Словничок діалектних слів, що зустрічаються у творах Василя Стефаника

аді — дивись

банувати — сумувати, тужити

бараболя — картопля

бинда — стрічка

борзо — швидко

бохоня — буханець хліба

бучок — палиця, кий

викарбутити — перевернути

віпроситися — випроситися

віпуцувати — начистити до блиску

втирати — докоряти, сварити

гайнувати — марнувати (час)

глемедати — жадібно їсти

горівка — горілка

гулити — дурити, обманювати

ґазда — господар

данець — танець

дєдьо — батько, тато

догорити — завдати горя, біди

дранка — порвана, стара одежина

дудніти — гудіти

жєдати — бажати

задеревіти — замерзнути

збанятко — кухоль

зіцірувати — муштрувати

ї — її

ймити — впіймати

катранс — вбрання

кацапи — глузлива назва росіян

ковбок — обрубок дерева

лумер — число, номер

лучатися — траплятися

москалі — зукраїнізована самоназ­ва росіян (московитів у ХІІІ—ХVII ст.)

намено — ім’я

напа — географічна карта, мапа

напудитись — налякатись

натарапом — нахабно

ні — мене

пайка — частина, наділ

патороч — клопіт, морока

пацити — мучитись, терпіти

підкьопана — лайливе слово щодо гулящої жінки

підтьопана, підтіпана — неохайна жінка з забрудненим у багні по-долком

порунтати — взяти, вкрасти

пражить (сонце) — гріє, пече

приспа — призьба

рабунок — грабунок

рантух — тонке полотно, покривало

світити — святити

секвертант — збирач податків

слюб — шлюб

сопівка — сопілка

трунок — тут у значенні «шлунок»

туск — сум, печаль

фляшка — пляшка

фурити — кидати

цайґове (одіння) — одяг з дешевої вовняної тканини

чиколонки — кісточки

чічки — квіти

чупер — чуприна, чуб

У покутському діалекті нормою є вживання твердого закінчення у дієсловах, як, наприклад, ходит (ходить), топит (топить), гадают (гадають), запишіт (запишіть) і т. д.

Думаємо над прочитаним

1. Які причини еміграції українських селян Галичини за океан у кінці XIX — на початку XX ст.?

2. Що символізує хрест, який встановив на горбі Іван Дідух?

3. За допомогою яких засобів В. Стефаник розкриває внутрішній світ героїв своїх творів?

4. Чому письменник назвав «Камінний хрест» студією? Що ви вкладаєте в зміст цього терміна?

5. Які риси експресіонізму простежуються у творчості В. Стефаника?

6. Розкрийте сенс думки письменника, висловленої такою фразою: «Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить. Сто раз спадати з неба у сором людський — боляче».

7. Чому В. Стефаник називав себе «фразесовичем» (творцем фраз)? Прокоментуйте відповідь прикладами з його новел.

Тарас Бойко

Трагічний ритм життя і творчості Василя Стефаника

Про Василя Стефаника та його творчість написано багато статей, досліджень, художніх творів, котрі вкупі за обсягом уже давно перевищили у багато разів літературний доробок самого письменника, однак ми й далі не перестаємо битися над розгадкою таємниці його слова... Не тільки таємниця його любові, але й таємниця його таланту вже майже сторіччя значною мірою залишаються нерозгаданими...

Чому Стефаник писав так трагічно й страшно?

У житті письменника було багато потрясінь і трагедій.

«Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття — Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила і Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле і теперішнє моєї родини в числах».

Так письменник розпочав автобіографію, датовану 9 лютим 1926 р., а кількома роками пізніше він пригадує, що п’ятеро з найближчої родини вже за його пам’яті поповнили число самогубств...

Дослідники творчості Стефаника звернули увагу на те, що письменник не раз мусив долати особисті болючі переживання, які не проминули його долі. Подібні переживання більше чи менше притаманні кожній людині, і з ритму подолань цих переживань складається людське буття. Проте кожна людина долає труднощі цілком по-своєму, дуже своєрідно й неповторно.

