Декадент

В. Щуратові

Я декадент? Се новина для мене! Ти взяв один з мого життя момент, І слово темне підшукав та вчене, І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити, Ні шуму в власних слухати вухах; Поки живий, я хочу справді жити, А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю, Не раз і прів, і мерз я, і охрип, Та ще ж оскомини хронічної не маю, Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю, З їдцями їм, для бійки маю бук, На празнику життя не позіваю, Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру, Що в будні тільки й дума про процент, А для пісень на «шрррум» настроїть ліру. Який же я у біса декадент?

* * *

Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить! Довершилась України кривда стара, — Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора За невігласів лить свою кров І любити царя, що наш люд обдира, — Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор! Най пропаде незгоди проклята мара! Під України єднаймось прапор!

Бо пора се великая єсть: У завзятій важкій боротьбі Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь Рідний краю, здобути тобі!

* * *

Розвивайся ти, високий дубе, Весна красна буде! Розпадуться пута віковії, Прокинуться люди.

Розпадуться пута віковії, Тяжкії кайдани, Непобіджена злими ворогами Україна встане.

Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували Чужі між собою, Згорне мати до себе всі діти Теплою рукою.

«Діти ж мої, діти нещасливі, Блудні сиротята, Годі ж бо вам в сусід на услузі Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло, На щирую дружбу, Та щоби ви чесно послужили Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились Москві і ляхові? Чи ще ж то ви мало наточились Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядіти Для власної хати, Щоб ґаздою, не слугою Перед світом стати!»

Розвивайся ти, високий дубе, Весна красна буде! Гей уставаймо, єднаймося, Українські люди!

Єднаймося, братаймося В товариство чесне, Най братерством, щирими трудами Вкраїна воскресне!

* * *

Гримить! Благодатна пора наступає, Природу розкішная дрож пронимає, Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею гуляє бурхливий, І з заходу темная хмара летить— Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, — Мабуть, благодатная хвиля надходить... Мільйони чекають щасливої зміни, Ті хмари — плідної будущини тіни, Що людськість, мов красна весна, обновить... Гримить!

* * *

Гріє сонечко! Усміхається небо яснеє, Дзвонить пісеньку жайвороночок, Затонувши десь в бездні-глубіні Кришталевого океану...

Встань, Встань, орачу! Вже прогули вітри, Проскрипів мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дівчини, що з сну будиться, В груді радісно б’єсь здоровая Молодая кров, Так і грудь землі диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань! Сій в щасливий час золоте зерно! З трепетом любви мати щирая Обійме його, Кров’ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнії, думка чесная, — Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сійте в головах думи вольнії, В серцях жадобу братолюбія, В грудях сміливість до великого Бою за добро, щастя й волю всіх! Сійте! На пухку, на живу ріллю Впадуть сімена думки вашої!

* * *

Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам — в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать!

* * *

У долині село лежить, понад селом туман дрижить, а на горбі край села стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле, а він клепле та й співа, всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля! Тут кується краща доля. Ходіть, люди, порану, вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються, понад селом згущаються, розляглися по полях, щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини ті, що вгору йдуть з долини, в тую кузню, де кують ясну зброю замість пут.