МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

кримінально виконавче

ПРАВО УКРАЇНИ

(Загальна та Особлива частини)

Навчальний посібник

За загальною редакцією О.М. Джужи, доктора юридичних наук, професора

Київ

Юрінком Інтер 2002

ББК 67.9(4УКР)309я73 Рекомендовано Міністерством освіти

К82 * науки України

(Лист від 25 січня 2002 р. №14/18.2-162))

Рецензенти:

Л. В. Багрій-Шахматов — доктор юридичних наук, професор, академік,

Заслужений діяч науки та техніки України; /. Я. Лановенко — доктор юридичних наук професор, член-кореспондент

АПрН України, Заслужений діяч науки та техніки України; В. О. Глушков — доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист

України.

Авторський колектив:

О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор — глави 1, 8, 12; гл. 4

(у співавторстві з А. В. Кирилюком); глави 14 і 16 (у співавторстві

з Є. М. Бодюлом); С. Я. Фаренюк, кандидат юридичних наук, доцент — глави 3, 5, 10;

§ 4 гл. 2; гл. 13 (у співавторстві з А. В. Кирилюком); В. О. Корчинський, кандидат юридичних наук, доцент — глави 6, 7, 9, 15; В. Б. Василець, кандидат юридичних наук — гл. 11; А. В. Кирилюк, ст. викладач — гл. 4 (у співавторстві з О. М. Джужею),

гл. 13 (у співавторстві з С. Я. Фаренюком); /. /. Резник, старший викладач — § 1—3 гл. 2;

Є. М. Бодюл, викладач — глави 14 і 16 (у співавторстві з О. М. Джужею). Додаток - доктор юридичних наук, професор О. М. Джужа, викладач

Є. М. Бодюл

Науковий редактор — О. М. Джужа, доктор юридичних наук, професор

© Колектив авторів, 2002 © Художнє оформлення І5ВМ 966-667-025-9 видавництва "Юрінком Інтер", 2002

Вступ

Видання навчального посібника "Кримінально-виконавче право України" (Загальна та Особлива частини) зумовлено по­требою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в Україні після 1991 р.

Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії — головним обов'язком дер­жави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголо­шених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Прі­оритетним напрямком цієї діяльності має стати докорінна змі­на існуючих соціально-правових відносин, орієнтованих на ре-соціалізацію і виправлення засуджених, створення диференці­йованих умов їх тримання залежно від ступеня соціальної небезпеки, надання пріоритету заходам стимулювання над за­ходами, що є заборонними.

Саме з цією метою Україна як незалежна і демократична держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку між­народних угод щодо прав людини і правил поводження з в'яз­нями.

Розпад Союзу РСР і заснування суверенної Української держави породили суттєві зміни у характері та системі дер­жавної влади і управління, зумовили нові шляхи критичного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радян­ського періоду та потребу змін і доповнень до норм чинного законодавства. Заснована нова система економічних відносин власності, процес розвитку яких відбувається в умовах вико­ристання інших підходів до політики, ідеології, права, вимагає удосконалення чинної законодавчої бази, продовження і по­глиблення реформи організаційно-правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи.

Починаючи з 1991 р., Виправно-трудовий кодекс України зазнав істотних змін і доповнень. З нього виключені такі ви­ди покарань, як заслання та вислання, смертна кара, на­правлення до виховно-трудового профілакторію. Призупине­но умовне звільнення засуджених із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У результаті Кодекс позбувся статей, що регулюють їх виконання. Разом з тим, у 2001 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс України, яким було введено такі нові види покарань, як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбав­лення волі, одночасно зникли кримінальні покарання у вигляді громадської догани і позбавлення батьківських прав.

Відповідно до вимог міжнародно-правових актів про права людини і громадянина, зокрема Загальної декларації прав лю­дини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язня­ми, піддалися також змінам і доповненням окремі глави Кодек­су, що регулюють правове становище засуджених, режим та умови їх праці, виховну роботу, навчання й інші інститути кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, Законом України від 27 липня 1994 р. за № 137/94-ВР до Виправно-тру­дового кодексу України було введено новий розділ IX, що регламентує правовий статус персоналу установ і органів ви­конання покарань.

