Неволя України у творах Панаса Мирного

Вважається аксіоматичним твердження більшості авторів про струк­турну складність роману, навіть про деяку композиційну його аморфність. Нерідко цитують образне порівняння О. Білецького — композиція цього роману, буцім, нагадує будівлю «з багатьма прибудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». При цьому мало не «зайвою», або, принаймні, такою, що «заважає» цілісності твору, називають другу його частину. Виникає спокуса одразу сказати — ще б пак! У тій-то другій частині саме й «собака заритий!» Але про це пізніше.

[...] Як і годиться, роман має основну та другорядні сюжетні лінії. Звичайно ж, ті другорядні не випадкові, а добре припасовані до основної — лінії Чіпки, неординарної особистості, історії його формування, страш­них переступів, покари за них. Другорядні, так би мовити, — це лінії Грицька, Христі, родини Ґудзів. Архітектоніка роману справді складна. Та й у романі такого змісту іншою вона бути не може.

Але ось виникає питання, яке може бути поставлене як проблемне. Навіщо були потрібні авторам роману такі далекі екскурси в минуле, навіщо історія села Піски за 150 років? Адже щоби показати моральну деградацію Чіпки — чи не досить було його історії у часовому відрізку одного цього життя? Але авторам для чогось потрібен був півторастолітній часовий зріз. Можна припустити, що тут дошукувалося витоків отих деформацій психіки й моралі, котрі давали потім такі потворства, як пияцтво, розбій, убивства тощо. Звернемося до тексту, до II частини. Яким було с. Піски 150 років тому? Вільним, козацьким. Останнім носієм того козацького духу серед персонажів роману виступає січовик Мирон Ґудзь, який так і не змирився ані з неволею, ані з іншим способом життя — господарсько-хліборобським, хоча й «заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирон Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати». У його нащадкові Іванові бореться батьківська, січова, кров та материна, хліборобська, і перемагає остання. «Кругом уже старе лицарство розтавало... Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце...». Нема більше Січі, нема волі. Втратило волю і колись вільне козацьке село Піски. Воно було подароване царицею вірнопідданому генералові — подароване із землею, будівлями, людьми. Зібравши громаду, генерал оголосив: «Тепер ви уже не козаки. Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски».

У відповідь на обурення піщан другого дня «у Піски вступала москалів рота. Налетіла москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити...». Думка про неволю «як косою скосила» старого Мирона. «Захворів старий, згорбився, скарлючився... та й умер останній січовик без одного року ста літ».

А після генералової смерті до Пісок прибула жити генеральша з дітьми, але перше «понасилала з батьківщини прикажчиків» — «бородатих кацапів». Перед зажуреними піщанами постала їхня майбутня доля — «сумна, заплакана, без волі, без радості... з батогом у руках». І почалися муштри «хохліков», і почалися приниження. Згадаймо сцену прибуття генеральші із синами — дванадцятилітнім та десятилітнім. Стоять зігнані піщани. «Хлоп’ята стояли без шапок, з низько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміялися з паничівської вигадки.

— Вишь, Афоня, — на што афти хохлики!... Знатна, баря, дери!... Ану, вот таво хахленка!

— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

— А вот таво — чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався...»

Відтоді почалася сваволя в селі — зносили хати, якщо вони «псували» краєвид з вікон панського палацу, брали до покоїв дівчат і т. ін. «Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі». А генеральша все скаржиться усім на «невдячність «хахлацкава мужичья»... Де ж пак? Прокляті «хахли», гречкосії, не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці Дирюгиної!! У неї в Бородаєві усе народ «руський» — і той слухав, а ці «мазепи» — тікали!!!»

З наведених уривків бачимо, що, окрім залежності фізичної, праці підневільної, на голови піщан падають приниження національної гідності. «Хохлів» за людей не мають прийшлі з півночі «великородні». Це підтверджує і характерний діалог пані Польської (генеральші) з наймолодшою дочкою, яка зібралася заміж за сотниченка Саєнка, багатого, до речі, сусіда.

