Журба і радість олександра олеся

[...] На поезії Олександра Олеся по-своєму від­бились пошуки новоромантиків і символістів, які сприйняття природи намагалися передати через гру звуків і барв. Серед європейських митців на пере­ломі віків найбільш ідеальної гармонії між формою і змістом добивалися французькі поети; їхніми до­рогами прагнули йти російські символісти. В укра­їнській літературі новим словом стала поезія Лесі Українки, якій пов­нокровно вдалося відтворити га­му звуків і кольорів навколишнього світу. Для та­ких митців, як П. Верлен, О. Блок, Леся Українка, поезія й музика становили єдину стихію. І лише так можна передати, вважали вони, «гармонію ідеалу з життєвою правдою». Вірш забарвлюється глибоким ліризмом.

Таким шляхом у літературі прагнув іти Олександр Олесь. Характер­ні його слова з вірша про новатор­ство Миколи Вороного. Олесь пише, що поет прийшов до нас із «краю чарівного», «місяця ясного» і приніс «звуків сонячно-небесних», «слів нечувано-чудесних», квітів і «розкидав їх усюди — в кожну пісню, в кожні груди, в кожний скривджений куток!». Це ж можна сказати і про самого автора поетичних мета­фор. У листі до дружини він скаржиться, що укра­їнська критика не зрозуміла його новаторства: «Мій друже! Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення всіх переживань і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати. Цього критика не відзначила, і ні один з головотяпів не подумав навіть над цим. Ще вище я піднесу свій прапор вільної твор­чості людини і сміло буду оминати боротьбу і сварки. Ти знаєш, моя доля дивно нагадує долю кращих спів­ців. І якщо життя не обірве мої струни, я заграю ще не чувані пісні» (XV, № 1300).

Справді, О. Олесь, складаючи свої вірші-пісні, прагнув вигравати їх на музичних інструментах — арфі, лірі, кобзі, які були у великій злагоді з його музою. Саме музика, вважав він, може найтонше пе­редати стан душі, боротьбу й суперечку людських почуттів. Такими думками митець ділиться зі своєю дружиною: «Не знаю... щось подібне і зараз твориться в моїй душі. Щось хотілось би заграти, повне краси і жалю. Не знаю — може — про те, що минуло і не вернеться; може, про першу любов, про весну серця, квіти, які вдруге не розцвітають. О Віро! Як я можу вловити слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був композитором, я легко відбивав би сей шум, моя душа могла б безпосередньо говорити з душами людськими... На жаль, навіть грамоти му­зичної не знаю. Але — годі» (XV, № 1372)¹.

Через те й поезія Олександра Олеся, сповнена за­гадкових ритмів, мелодій, тонів і справді моцартівської легкості, стала невичерпним джерелом для композиторів. Сьогодні ми можемо назвати понад 80 відомих композиторів, а серед них — і російські, і білоруські, і французькі, і чеські, які клали Олесеві рядки на музику, створивши більше двох сотень му­зичних творів різних жанрів. Це солоспіви, хори, мелодекламації, опери, музика до вистав, пісні для дітей. Талановиті українські композитори М. Лисенко, Я. Степовий, К. Стеценко, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський щедро прилучалися до му­зичної інтерпретації чистої, дзвін­кової криниці його слова. «Весною дише від сих віршів, — писав І. Франко. — Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких, граці­озних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Справді загальнона­родне визнання приніс автору вірш «Чари ночі», що нині співається як народна пісня. Вслухаємося в щемку, задушевну її мелодію, філософськи виважені, з епікурейським акцентом думки про бенкет весни і молодості — і радісно-тривожно стає на душі.

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!» [...]

Модернізм

Модернізм — напрям, що народився в європейській культурі в останній чверті XIX ст. Причиною появи нового напряму стала криза пошуків об’єктивних законів дійсності. Це сталося тому, що в цей час вчені зробили цілий ряд наукових відкриттів, які спростували уявлення про матеріальну будову світу і свідчили про те, що світ неможливо пізнати до кінця. Людство втомилося від несвободи і почало вибудовувати нову систему координат, яка б визнала право індивіда на особисту свободу. Тому в основі модернізму лежить суб’єктивізм. Філософсько-світоглядним ґрунтом, на якому постав модернізм, стали ідеї І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда та ін.

На відміну від західноєвропейського модерніз­му, що постав на терені державних націй, україн­ський модернізм залишався національно і соціально заангажованим — цього вимагала постійна загроза знищення нації. Тому для представників модерних напрямів і течій в українській літературі центром ваги стає проблема національного відродження. Ще однією ознакою україн­ського модернізму стала відсутність розриву з національними традиціями як у теоретичних деклараціях, так і на рівні художньої практики.

Особливістю розвитку українського модерніз­му є і взаємопроникнення, взаємоперетікання різноманітних течій.

Основними течіями українського модернізму є: неоромантизм (Леся Українка, О. Кобилян­ська), імпресіонізм (М. Коцюбинський), експресіо­нізм (В. Стефаник), символізм («молодомузівці», М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка).