2.3 Державна влада як складова державно-владного механізму

Якщо визнати, що держава є носієм загальної функції - публічної влади, яка є необхідною для дотримання цілісності суспільства, забезпе­чення його існування, то апарат державного управління - механізм здійс­нення цієї функції.

Центральним поняттям держави є влада, яка означає здатність і можливість для окремих людей, груп, верств, класів здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, людських спільнот за допомогою політичних, економічних та моральних засобів.

Отже, державна влада - це інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що застосовуються від імені суспільства для захисту і реалізації спільного інтересу, забезпечення загальних і часткових потреб, реа­лізації функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві.

Втілення державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністра­тивні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеоло­гічний вплив, способи примусу забезпечує функціонування державно-владного механізму.

Муніципальна влада - це різновид публічної влади, що функціонує у межах адміністративно-територіальної одиниці, реалі­зується від імені територіальної громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, котрі наділені законом відпо­відними повноваженнями і ресурсами, з метою вирішення питань місцевого значення, з огляду на інтереси населення, на підставі законів та власної фінансово-економічної бази.

Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політич­ний режим є сукупністю способів, засобів і методів практич­ного здійснення правлячими колами, головним чином вищи­ми посадовими особами, державної владної волі.

Основні види політичних режимів:

1) Демократія — форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джере­лом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свобо­ди людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства. Демократизація розглядається як процес, під час якого суспільство, держава, їх структури та інститути вироб­ляють у собі або залучають ззовні демократичні форми, удоско­налюють механізми врахування інтересів людини, її знань, досвіду у процесах управління з метою оптимізації управлін­ських рішень і кращого використання резервів суспільства.

Розрізняють дві основні форми демократії:

1.1) Пряма (ідентитарна) де­мократія - передбачає постійну участь усіх грома­дян у розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством; її формами в державному управлінні, які дають змогу народу прямо виявляти свої інтереси і волю є: загальнодержав­ні і місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори й обговорен­ня, на низовому соціологічному рівні — загальні збори грома­дян, конференції і з'їзди їх представників (у рамках місцевого самоврядування).

1.2) Опосередкована (репрезентарна, представницька) де­мократія - розглядається як найбільш оп­тимальна форма демократичної організації влади та суспіль­ства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів: для неї характерні: суверенітет народу, представниц­тво, верховенство закону, поділ влади, політичний, економіч­ний та ідейний плюралізм, гласність.

2) Авторитаризм - є протилежністю демократичного режиму, містить різні види автократії (самоуправства, самодер­жавства), тоталітарних режимів, диктатур режимів особистої влади і деспотичних правлінь. Авторитарне керівництво су­спільством означає концентрацію політичної влади на вершині державної ієрархії в руках однієї людини або вузької групи найбільш впливових у суспільстві осіб.

2.1) Тоталітарний режим — це, як правило, сильна автократія, що ґрунтується на харизматичному лідерстві і претендує на керівництво всіма сферами життя суспільства та окремих гро­мадян з метою здійснення певної вищої місії нації або народу. Мета тоталітарного режиму — абсолютна влада, яка досягаєть­ся будь-якими засобами. Все, що не сприяє цій меті, відкида­ється, а те, що суперечить їй, безкомпромісно придушується. Тоталітаризму властива внутрішньосистемна і зовнішня аг­ресивність, він має яскраво виражений репресивний характер. Особливою і відмінною рисою тоталітарного режиму є наяв­ність у ньому ідеологічно орієнтованої програми радикального перетворення суспільства і людини, яка насильно нав'язується людям і здійснюється проти волі більшості громадян.

Конституція України про гілки влади в Україні. Розвиток демократії в Україні зумовлює необхідність ство­рення системи державної влади, яка б здійснювала якісне управління країною під контролем народу та в його інтересах.

