Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Hrestomat-10.rtf
Скачиваний:
0
Добавлен:
11.11.2019
Размер:
5.74 Mб
Скачать

Письменник світового масштабу

«Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої, або ординарно-шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне темперамен­ту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка», — захоплено писав Іван Франко, зустрівшись із прозою Володимира Винниченка.

А Леся Українка про перше ж опубліковане оповідання «Краса і сила» молодого письменника відгукнулася так: «Тільки талант може створити ці живі фігури, ці природні діалоги й, особливо, цю широку, яскраву картину ярмарку, на тлі якого відбуваються дії героїв».

Ось таким — без ніякого перебільшення тріумфальним — був прихід в українську прозу Володимира Винниченка. Його ім’я відразу стало поряд з іменами найвидатніших її митців. І якби Винниченко, крім своїх ранніх оповідань, не написав більш нічого, він усе одно лишився б у нашій літературі. А міг би і не написати, бо жити йому довелося в драматичний і жорстокий час, бо міг і не вціліти в ньому. Адже судилося йому бути буквально в епіцентрі всіх тодішніх подій на Україні, жити активним політичним життям, коли на літературу в людини, здається, зовсім не лишається ні часу, ні сил. Тільки натура титанічного духу й грандіозного творчого потенціалу могла не загубитися безслід­но й не розпорошитися під руйнівними вітрами епохи, зовсім не сприятливої для життя й діяння митців, для літератури загалом. Епоха, яка вже ввійшла в історію під знаком тоталітаризму й кривавого терору, епоха, якій немає в історії цивілізації жодної аналогії, винищувала таких людей, як Винниченко, або ж у тих нечисленних випадках, коли їм, наперекір її жорстокій логіці й досконалій практиці терору, щастило вціліти фізично, викреслювала їхнє ім’я (вірячи, що — назавжди), не даючи йому засвітитися на духовному обрії нації, ховала їхні твори (теж вірячи, що — назавжди) у катакомби спецфондів. [...]

Ранні його оповідання показують, що захоплені слова І. Франка й Лесі Українки були не випадковими. В літературу прийшов письменник надзвичайно розвиненого соціального чуття й глибокої культури. Його зірке око помічало приховані для інших конфлікти й процеси тогочасного українського суспільства в різних його сферах, вихоплювало з життя яскраві, напрочуд пластичні типажі (досить згадати тут оповідання «Раб краси», «На пристані», «Салдатики», «Антрепретеньор Гаркун-Задунай­ський», «Уміркований» та «щирий»). Винниченкові, бувало, дорікали за суржик у його творах (сердито про це писав, скажімо, Нечуй-Левицький), але були на те серйозні причини. У твори молодого письменника буквально увірвалися різні суспільні верстви, і заговорили вони саме так, як говорили в реальному житті, — незрідка до потвор­ності скаліченою мовою, що й вирізняло суціль безкультурних люмпенів (а їх в оповіданнях Винниченка справді чимало). Одне слово, яка культура, яка доба, така й мова, така й правда про неї.

Крізь усе своє життя Винниченко проніс захоплення малярством. Не­одноразово він брав участь у різного рангу виставках живопису. За авторитетними свідченнями фахівців, справді мав художній талант. Мистецтвознавець М. Келлер писала: «Перше, що вражає в творчості В. Винни-чен­ка, — це надзвичайне багатство фарб. Його пейзажі, квіти, «інтер’єри» просякнуті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю дедалі нові кольорові багатства... Закоханість у природу, повага і «чесність» до всякої малярської теми, свіжість та щирість сприймання — все це надає творчості В. Винниченка неповторної краси».

Ця характеристика живопису Винниченка легко накладається і на його прозу, дивовижно багату кольорами й відтінками. Уже в ранніх оповіданнях письменника зустрічаєш такі живописно виразні місця, що здається, це — вже не сама проза, а синтез різних мистецтв. [...]

Це була справді нова проза, народжена фантазією художника дина­мічного двадцятого століття, пронизана незвичайною для раніших часів психологічною експресією. І не дивно, що Винниченко став не просто літературним метром, а володарем дум покоління, що прийшло слідом за ним. Його вірними учнями й послідовниками називали себе Остап Вишня, Григорій Косинка, Валеріян Поліщук, його благотворного впливу зазнали чи не всі відомі українські прозаїки, що прийшли в літературу на початку двадцятих років. [...]

Популярність супроводжує Винниченка чи не з перших його літературних кроків. Творча продуктивність письменника просто неймовірна. Друкується він дуже багато. Важко уявити, коли все те писалося: оповідання, повісті, романи, п’єси, публіцистика...