«— Хто? Чумазий хахол?

— То що, що хахол, — одказує дочка, — хіба хахли не люди?

— Мазепи! обливанці... а не люди!»

А в четвертій уже частині, за іншої ситуації, під час нічної пиятики на хуторі Максима Ґудзя після чергових грабунків один із тої зграї, москаль-пушкар, зверхньо, «по-братськи» хвалить Матню: «Вот ты и хахол... а, право, порядки знаешь! Тебе бы только государю служить...»

Подібних випадків зверхності москалів, принижень ними українців у романі багато.

Чимало піщан тікало на Дон, але більшість корилася, байдужіла. «... Розпились, розледачіли. Забули навіть у мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути... Коли не на панщині, то в корчмі... Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого «й двері не запиралися, а тепер — і на засові страшно...» Нагадуємо: все оце — у II частині, тій, що не «подобалася» дослідникам.

Чи не проглядає на прикладі цього одного села й ширша картина: як Україна потрапляла дедалі більше в ярмо, втрачала рештки автономії, волі? А страшні наслідки того всього — руйнація моралі, етики, деформації психіки народу («Неволя, як той чад...»). З виділених епізодів роману вибудовується логічний ряд: неволя — приниження — пияцтво — злочинства.

[...] Чи випадковий у романі згадуваний багато разів «віл»? Очевидно, ні. Символ покірності, він є наскрізною деталлю-метафорою, глибинно-багатозначною і винесеною у заголовок. Ця деталь дає ключ до прочитання головної ідеї твору — українці в ярмі. [...]

Характер Чіпки набагато складніший, ніж його прийнято трактувати. Психологічно складніший. Адже тут — і генетична закодованість: згадаймо, як нудив світом, не міг собі місця нагріти і його батько, кріпак, котрий то тікав, скривджений, од пана на Дін, то повертав до рідних місць, селився, женився і діставав од громади землю — і знов тікав, без видимих уже підстав. І закінчував життя «Хрущовим» у москалях. Тут теж — хоч і пунктирно — ціла психологічна студія, як генетична преамбула до непогамовного Чіпки, що йому у світі «нема де дітися». На тій складній грані й тримає його Панас Мирний довгий час протягом бага­тьох розділів на початку твору, щасливо уникаючи однобічного чорно-білого письма. Хоч далі, як на наш погляд, переступи й метаморфози Чіпки часом і не дуже вмотивовані. Зокрема, перехід після перших, тривалих, пиятик та розбоїв з Лушнею, Пацюком та Матнею, коли господарство його було й дощенту зруйноване, пропите, а мати вигнана, по суті, межи чужі люди, перехід Чіпки до каяття і нового господарювання виглядає не зовсім переконливо — аж надто швидко все «відновилося» і Чіпка постатечнів. [...]

«Театр корифеїв»

З іменами Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької пов’язаний один з важливих періодів розвитку української драматургії та театрального мистецтва, що дістав умовну назву «театр корифеїв».

Якщо Іван Котляревський, Г. Квітка-Основ’янен­ко заклали основи національної драматургії, то письменники 70–90-х років XIX ст., синтезувавши різностильові шукання мистецтв класицизму, романтизму, реалізму, вийшли на якісно вищий рівень осмислення самої проблематики українського життя, незважаючи на всі несприятливі зовнішні обстанови (Емський указ 1876 р.).

1881 р. в Єлисаветграді був створений професійний український театр, який 1882 р. переїхав до Києва. З цього часу почалася нова історія театру.

О. Білецький зазначав, що український «театр корифеїв» є своєрідним явищем світової культури, саме він, незважаючи на всі обмеження й заборони, спромігся стати голосом багатомільйонної нації, існування якої вперто заперечували «обрусителі». Заслугою «театру корифеїв» є також розширення сюжетно-тематичних та жанрових меж української драматургії.