В автобіографії письменник згадує, що коли був малим хлопцем, вчився у школі у Снятині, то почув велику погорду до себе від учителів, а вже у Коломийській гімназії слова вчителя німецької мови: «Іди, хаме, свині пасти», закарбувалися йому на все життя. І в атестаті зрілості з німецької мови у нього — «добре». Релігія — відмінно, латинська мова — добре, грецька мова — добре, польська мова — відмінно, українська мова — відмінно, географія та історія — відмінно, математика — посередньо, фізика — добре, біологія — посередньо, основи філософії — добре.

Професор натуральної історії бив Василя по руках, бо він не міг досягнути образка з намальованою гієною. Учитель прутом підняв сорочку, яка спадала на штанці, й показував усім голе тіло. Клас ревів з утіхи. Василь знепритомнів і упав на підлогу. Після уроків він поволікся до квартири й постановив заподіяти собі смерть. Потім батько справив Василеві панське «одіяння». Запах сукна був пекельно невиносний (знову з нього сміялися), і кілька десятиріч пізніше Стефаник написав, що як тільки він є хворий, то не раз той запах мучить його. В автобіографії 1929 р. є такі рядки: «Як пишу оці стрічки тепер, то так само свіжо, як тоді, проклинаю і школу, і культуру, і всю мою вчену кар’єру. Струїли мене тоді, і та отрута є до сьогодні в мені». [...]

У більшості біографічних нарисів числом і роком позначається день народження новеліста — 14 травня 1871 р., день смерті Стефаника — 7 грудня 1936 р., і день смерті його матері — 1 січня 1900 р. Більш докладно встановити «дати серця» й прикрі «пригоди внутрішні» допомагає лист до О. Гаморак — майбутньої дружини письменника, написаний Стефаником на початку 1902 р. В ньому читаємо: «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби сила було витримати. Я вже ховаюся від смерті, бо боюся її». Приводом написання цього листа і таких важких думок стала смерть тридцятишестирічного Івана Плешкана, близького товариша Стефаника...

А першого важкого удару Стефаник зазнав незадовго перед здачею екзамену в Дрогобицькій гімназії. Його батько прибув до Дрогобича із страшною вісткою — померла Марія. Чекав три дні, аж поки Василь не склав іспит, та все ще не наважувався сказати про горе, і лишень коли сіли у потяг: «Василю, Марія померла». Смерть сестри дуже вразила молодого Стефаника, «лягла на його душу чорною тінню на ціле життя». Марія була йому і нянькою, і вчителькою, і товаришкою протягом усіх дитячих років. До непритомності побивалась за своєю старшою дитиною мати, і Василь ще важче переживав горе.

Образ Марії пізніше не раз зринає у Стефаникових спогадах. «Насамперед то було так, що він із сестрою Марійкою пігнав вівці в поле. Так, так, з Марійкою». Видно, аж не віриться Стефанику, що Марійка вже не живе більше п’яти років. А може, до нього підкрадається сумнів, чи то була Марійка, і чи було це все взагалі. Пригадується йому, що біла вівця дуже лізла у шкоду, і він скинув поясок, і обоє путали білу. «Так файно собі нагадав». Тепер сумнів у Стефаника зникає, усе було насправді. «Яка втіха так собі нагадати». За цією втіхою спогадів відчував багато болю — правдивого, сердечного, який «є не в словах, а за ними, геть далеко за ними».

Через кілька років, коли вчився в Краківському університеті, дістав на руки широкий папір у чорних берегах із хрестом. На тому папері — ім’я Євгенії Бачинської. Незадовго до цього Василь Стефаник написав поезію в прозі «Раненько чесала волосся», де зобразив молоду дівчину, що чеше волосся, а за вікном осіннє сонце, і вона прислухається до шуму горіха. Дівчина питає горіха: «Чи ти, листе, шепчеш, що він мене вже не любить?» Горіх у Стефаниковій поезії відповів ствердно, що любить. Але горіх збрехав, бо не мав сили правду сказати, «бо тота правда страшна».

