Серце музки

Пам’яті М. Лисенка

І

Серце музки спинилось... Чуєте — серце музки! Серце, що ритмами билось, Вже заніміло навіки.

Ох, як те серце любило — До нестерпучого болю! Як воно тяжко боліло За Україну, за волю...

Повне святої розпуки, Серце музки стискалось, Далі — не стерпіло муки— І розірвалось!..

II

Яка краса! Усе життя В акорди перелить, З високих дум і почуття Нове життя творить!

Нести любов, будити гнів, Творити чудеса... О, віщий спів, натхненний спів! Яка в ньому краса!

Хай серце, болю повне вщерть, Розірветься... нехай! Висока честь: прийняти смерть За любий, рідний край!

Висока честь: усі скарби Зложити на вівтар, — І жити в пам’яті юрби Як лицар і кобзар!

Серед братів, серед сестер, Де пісня гомонить, Співець почив, але не вмер І вічно буде жить.

Київ, 1912 р.

Інфанта1

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми Зійшлись, — і стріча та жива. На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому Дрімала синя далечінь, — І от на обрії туманному Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою Вона упала на емаль, А поза нею вуалетою Стелився попелястий жаль.

Ви йшли, як сон, як міф укоханий, Що виринає з тьми століть. Вітали вас — мій дух сполоханий, Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою Чуття побожної хвали, Коли величною інфантою Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно Холодним полиском очей, — І я схилився упокорено, Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла... А наді мною Революція В червоній заграві пливла.

Накидано 1907 р. Викінчено 1922 р.

Старим патріотам

(У стилі Беранже)

Хто кличе всіх за народ свій «на прю», Сам же склав руки, сидить без роботи Та тільки дбає про власну сім’ю? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Хто каже: «Я Україну люблю», Патріотизмом обрид до нудоти, Бо він чужинець у ріднім краю? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Хто до народу не має жалю, Пісню ж народну заводить у ноти, Що в ній народ вилив тугу свою? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Хто завдає всім у вічі брехню, Сам же оббріхує все без срамоти, Справу громадську і власну, хатню? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Хто на обіди, вечері й гульню Тратить свій час, бо не любить нудоти, Вічно щебече, мов пташка в гаю? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Хто демократ, сам готовий в петлю, Тільки б поліпшити долю голоти, Вчинками ж вам нагадає свиню? Ви, землячки мої і патріоти, Вам я присвячую пісню мою.

Vae victis!¹

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло, Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга, І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло... Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло, — В нім погасла снага.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала, І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття. Ні, не марно я жив, — я боровся, шукав ідеала, Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала — В тих просторах життя!

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила, У гонитві даремній минули найкращі літа, Мрії гасли, як зорі, вломились напружені крила, І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила.