1.3 Закони та принципи державного управління

Закони державного управління - відо­бражають найбільш істотні, загальні та стійкі відносини залежності в суспільстві через констатацію об'єктивних, необхідних, повторюва­них зв'язків між процесами і явищами, які випливають з їх сутності та зумовлюють їхній розвиток.

Закон єдності системи державного управління (закон синергії) - поля­гає у виникненні в системі нових інтегративних якостей, не властивих складовим, що утворюють цю систему. У добре організо­ваних системах кожний елемент необхідний для підтриму­вання та функціонування цілого і поза ним існувати не може. Закон синергії полягає в тому, що сума вла­стивостей організованого цілого перевищує «арифметичну» суму властивостей елементів - складових даного. Ефект синергії виникає на основі взаємної співучасті, взаємо­дії елементів, що знаходяться в межах цілого.

Найважливішим практичним проявом цієї закономірності є можли­вість реалізації різноманітних масштабних проектів унаслідок об'єднання зусиль низки організацій, окремій з яких це не під силу. У практиці держав­ного управління цей закон реалізується через розроблення і втілення у життя різноманітних державних, регіональних, галузевих концепцій, програм, спрямованих на вирішення соціальних, економічних, екологічних, культур­них та інших питань.

Закон пропорційності - проявляється у необхідності забезпечення співвідношення між керуючою та керованою підсистемами усередині їх, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого їх функціону­вання.

Закон необхідної різноманітності - стверджує, що для створення управлінської системи, спроможної на роз­в'язання проблеми з певним рівнем різноманітності, необхідно забезпечи­ти цю систему ще більшим рівнем різноманітності. Зокрема, різноманіт­ність суб'єкта управління має бути більшою, ніж об'єкта управління, яким він керує.

Закон спеціалізації - передбачає, що управління сучасни­ми суспільними справами призводить до розмежування його функцій, до специфічного їх виявлення в конкретних умовах, на різних рівнях, різних напрямах. Тому управління вимагає високого професіоналізму у різнома­нітних сферах: економічній, організаційно-технічній, правовій, соціальній, політичній, психологічній, екологічній, демографічній та ін.

Закон ієрархічності - логічна модель роз­витку організації набуває такого вигляду: місія  цілі  управлінські функції  структура. У практиці державного управління це означає, що слід прагнути до створен­ня такої організаційної структури, яка спроможна оптимально забезпечити виконання визначених для організації функцій.

Закон інтеграції - інтегруючими факторами виступають цілі, завдання та інтереси су­спільства, що вимагають підтримки нормальної життєдіяльності і розвитку складної соціальної системи у відповідності з перманентними змінами і викликами внутрішнього та зовнішнього середовища.

Закон домінування глобальної мети - суттю якого є підтримка ціліс­ності підсистем державного управління (економічної, політичної, органі­заційної, соціальної, технічної, гуманітарної) через наявність мети (місії) системи, що має домінувати над цілями кожної з підсистем.

Закон доктринальності - полягає у розробці та реалізації доктрини - теоретичної основи загальних вихідних положень державної політики, що у процесі державного управління дає можливість здійснювати системний характер управлінського впливу. Наприклад, соціальна доктрина розкри­ває найбільш загальні уявлення про соціальну сферу, соціальні цілі су­спільства і принципові механізми її реалізації.

Закон економності - характеризує ефективність управління, зокре­ма досягнення поставленої цілі з ураху­ванням найменших часових втрат, а також матеріальних, людських і фі­нансових ресурсів, що визначальним чином залежить від швидкості та адекватності реакції суб'єкта та об'єкта управління, вирішення управлін­ських проблем у максимально короткий час, своєчасного позитивного впливу на кінцевий результат.

Закон пріоритету соціальних цілей - означає, що ні виробництво, ні політика, ні економіка не є метою розвитку суспільства та умовою підтримки рівнова­ги і розвитку, а постійне підвищення якості життя його членів, їх благополуч­чя, безперервне вдосконалення умов життя. Усвідомлення цієї закономірності є запорукою побудови соціальної держави, соціально-орієнтованого ринку, соціального партнерства.

Закон суб'єктивності - маючи об'єктивно-суб'єктивну природу, державне управління значною мірою є суб'єктивною діяльністю різних суб'єктів (органу виконавчої влади, керівника цього ор­гану, державного службовця), котра виражається через управлінську культуру, специфіку традицій та історичного досвіду, інтересів, потреб, позицій тієї чи іншої посадової особи. При цьо­му чим вищий рівень управлін­ня, на якому знаходиться суб'єкт управління, тим більший простір для ви­явлення як позитивної, так і негативної суб'єктивності.

Закон історичності - полягає у не­обхідності врахування історичних особливостей розвитку системи вико­навчої влади в умовах реформування публічної адміністрації.

Принципи державного управління — це закономірності, відносини, взаємозв'язки, керівні засади, на яких ґрунтують­ся його організація та здійснення і які можуть бути сформу­льовані в певні правила.

Серед загальних принципів державного управління можна виділити такі:

Законність - означає, що право має домінувати над владою, зокрема над діяль­ністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку чи­новників, створювати умови для широкого громадського контролю за їх діяльністю.

Правова впорядкованість - зумовлює необхідність головним чином законо­давчого визначення основних аспектів цілей, функцій, струк­тур, процесу, самих принципів державного управління.

Об'єктивність - зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об'єктивних закономірностей та реальних мож­ливостей суспільних сил.

Демократизм - передбачає формування такої системи управління, яка базувалася б на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залу­чення до обговорення важливих державно-управлінських рішень, відкри­тості інформації, рівного доступу громадян до державної служби.

Публічність (відкритість) - передбачає до­ступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституцій­но закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Поділ влади - процеси формування та закріплення загальної волі у законах, виконання законів та безпосереднього управ­ління, контролю за законами і розв'язання конфліктів при їх застосуванні розділені, розмежовані між гілками влади, а отже, скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.

Єдиноначальність і колегіальність - означає розумне поєднання в управлінській діяльності методів одноосібного керівництва призначеним або обраним керівником, який наділяється значною службовою компетен­цією і несе персональну відповідальність за результати роботи державно­го органу, та широкої колегії - групи осіб, які мають рівні права і обов'язки або дорадчі права з питань, що належать до компетенції органу виконав­чої влади.

Централізація і децентралізація - апарат державного управління пови­нен бути побудованим на засадах розумного співвідношення концентрації влади і її децентралізації, оскільки порушення такого балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Надцентралізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади, а перегини децентралізації призводять до відсутності єдності у формуванні та здійсненні державної політики.

Плановість - полягає в обов'язковому плануванні діяльності будь-якого органу та його структурного підрозділу, у створенні планів соці­ально-економічного і культурного розвитку окремих населених пунктів, територій, регіонів, галузей народного господарства, проектуванні та реа­лізації програм вирішення тих чи інших проблем.

Ефективність - головним критерієм ефек­тивності сучасного державного управління є якнайповніша відповідність управлінської діяльності інтересам суспільства, якісне та своєчасне на­дання громадянам управлінських послуг, забезпечення прав і свобод гро­мадян, їх практичної реалізації.