Подивований і захоплений Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Уявимо собі понад два десятки п’єс — це може скласти всю літературну біографію драматурга. Але ж, окрім п’єс, Винниченко написав, здається (доводиться вдаватися до приблизної цифри, оскільки спадщина Винниченка тільки починає приходити додому), шістнадцять романів. А про «малу прозу», статті чи історичну розвідку «Відродження нації», трактат про конкордизм уже й не казатимемо. Зрештою, драматургія письменника — то окрема тема, що вимагає самостійного дослідження. Досить лише сказати, що його п’єси широко йшли в Росії, в Україні і за кордоном. Такий успіх після нього не судився жодному українському драматургові. Тут же йдеться головно про прозу Винниченка, її незбагненне таїнство, оту художню магію, яка, здається, не дає жодного шансу збагнути свою невловиму суть. У ній годі побачити дистанцію поміж словом і тим, що воно зображує. [...]

Письменник був в еміграції, а в Україні не переставали виходити його книжки. Він справді активно впливав на літературний процес рес­публіки. Романи, повісті, оповідання, драми Винниченка постійно перебувають у «лектурі» української критики. [...]

Емігрантський період творчо найпродуктивніший у біографії Володимира Винниченка. Оселившись у своєму «Закутку» (так він назвав занедбану садибу, куплену поблизу Мужена), записує в щоденнику: «А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки, стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сили, щоб мог­ти мати право самій рішати, кого з своїх членів пускати додому, кого ні. Може, на це треба два-три роки, може, двадцять-тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли-небудь здадуться». Один за одним пишуться тут романи «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій» (цей ще й до сьогодні не опублікований).

Насувається Друга світова війна. Кремлівські вожді навіть і думки не припускають, що фашистська Німеччина може напасти на «оплот соціаліз­му», їхню впевненість у цьому ще більше посилює змова Сталіна й Гітлера, згодом відома в історії під назвою пакту Молотова — Ріббен­тропа.

Винниченко на цей час абсолютно ізольований від України. Його книжки вже не тільки не видаються тут, вони вилучені з усіх бібліотек, передані до спецфондів або й знищені. Ніде не згадується навіть його ім’я. Багато співвітчизників на той час не могли б навіть твердо сказати: він ще живий чи вже помер. [...]

Роки війни були для Винниченка важкими. Він хворів, відтак фашис­ти кинули його на якийсь час до концтабору. Йому зовсім не працюється, родину переслідують нестатки. [...]

Вже по війні удвох з дружиною Винниченко перекладає французькою роман «Нова заповідь» (другу редакцію), і 1949 року твір з’являється окремим виданням. Книжку високо оцінила французька критика. Ілля Борщак писав, що після «Шевченка й Марка Вовчка В. Винниченко є перший український письменник, що на його твір з красного письменства відгукнулася французька опінія». В цей час виходить друком його публіцистика, у Німеччині видано «Нову заповідь» мовою оригіналу. Винниченко починає писати свій останній роман, який стане відомим під назвою «Слово за тобою, Сталіне!»; жанр твору він сам визначив як по­літичну концепцію в образах. [...]

Винниченко писав про те, в який спосіб світ може вийти з кризи «холодної війни», і про те, яка роль у цьому процесі відводиться Радянському Союзу, що став, по суті, одним із жандармів усесвітньої цивілізації, бо не просто чіпко тримається за свої соціалістичні принципи, а поводиться на міжнародній арені з агресивністю політичного монстра. [...]

За умови зіткнення двох непримиренних політичних систем може настати останній день існування всієї цивілізації на Землі. Все це добре бачив Винниченко, бачив він і вихід із затяжного конфлікту. «Слово за тобою, Сталіне!» — плід роздумів художника й політолога.

Художник творить у романі до фізичного відчутну атмосферу страху й переслідування кожної особи (щоправда, подекуди зустрічаються явні анахронізми, скажімо, візники на вулицях Москви; письменник одірваний від реальності, яку описує, звідси поодинокі «накладки»). Тріумф беззаконня й безмежної диктатури партапарату найвищого рівня відтворено безпомильно точно й широкомасштабно. Трагедія родини Іваненків увібрала в себе трагедії десятків тисяч радянських родин. Тут Винниченко анітрохи не помилився. Живучи в далекому «Закутку», він добре знав життя в Країні Рад, розумів, що означає для мільйонів людей тоталітарний режим. [...]

Отже, Винниченко висунув у своєму романі ідею трудової колекто­кратії, на його думку, найефективнішої соціально-економічної організації суспільства, її ґрунтовному викладові присвячено чимало сторінок у творі, який має такі незвичні жанрові ознаки. Сам автор у передмові до роману писав: «Зроблено цю працю з найбільшою об’єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі». [...]