Морачевському Стефаник розповідає, що коли вчився у гімназії, то полюбила його висока білява панна. Вперше дізнався, що його любить дівчина, і був найщасливіший у житті. Але не полюбив панну, бо «лист написала відразу». Як читав той лист, то любов пропадала, «як коли би єї (любов — Т. Б.) стрічки листу спивали». Тією панною була Євгенія Бачинська».

Юрій Гаморак, наймолодший син письменника, у довго неопублікованій статті «Перша любов Василя Стефаника» наводить відповідь письменника на докори брата Євгенії, Левка Бачинського, про брак почуттів до його сестри: «Я нерішучий тому, що люблю, я нечесний тому, що люблю, я не приїхав тому, що люблю». Та все ж не обіцяє, що ожениться на Євгенії. До неї сватається старший віком податковий службовець, за якого йти заміж вона не хоче. 1896 р. дівчина простудилася, захворіла на запалення легень, потім на туберкульоз, і 5 грудня 1897 р. померла. «Умерла та й не діждалася тої весни, що оріх єї шептав, що вона прийде і милого за руку приведе».

Юрій Гаморак також згадує, як уже на старості літ над письменником промайнула тінь Євгенії. Її брат Лев Бачинський збирався на ювілей Стефаника, що відбувався 26 грудня 1926 р. Зі слізьми на очах він сказав дружині: «Дуже його люблю, але через нього померла моя сестра». Десь у тому часі Стефаник писав автобіографічну новелу «Серце», де було: «Євгенія Бачинська — моя біла любов». Коли Стефаників син переглядав рукопис і запитав, що таке «біла любов», батько закреслив це речення і тремтячою рукою написав:

«Євгенія Бачинська — моя перша любов».

На самому початку XX ст. — знову удар. Померла мати.

Василь Костащук, що протягом чверті століття знав близько Стефаника, підтверджує: «Не зміг погодитися з думкою, що вже назавжди втратив свою опору в житті, найщиріше серце й правдиву материнську любов...» Смерть матері не була несподіваною. Вона вже давно хворіла... Восени 1899 р. Стефаник сидів біля матері, і та майже пошепки казала, що дуже тяжко вмирати, бо не знатиме, чи її діти матимуть щастя, чи будуть бідувати. «Нічого за вас не буду знати анітрошки», — говорить вона. А син «сивіє від цих слів». Мати вдивляється у нього, ніби хоче його «образ собі так спам’ятати, аби смерть єго не стерла».

Мати померла 1 січня 1900 р., а вже через кілька днів Стефаник від’їжджає до Кракова. З дому їхав так, «що поза собою не лишив нічого, лишень мамин гріб, а перед собою нічого не видів». З пізніших листів письменника ми можемо судити, що біль від втрати матері спочатку ніби занімів.

Здавалось, що життя бере своє. Твори письменника перекладають чеською, польською, російською, німецькою мовами, є надія, що будуть перекладені болгарською, французькою, англійською, латинською. Стефаник одержує схвальні рецензії у багатьох виданнях. Виходить третя збірка новел «Дорога». Іван Франко називає його «найбільшим артистом, який появився в нас від часу Шевченка».

Проте враження, що письменник поринув у літературну діяльність, було оманливим. Чорні хмари все щільніше обступають його. «Через голову прошибають думки, як огонь пекучі, ані одної такої, аби не різала в саме серце». Повертається туга за минулим, за весною давньою, давньою. В ту пору міг знову Стефанику пригадатися випадок, коли мама була хворою, а домашні розійшлися, то він читав «Вечірню годину», де була жива Марія, а мама — ще молодою; вони з Марійкою пасли вівці, а мама співала йому пісню про бузька... Він більше ніколи не читав для матері, бо того разу мати розплакалася, а він не витримав і вибіг з хати.

Глибоко вражений смертю мами і ще більше засмучений тим, що батько за півроку одружується вдруге, Стефаник надіється «найняти тихий кут, аби спокійно у нім якийсь час перебути і всякі роботи подороблювати». Письменник їде до Чортівця до давнього, ще гімназійного товариша Івана Плешкана, котрий найняв кімнату, де б легко можна було «переливати на папір» душевні образи, повні життя й крові. Плешкан радий зустрічі, тішиться тим, що відсвіжиться на душі, бо занадто «загребався в землю».