Усі ці зміни й доповнення потрібно розглядати як підготов­чий етап до створення кримінально-виконавчої галузі законо­давства України. З 1996 р. галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову наз­ву — "Кримінально-виконавче право". У свою чергу, це перед­бачає розширення кола суб'єктів правового регулювання сус­пільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

Водночас з перебудовою законодавства здійснюється та­кож реформа кримінально-виконавчої системи й організації діяльності установ і органів держави, що виконують покаран­ня. Деякі кроки саме в галузі розбудови нової системи установ виконання покарань у нашій державі вже здійснені. Зокрема, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. за № 344/98, відповідно до Концепції реформування системи МВС України, було утворено Державний департамент Украї­ни з питань виконання покарань і прийнято Положення про цей департамент. Положення введено в дію Указом Президен­та України від 31 липня 1998 р. за № 827/98. Крім того, Ука­зом Президента України від 12 березня 1999 р. за № 248/99

затверджено Закон України "Про виведення Державного де­партаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України".

Сучасні наукові підходи й досягнення, шляхи практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблеми та завдання зумовили потребу в підготовці навчаль­ного посібника "Кримінально-виконавче право України", який би відображав існуючі проблеми кримінально-виконавчої полі­тики держави та об'єктивний стан справ в установах і органах виконання покарань.

Враховуючи побажання рецензентів та читачів першого видання навчального посібника, авторським колективом були внесені в нього суттєві зміни і доповнення. Зокрема, у пропо­нованому читачеві другому виданні вперше на відповідному рівні розглядаються питання історичного розвитку вітчизняної кримінально-виконавчої системи та законодавства, міжнарод­ного пенітенціарного співробітництва, аналізуються пенітенці­арні реформи на теренах колишнього СРСР, максимально пов­но відображені останні зміни у кримінально-виконавчому зако­нодавстві України, такі як Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" від 11 січня 2001 р., Закон України "Про внесення змін до Виправно-трудового ко­дексу України" від 11 липня 2001 р. та інші нормативні акти.

Вбачається, що даний посібник з науково-методичним під­ходом і змістовним викладанням навчального матеріалу буде корисним як для студентів, слухачів (курсантів), так і для ви­кладачів вищих і середніх спеціальних закладів, наукових і практичних працівників.

Автори посібника з вдячністю ознайомляться із зауважен­нями та пропозиціями відносно другого видання.

Скорочення, що вживаються у книзі:

ВТК — Виправно-трудовий кодекс України

ВТУ — виправно-трудова установа

ДДУПВП — Державний департамент України з питань виконання

покарань

ЄВП — Європейські в'язничні правила

КВІ — кримінально-виконавча інспекція

КЗУпП — Кодекс законів України про працю

КК — Кримінальний кодекс України

КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення

ОВС — органи внутрішніх справ

ПВРВТУ — Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових

установ

ПКТ — приміщення камерного типу

СІЗО — слідчий ізолятор

УВП — установа виконання покарань

У(В)ДДУПВП — управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань

ЦК — Цивільний кодекс

ЦПК — Цивільно-процесуальний кодекс

ЦТКВ — Центральний тюремно-каральний відділ

ШІЗО — штрафний ізолятор

Загальна частина

Глава І

Кримінально-виконавча політика України. Кримінально-виконавче право

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України. § 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового

регулювання, система норм і принципів. § 3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права. § 4. Зміст і особливості кримінально-виконавчих правовідносин. § 5. Наука та курс кримінально-виконавчого права.

§ 1. Поняття та зміст кримінально-виконавчої політики України

В основі формування і розвитку правової системи держави, різ­них галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від ха­рактеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалі­зації цієї діяльності.

Один з таких напрямків — правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочин­ністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і за­конних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод люди­ни є головним обов'язком держави".

Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відпо­відних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою зас­нований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок ді­яльності державних і громадських органів з охорони інтересів наро­ду від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кри­мінально-процесуальну і кримінально-виконавчу¹.

Кримінально-правова політика — напрямок діяльності законо­давчих і правозастосовних органів по створенню кримінального за­конодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізацІЇ та депе-налізації, диференціації кримінальної відповідальності.

Кримінально-процесуальна політика — напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуван­ню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.

Кримінально-виконавча політика — напрямок діяльності дер­жавних і громадських органів в галузі виконання кримінальних по­карань.

Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кри­мінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну полі­тику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну полі­тику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і на­дання їм допомоги.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соці-ально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.

Кримінальне-виконавче право України / В.М. Трубников, В.М. Харченко, О.В. Лисодід, Л.П. Оніка та ін.; за ред. В.М. Трубникова. — Харків, 2001. — С. 4.

