вважати політичні партії, громадські організації, спілки, асоціації, клуби, релігійні організації, трудові колективи, благодійні фонди, окремих індивідів.

На наш погляд, неправомірно розглядати діяльність самодіяль­них організацій засуджених як участь громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання. По-перше, ці організа­ції, як сказано в ст. 57 ВТК, працюють під керівництвом адміністра­ції. По-друге, створення самодіяльних організацій засуджених по­трібно розглядати як засіб їх виправлення, тоді як участь громадсь­кості в діяльності установ і органів, які виконують покарання, варто оцінювати як поступовий перехід певних функцій держави до недер­жавних суспільних інститутів.