Володимир Винниченко (1880–1951)

... В усіх філософських концеп­ціях «громадянина світу» Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу.

Григорій Костюк

Письменник-новатор, філософ, публіцист, державний діяч, худож­ник Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині — Кіровоград) Херсонської губернії в родині селян. Спочатку навчався в початковій школі, а згодом у чоловічій класичній гімназії. Не закінчивши її, він склав іспити за середню освіту екстерном у Златопільській гімназії. З 1900 р. В. Винниченко став студентом юридичного факультету Київського університету, але через «неблагонадійність», зумовлену членством у Революційній українській партії, його незабаром було виключено з вузу. А потім було кілька арештів і ув’язнень, служба в армійському «дисциплінарному батальйоні», дезертирство. Винниченко неле­гально переходить через кордон, якийсь час перебуває в еміграції, а в 1905 р. повертається під чужим прізвищем в Україну, проводить революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор’я. Рятуючись від царської охранки, він у 1907 р. знову тікає за кордон, де й перебуває до 1914 р.

Незважаючи на карколомні повороти в житті, В. Винниченко вже з 1902 р. заявив про себе як літератор. Тоді було опубліковано його повість «Сила і краса» (згодом відома під назвою «Краса і сила»). З 1906 р. виходять одна за одною п’ять книжок його оповідань. Ім’я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика, зокрема високі оцінки його творчість дістає від І. Франка, Лесі Українки. М. Коцюбинський мав підстави сказати: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Про Винниченка. Кого купують? — Знову Винниченка». Крім оповідань письменник створює низку злободенних, гостропроблемних психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Закон», «Натусь», «Меmentо», «Щаблі життя», «Гріх», «Базар», «Дочка жандарма», «Молода кров», «Пригвожденні», «Великий Молох», «Чорна пантера і Білий Медвідь») та романів («Чес­ність з собою», «Рівновага», «По-свій», «Божки», «Хочу», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). І за тематикою, і за своєрідністю її художньої реалізації ці твори були новаторськими, значною мірою незвичними, тому сприймалися неоднозначно, навколо них спалахували гострі суперечки, одним словом, були помітними в літературі.

В. Винниченко відіграв велику роль у процесі національно-державного відродження України після Лютневої революції 1917 р. Обіймав посаду голови українського уряду — Генерального Секретаріату Центральної Ради. Брав участь у підготовці та проведенні повстання проти маріонеткового режиму П. Скоропадського, короткий час очолював уряд Директорії, у лютому 1919 р. емігрував за кордон. 24 травня 1920 р. виїздить до Радянської Росії, у вересні 1920 р. стає заступником Голови Раднаркому і наркомом закордонних справ Радянської України, але незабаром, не маючи змоги втілити в життя ідеї розбудови української державності, В. Винниченко змушений покинути Батьківщину. З 1934 р. він поселяється в містечку Мужен на півдні Франції.

Серед творів останнього періоду літературної діяльності В. Винниченка виділяється соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921–1924), роман про Громадянську війну «На той бік» (1923).

Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р. в м. Мужен (Франція).