Слово про Лесю Українку

(Про драму-феєрію «Лісова пісня»)

Уривки

[...] Зовсім осібно, як чарівний заквітчаний острів, височіє у творчій спадщині Лесі Українки драма-феєрія «Лісова пісня». Але вона не виникла несподівано. Готувалася поетеса до неї (несвідомо) ще тоді, коли малою дівчинкою слухала оповідань дядька Лева, коли бігала місячної ночі в ліс чатувати на мавок, коли заслухалася казок старої бабусі про перелесників... [...]

Всю ненаситну дочірню свою любов до української природи, вужче — до природи рідної Волині, вилила Леся в своїй драмі-казці, драмі-пісні. Я цього року мав щастя бачити оті місця. Мені й товаришам показували ту галявину, де, на тверде переконання волинян, відбувалась дія «Лісової пісні», показували пень (на жаль, тільки пень!) від дядькового Левового дуба, чудесне озеро, з якого колись виринали Русалка й Водяник, берези, на яких любила гойдатися Мавка... І я ладен був повірити, що так воно й було. Увечері я був глядачем незабутнього видовища, коли студенти й студентки Львівського університету виконували сцени з «Лісової пісні» під відкритим вечірнім небом, на поляні, що бачила «лісові великі таємниці»... Місцеві люди й гості тісно обступили поляну, деякі — і діти, й дорослі — повилазили, щоб краще бачити, на дерева... І здавалось мені, що серед глядачів незримо присутня сама геніальна поетеса, яка в своїй неповторно прекрасній драмі сказала віще слово не про суперечність між природою і людьми, а про суперечність між людською чистотою, душевною ясністю, красою — і людською тупістю, міщанством, власництвом, обмеженістю.

До краю насичені думкою, проблемні, як люблять у нас говорити, драматичні твори Лесі Українки не є, проте, сяк-так приодягненими абстракціями. В них діють живі люди, люди з твердо окресленими, хоч інколи й вельми складними, характерами. [...] Чарівлива Мавка в «Лісовій пісні», фантастична істота, що має в собі востократ більше людського, ніж червонощока, дебела й моторна Килина, м’якосердий і слабодухий Лукаш з його глибоко артистичною натурою, мудрий друг природи дядько Лев, та навіть і такі міфічні персонажі, як «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить», Водяник, Русалка, Перелесник — усі вони живуть своїм повним життям, усі вони мають своє обличчя, свій голос, свою мову...

У «Лісовій пісні» найсильніше виявилася одна з основних рис Лесиного світовідчування і творчої манери — музикальність, найвищих верховин сягнула гнучкість і розмаїтість Лесиного слова — легкого, як серпанок, у речах Мавки, густо-мідного в устах «Того, що в скалі сидить», пронизаного вогнем пристрасті у Перелесника, добродушного і ясно-спокійного у дядька Лева, прибитого денними турботами до землі у Лукашевої матері, ніжного, тривожного й наївного у Лукаша.

«Оргія», «Камінний господар», «Лісова пісня» — це такі зльоти твор­чого генія, що вищі за них важко собі уявити. Це — діамантовий вінець Лесі Українки. [...]

Доповідь виголошена 1 серпня 1963 р. на урочистих зборах представників громадськості м. Києва.

Віра Агеєва

Поетеса зламу століть

[...] Леся Українка все ж видається радикальнішою у власних художніх текстах, ніж у публічних критичних виступах і заявах. Модер­нізацію української літератури вона пов’язувала з вимогами досконалої, виробленої форми, з дисципліною духу й стильовою вибагливістю. Чи не провідним стилем своєї доби вважала новоромантизм. Це стиль, пов’язаний для кожної літератури з відмовою від реалістичної конкретики, з поривом ins Blau та увагою до індивідуальної психології й індивідуальних ціннісних орієнтацій. Якщо врахувати, що неоромантиками було названо і О. Кобилянську, і Г. Гауптмана, і навіть В. Винниченка (стаття Лесі Українки «Винниченко» була присвячена лише його ранній малій прозі), то можна твердити, що трактувався цей термін досить широко. Негація плаского реалізму, натуралізму з його життєподіб­ністю і «науковістю», опосередкованістю людини зовнішніми обставинами (свідчень такої негації у статтях і листуваннях Лесі Українки більш ніж досить) означала розрив, принаймні у зрілій творчості, з попередньою українською традицією, причому традицією не лише реалістичною, але й романтичною. Із закоріненим у фольклор українським романтизмом у Лесі Українки теж небагато спільного.

Її неоромантичні персонажі-бунтарі вирізняються насамперед вольовитістю, цілеспрямованістю та стоїчною готовністю до боротьби і протистояння «оспалому» загалові. Але ці неоромантичні орієнтації поєднуються у творчості Лесі Українки з тенденціями, які можна означити як неокласичні. Така «неокласичність» одразу ж впадає в око при най­елементарнішому тематичному аналізі. Античність для Лесі Українки — це одне з найголовніших джерел тем, сюжетів і образів. Іноді вона вдається й до формальної стилізації (особливо виразно це помітно в «Іфігенії в Тавриді», у багатьох сценах «Кассандри»). Так, Лесі Українці бракує прикметної для класицизму врівноваженості, спокійної зображальності, усталеності й «зупиненості» об’єкта, представленого в його пластичній виразності. Вона цінує гостроту драматизму, напруженість колізій. Цим поетеса суттєво відрізняється й від українських неокласиків, тим більше, що якраз вони популяризували й вивчали Лесину творчість. [...]

Вибираючи вже апробовані образи й сюжети, Леся Українка здебільшого розгортає маргінальні, ледь означені мотиви, не наголошені традиційними інтерпретаціями. Якраз тут їй вдавалося, зокрема, оригінально розкрити інтелектуальний і чуттєвий досвід модерної жінки, уникнути найжорстокіших табу, продиктованих патріархальним поглядом на світ. Водночас, очевидно, це звернення до авторитетних класичних структур допомагало їй вийти з прокрустових меж української розповідної традиції (навіть і української літературної мови), яка майже не мала вироб­лених засобів для аналізу модерної свідомості, внутрішнього світу інтелі­гентного персонажа-сучасника. Ніби віддаляючись від живого сьогодення, від злоби дня через інтертекстуальні «відгуки», через античні й біблійні ремінісценції та алюзії, поетеса чи не найпроникливіше діагнос­тувала й розкрила драматичну сутність своєї кризової епохи. [...]

Символізм

Символізм — напрям у літературі та мистецтві кінця XIX — початку XX ст., який виник у 70-ті роки XIX ст. у Франції і поширився в багатьох європейських літературах. Родона­чальником символізму вважається французький поет Ш. Бодлер. Для символізму характерна заміна думок чи понять відповідними знаками, символами, що мають прихований смисл.

Художній образ у творах символістів не піддається однозначному витлумаченню, набуваючи подвійного змісту — явного і прихованого.

Найяскравішими представниками символізму в українській літературі є М. Вороний, О. Олесь, поети «Молодої музи» (П. Карман­ський, В. Пачовський, Б. Лепкий).