Михайло Старицький (1840–1904)

На вас, завзятці-юнаки, Що возлюбили Україну, Кладу найкращії гадки, Мою сподіванку єдину.

М. Старицький

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. в селі Кліщинці, тепер Чорнобаївського району Черкаської області в поміщицькій родині. Рано залишившись сиротою, виховувався в родині Віталія Лисенка, двоюрідного брата його матері, батька славет­ного українського композитора Миколи Лисенка.

Здобувши вдома початкову освіту, далі навчався у Полтавській гімназії та Харківському (1858–1860) і Київському (1860–1866) університетах. Уже в середині 60-х років Старицький починає актив­но займатися літературною діяльністю. У перекладах М. Старицького окремими виданнями з’являються «Казки» Андерсена (1873), «Байки» І. Крилова (1874), «Пісня про купця Калашникова» М. Лермонтова (1875), «Сербські народні думи і пісні»(1876), «Гамлет» У. Шекспіра (1882). Видає двотомну збірку власних поезій «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883). Болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, М. Старицький пише низку п’єс за сюжетами інших авторів: «Різдвяна ніч», «Сорочин­ський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «За двома зайцями», створює оригінальні драми «Не судилось» (1881), «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892), «Талан» (1893), історичні драми «Богдан Хмельницький» (1887), водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889). Українська історія стала об’єктом змалювання в трилогії «Богдан Хмельницький», у повісті «Облога Буші» (1891), у романах «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901). Помер письменник 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Зі скарбниці критичної думки

Старицький був переважно співцем громадянських настроїв, але бриніли у нього — правда, зрідка — й чисто ліричні тони небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його відповідними почуваннями.

С. Єфремов

Виклик

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна! Ясно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупі ми тут під калиною І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, — хвилею срібною Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить; Он на стрункій та високій осичині Листя жагою тремтить.

Небо незміряне всипане зорями, — Що то за божа краса! Перлами ясними он під тополями Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки Вмочиш у срібну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько: Тепло — ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе щиро до серденька, А воно гріє, як жар.

Ти не лякайся, щоб злоба підслухала Тиху розмову твою: Нічка приспала всіх, соном окутала — Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею, — Нас не сполохає сміх... Чи ж нам, окраденим долею нашою, Й хвиля кохання — за гріх?

Гетьман

Посвята доні Людмилі

У ніч водохресну тайничу, Як глупа настане пора, Хтось гонить конем ясногривим По хвилях холодних Дніпра.

Кінь рине насупроти виру, Скалки аж навколо летять, Боки йому димом парують, Вогнем йому очі горять...

За ним бунчуки й короговки Аж мають у темрявій млі, І стеляться сивим туманом По мерзлій, німотній землі...

Де б’ють і клекочуть пороги, Здіймаючи піну до дна, — Стоїть серед «пекла» там скеля, Під нею — печера сумна.

В тій скритій від миру печері, Під дужим кремінним хрестом Лежить якийсь гетьман незнаний, Лежить без клейнод, кістяком...

Нема йому місця в родині; Могилу, де гетьман лежав, Розрив лютий ворог до краю І кості навкруг розметав.

Але ж їх до батька Славути Скотили струмки весняні, А той свого сина останки Сховав у печері-труні...

Там хрест... То не хрест — Україна Кремніє від туги навік, І в ніч під Водохреща ронить Криваву сльозину щорік.

І скоро та крапля гаряча, Зайнявшись червоним вогнем, Прониже мерця потайного — Підводиться гетьман живцем...

Здіймається маревом білим На білім вогнистім коні І в шатах вже бурею лине По рідній своїй стороні...

Зорить і не може пізнати: Де мрілись простори степів, Тепер простяглись залізниці Й повстали будови дворців.

Розкинулись села повсюду, Багато з’явилось пишнот, — Лиш гірше обдерта голота, Лиш в тяжчих кайданах народ...

Болить його серце нудьгою, А очі палають стидом, Що кров’ю геть змив Україну Та й стиснув ще гіршим ярмом.

І от він стає на майдані, Зніма дорогого шлика І кличе козачество славне, Уже Запорожжя склика:

Зове Богуна, Кривоноса, Зове і надію одну — Тимка, безталанного сина, Що рано поліг у труну...

До всіх він тепер присягає І руки до Бога здійма, Що зве за голоту повстати, Якій і просвітку нема,

Яку колись в давню годину Запродав він сам старшині... І гетьмана голос лунає, Склика вояків до борні...

Але того гласу не чують Колишні чубаті брати: Одні полягли по могилах, Других змордували кати,

А треті всього відцурались, Чим перше святились слова... І гетьман у скруті-розраді, Як перш, до поспільства взива:

«Вставайте, сини мої, квіти! Не гніть перед катом спини, — Клянусь, — розіб’ю ваші пута, Свої спокутую вини!»

Але перемучені діти У лави не сходяться тут... І жде їх безрадісний гетьман, Аж поки не крикне когут...

Тоді, застогнавши, сідає На білого змія-коня І лине назад до порогів Крізь води й ліси навмання;

І там, у печері глибокій З жалем до хреста припада, І молить за край свій у Бога Та тяжко гіркими рида,

І б’є себе з розпачу в груди, Кляне свій безщасний талан, — Поки не поляже кістками, Як здійметься ранній туман...

1902

Ніч

Ніч. Замовкли денні речі... Надокруг німа стіна... Тільки іноді з-під печі Чути голос цвіркуна,

Та годинник однотонно Гомонить, знай, — цок та цок... І нудливо, мовби сонно, Бродять тіні від думок:

То тремтять, неначе струни, То їжаться у штики, То витягуються в труни Чи у шибениць рядки...

Жах з кутка незряче око Аж у душу закида... А в пітьмі годинник цока Та цвіркун відповіда...

1902