У Плешкановім селі Стефаник прожив майже три місяці, там підготував до друку збірку «Дорога»... Плешкан помирає через півтора року після від’їзду товариша, а Стефаник замовкає як письменник на півтора десятка років.

П’ятнадцять років не бере новеліст до рук пера, але доля на це не зважає, переслідує далі його.

1904 р. після довгих поїздок по лікарях помирає у свої двадцять п’ять сестра Параска, яка потім згадується Стефанику як безмежний жаль.

1906 р. смерть забирає з життя Євгенію Калитовську (захворіла на запалення мозку). Василь Костащук засвідчує, що Стефаник казав: «Вона мусила вмерти, бо годі жити з такою бурею в серці, яку вона мала». Євгенія — рідна сестра дружини письменника, у минулому нещаслива Стефаникова любов (була одружена і не змогла розділити його почуття). Новеліст присвятив їй найбільш загадкові твори «Конфітеор» та «Дорога». Євгенія Калитовська — то Стефаників найвищий ідеал жінки.

1914 р. пішла з життя дружина Ольга, найбільший його приятель і мати його трьох синів, проживши у парі з ним лише десять років.

1919 р. помирає Володимир, письменників брат з очима ангела.

1920 р. відходить у вічність батько, який колисав Василя на руках уже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив, дужий був такий.

1924 р. невблаганна смерть забрала доброго у своїх блудах брата Юрка...

Як свідчать сучасники, Стефаник був неговіркий, його слово не випереджувало думки. Зовні письменник не виглядав нервовим, але часто скаржився на свої нерви, не раз бачили його збудженим. Причиною збудженості була його вразлива натура. Він так вимучувався відчуттями від побаченого чи прочитаного, що одного разу мусив шукати заспокоєння навіть у вживанні морфію.

Але, як влучно завважив Дмитро Струк, його справжнім заспокоєнням було писання листів до друзів. Стефаник писав листи так само, як свої новели. «Ще коротше і ще зв’язкіше, просто якимсь телеграфічним стилем, без вступів і закінчень, без прийнятих епістолярних прикрас». Якраз у листах починає проявлятися його (Стефаників ) хист письменника.

А от як описує Стефаник побачене ним на Краківському вокзалі:

«В почекальні брудній у кутку під залізною печею сидить молодиця, жовта, як віск. Робить враження людини на мак стертої, на винне яблуко стовченої. На колінах дитина буракової барви, в грубій сорочці батьковій. Уродила десь у почекальні, а тепер пістує в почекальні. Се емігрант­ка». Тут важливо наголосити, що поряд з важкими враженнями та почуттями й переживаннями нерідко має місце й добре відчуття. Перед поданим описом емігрантки читаємо: «Було у суботу Великодну, а я вийшов на дворець, аби радуватися обличем усіх тих, що їдуть на Великдень до своїх. Такий гомін, такий заколот! Вдарить чобіт до плити, загнеся одіне у валди — якесь весілє учуваю. Старим бабам половина морщин на лиці пропало, дідусі бадьоро простуються, а молодь ніг під собою не чує. Така радість!» Отже, Стефаник реагує на кожну зміну в навколишнім середовищі, і що різкіша зміна, то глибша різниця, чіткіше враження, болісніше відчуття.

Дослідники творчості Стефаника стверджують, що у «Стефаника-новеліста було два періоди: перший припадав на 1897–1901, а другий на 1916–1933 рр.» (В. Лесин).

Чому Стефаник перестав писати саме з 1901? Пояснювали це по-різному. Мабуть, тому, що людська психіка не може постійно відповідати на страждання, бо безнастанна їх повторюваність притуплює свіжість вражень або руйнує психіку, забирає з неї психологічну наснагу без поповнення позитивними враженнями та відчуттями. Творчість для Стефаника — це його життя. Надмірна чутливість була причиною Стефаникової суб’єктивізації побаченого й почутого. Письменник переживав болі інших, наче свої, чужі страждання сприймав, як свої власні.