Державна влада — це важливе політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи хоча б формаль­но волю всіх громадян держави, влада здійснює спрямовую­чий, організуючий вплив на суспільство. Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. З принципу поділу влади випливає, що Верховна Рада не розглядається як орган вищого рівня щодо інших органів державної влади та щодо органів місцевого само­врядування. Вплив Верховної Ради на діяльність інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування здійс­нюється виключно шляхом прийняття відповідних законів, обов'язкових для всіх суб'єктів на території України. Лише вона має повноваження приймати закони, які є актами найви­щої юридичної сили.

Верховна Рада України складається з однієї палати, оби­рається вільними виборами на основі загального, рівного і пря­мого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. До складу Верховної Ради України входять 450 народних депутатів України, якими можуть бути лише грома­дяни України, що на час виборів досягли 21 року, мають право голосу і проживають в Україні протягом п'яти років. Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає Го­лову, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради.

За Верховною Радою закріплено повноваження, пов'язані з:

• прийняттям законів, визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку;

• внесенням змін до Конституції України;

• визначенням взаємовідносин Верховної Ради і Прези­дента України;

• формуванням інших державних органів;

• ор­ганізацією адміністративно-територіального устрою країни;

• здійсненням зовнішніх функцій держави і затвердженням бю­джету та контролем його виконання.

Виконавча влада забезпечує безпосереднє управління дер­жавними справами. Формою виконавчої влади є ієрархічно побудований адмі­ністративний апарат. Вона організаційно єдина, ланки нижчо­го рівня підпорядковані ланкам вищого рівня. Виконавча вла­да, яка завжди розглядалась як вторинна щодо законодавчої, в умовах демократичної правової держави перетворюється на рівноцінну із законодавчою та судовою владами гілку. Так, ліквідувавши верховенство однієї гілки влади над ін­шою, Конституція України більш послідовно виразила преро­гативу виконавчої влади в реалізації державної політики в різ­них галузях та здійсненні економічних і соціальних перетво­рень.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабі­нет Міністрів України. Структурною ланкою виконавчої верти­калі є центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ), до складу яких входять міністерства, державні комітети (державні служ­би) та ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Наступним організаційно-правовим рівнем органів вико­навчої влади є місцеві органи виконавчої влади. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійс­нюють місцеві державні адміністрації. Функції виконавчої влади також здійснюють місцеві (територіальні) органи (підроз­діли) міністерств та інших ЦОВВ. Органи виконавчої влади за­безпечують управління економічною та соціальною сферами всієї країни, вирішення всіх інших управлінських справ.

Судова влада є частиною доктрини розподілу влади у пра­вовій державі. Основу судової влади в Україні становлять суди, що є різними за своєю компетентністю та юрисдикцією. Систе­ма судів загальної юрисдикції забезпечує захист прав і свобод громадян через розгляд цивільних, кримінальних, адміністра­тивних та інших справ.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України. Ст. 125 Конституції перед­бачає створення в Україні судів спеціальної юрисдикції. До судів спеціальної юрисдикції належать військові, арбітражні (господарські) суди (до таких слід відносити адміністративні суди, суди у справах неповнолітніх).

До судової гілки влади як її самостійний суб'єкт входить Конституційний Суд України. Він є єдиним органом конститу­ційної юрисдикції, що вирішує питання про відповідність за­конів та інших правових актів Конституції України. Судову владу, єдину з гілок влади в Україні, держава наділила правом використовувати примусові повноваження державної влади.

Конституція України закріпила правові передумови реалі­зації принципу поділу влади, який покликаний запобігти кон­центрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу через запровадження системи взаємних стримань і про­тиваг між органами, які належать до різних гілок влади.

Поділяється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за:

1) функціональною - поділ влади означає виділення основних фун­кціональних видів діяльності держави — законотворення, правозастосування та правосуддя;

2) суб'єктною ознаками - означає організа­ційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчих і судових з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.

Принцип поділу державної влади не суперечить її єдності. Він заперечує одновладність. Єдність влади передбачає узго­джену і ділову співпрацю всіх гілок влади, недопущення зосе­редження всієї повноти влади в якій-небудь з них. У цьому по­лягає діалектична взаємодія поділу гілок єдиної влади.