Письменник беззаперечно світового масштабу, Винниченко боровся, жив і творив для нас, для майбутнього, твердо вірив у відродження української нації. [...]

ЗМІСТ

Вступний акорд до слова 3

Р о з д і л i

Українська Література 70–90-х років XIX століття 5

Література, її завдання і найважніші ціхи Іван Франко 7

Із секретів поетичної творчості Іван Франко 9

Сьогочасне літературне прямовання Іван Нечуй-Левицький 10

Дещо про творчість поетичну Павло Грабовський 14

Класичний реалізм 16

Іван Нечуй-Левицький 17

Кайдашева сім’я 19

«Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького в контексті національного виховання Юрій Бондаренко 47

Панас Мирний 49

Хіба ревуть воли, як ясла повні? 51

Неволя України у творах Панаса Мирного Інна Приходько 120

«Театр корифеїв» 124

Іван Карпенко-Карий 125

Мартин Боруля 127

Український театр у XIX столітті Яків Мамонтов 170

Михайло Старицький 174

Виклик 175

Гетьман 176

Ніч 179

Облога Буші 180

Іван Франко 232

Гімн 234

Сікстинська мадонна 235

«Безмежнеє поле в сніжному завою...» 235

«Чого являєшся мені...» 236

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» 237

Легенда про вічне життя 237

Декадент 242

«Не пора, не пора, не пора...» 243

«Розвивайся ти, високий дубе...» 244

«Гримить! Благодатна пора наступає...» 245

«Гріє сонечко...» 245

«Земле, моя всеплодющая мати...» 246

«У долині село лежить...» 247

Мойсей 247

Перехресні стежки 266

Франко незнаний. Євген Маланюк 299

Іван Франко. Михайло Коцюбинський 301

Р о з д і л II

Українська література 10-х років XX століття 307

Старе й нове в сучасній українській літературі Іван Франко 309

Борис Грінченко 311

Каторжна 312

Дзвоник 320

«Молода муза» 328

Богдан Лепкий 329

Журавлі 330

Листки падуть 331

Ходить вітер очеретом 331

Час рікою пливе… 332

Під Різдво 333

«Вишневий сад...» 333

Вона там є... 334

Лодко на голубих хвилях 334

Незглибиме синє море 335

Місячна ніч 335

Імпресіонізм 337

Михайло Коцюбинський 338

Intermezzo 340

Тіні забутих предків 349

На камені 392

Цвіт яблуні 403

Імпресіонізм чи реалізм? Юрій Кузнецов 409

Ольга Кобилянська 413

Земля 415

Impromtu phantasie 469

Малорусские писатели на Буковине Леся Українка 474

Експресіонізм 476

Василь Стефаник 477

Камінний хрест 478

Марія 486

Новина 493

Моє слово 494

Синя книжечка 496

Виводили з села 498

Лесева фамілія 499

Вона — земля 501

Побожна 503

Серце 505

Трагічний ритм життя і творчості Василя Стефаника Тарас Бойко 508

Неоромантизм 513

Леся Українка 514

Contra spem spero! 516

«Стояла я і слухала весну...» 517

«І все-таки до тебе думка лине...» 517

«Як я люблю оці години праці...» 517

Ave regina! 518

To be or not to be? 519

«І ти колись боролась, мов Ізраїль...» 521

Хвиля 522

«Все, все покинуть, до тебе полинуть...» 523

«Уста говорять: «Він навіки згинув...» 524

Лісова пісня 525

Слово про Лесю Українку Максим Рильський 605

Поетеса зламу століть Віра Агеєва 606

Символізм 608

Микола Вороний 609

Іванові Франкові 611

Серце музки 613

Інфанта 614

Старим патріотам 615

Vae victis! 616

Неминуча мета 617

Ти не любиш мене... 617

Блакитна панна 617

Чари 618

Євшан-зілля 619

За Україну! 624

До моря 625

Відозва до українських письменників Микола Вороний 627

Посланіє Іван Франко 627

Олександр Олесь 630

«В дитинстві ще давно, давно колись...» 631

Любов 631

«Ти знов прийшла...» 632

«Замовкніть всі: великий час прийшов...» 632

Айстри 632

Лебідь 633

«О слово рідне! Орле скутий...» 634

Чари ночі 634

Моїй матері 636

«О, принесіть як не надію...» 636

Колискова 637

«З журбою радість обнялась...» 638

«В болотах жаби рай знайшли...» 638

«Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах...» 638

По дорозі в Казку 639

Журба і радість Олександра Олеся Ростислав Радишевський 661

Модернізм 663

Володимир Винниченко 664

Момент 666

Письменник світового масштабу Михайло Слабошпицький 679

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]