8

Якщо виходити з етимології поняття "політика" (від грецького роІШке — мистецтво управління державою), під кримінально-вико­навчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-право­вої діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управлін­ня щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, прин­ципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особис­тості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та ін­тересів громадянина, суспільства і держави¹.

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до най­менування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-тру­дова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звіль­нення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-тру­дового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законо­давства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна га­лузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня іс­торія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея викорис­тання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.

Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-викрнавча політика визначає цілі, принци­пи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.

Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої полі­тики України є захист прав і законних інтересів громадян, юридич­них осіб і держави від злочинних посягань; забезпечення законності

Див.: Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної політики Украї­ни на сучасному етапі. — К., 1996. — С. 12—13.

9

і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціаліза-ція осіб, які відбувають кримінальні покарання.

На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-вико­навчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Пере­дусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого уря­дові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі пи­тання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з пов­ною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями мето­дичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.

Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики най-стабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співто­вариством положеннях про поводження із засудженими, відповід­них міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-вико­навчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законо­давства, парламентських і урядових рішень з використанням мож­ливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного вис­вітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відро­дження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертву­вань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і техноло­гій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки мо­ральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікав-

10

лені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і під­тримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства¹.

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-вико­навчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансова­ного задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складо­вих проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефек­тивне використання у справі ресоціалізації злочинців усього націо­нального потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча полі­тика створює першооснову ефективної практики виконання пока­рань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

— суверенітету, наукової обгрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

— пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров'я людини;

— примату прав людини над державними і суспільними інтере­сами за умов їх гармонійного поєднання;

— відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

— розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконав­чої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою осо­бою або окремою гілкою влади;

— політичного і економічного плюралізму;

— системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проб­лем кримінально-виконавчої діяльності;

— інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

— зв'язку з національними і регіональними культурними і соці-ально-економічними умовами;

— максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;

— поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;

¹ Радов Г. О. Вказана праця. — С. 14.

11

— гуманізму та милосердя;

— справедливості та моральності;

— гласності;

— демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності¹. У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три

основних елементи:

1) кримінально-виконавче право;

2) кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконан­ня покарань, прокуратури і суду;

3) правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) пока­рання.

Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудже­ними та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).

Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-вико­навча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних пока­рань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встанов­леному законом порядку діяльність органів і установ виконання по­карань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильно­го застосування закону, захист суспільства і громадян від злочин­них посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з ін­шого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

¹ Радов Г. О. Вказана праця. — С. 15.

12

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики вияв­ляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єк­тів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного ви­конання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримі­нально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту сус­пільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить ста­більна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в еконо­міці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримі­нально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опо­середковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан сус­пільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку зло­чинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки¹.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість полі­тичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реа­лізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність знач­них соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успіш­ної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і кон­флікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримі­нально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає еко­номічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношен­ні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фунда­ментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених ці­лей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення страте-

Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право. — Чернігів, 1998. — С. 7.

13

гія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежнос­ті від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінце­вому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стан­дартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беру­чи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і од­ночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального ста­ну суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути знач­не відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспіль­ства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному від­ношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через держав­ні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує нега­тивні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як пра­вило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особли­во тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покаран­ня. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відпо­відно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утриму-

14

ються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засу­дженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний харак­тер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнк­тури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеоло­гічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-ви­конавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними прави­лами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними пра­вилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримі­нально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримі­нальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує пробле­ми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенці­арна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані ці­лі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудже­ними. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої полі­тики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої полі­тики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання по­милування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийнят­тя постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримі­нальних покарань є Державний департамент України з питань вико­нання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні во­на закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про поря­док і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підза-

15

конних актах — Указах Президента України (про порядок здійснен­ня помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх ме­дичне і побутове забезпечення), нормативних актах ДЦУПВП (рі­шеннях колегії, наказах, інструкціях тощо).

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів і організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази. До її складу мають вхо­дити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в- якому повин­ні бути визначені головні пріоритети і орієнтири кримінально-вико­навчої політики України; система державних і суспільних інститу­тів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконав­чої політики України; компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики.

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти пов­ноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішен­ня поряд з іншими також цілого комплексу теоретичних та практич­них проблем боротьби зі злочинністю.

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а її стримування шляхом при­ведення у відповідність з міжнародними стандартами свого націо­нального законодавства в цілому і, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави.

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності. Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними і моральними витратами.