78. Цивільно-правова відповідальність за правопорушення у сфері обігу ізод

Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правового делікту, і може виражатись у позбавленні правопорушника певних благ матеріального характеру, заміні невиконаного обов’язку новим, приєднанні до невиконаного обов’язку нового, додаткового.

Цивільний кодекс України відносить інформацію до об’єктів цивільних прав. Стаття 200 ЦК України зокрема визначає, що «суб’єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями».

Крім того, ст.49 Закону України «Про інформацію» закріплює, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам правопорушенням, учиненим суб’єктом інформаційної діяльності, відшкодовується добровільно або на підставі рішення суду.

Оскільки інформація з обмеженим доступом є одним із видів інформації, вона також є об’єктом цивільних прав. І хоча щодо того, чи може бути інформація об’єктом права власності, науковці не дійшли спільної думки[20], можна стверджувати, що інформація з обмеженим доступом однозначно за своєю природою є об’єктом права власності. Саме тому більшість способів захисту права власності й відповідно види цивільної відповідальності є актуальними і для того об’єкта, як інформація з обмеженим доступом.

Відповідно до ст.55 Кодексу України, ст. 15 ЦК України кожен має право на судовий захист. При цьому основна маса цивільно-правових спорів розглядається судами загальної юрисдикції. Не є винятком і цивільно-правові спори з приводу інформації з обмеженим доступом. Судова влада здійснюється також господарськими судами, які вирішують спори, що виникають у процесі підприємницької діяльності, а також адміністративними судами. Спір між ними може бути переданий на вирішення третейського суду за згодою учасників цивільних правовідносин.

Під час розгляду позову про захист прав власника інформації з обмеженим доступом у цивільному судочинстві потерпілий має право використовувати практично всі основні способи захисту цивільних прав, передбачені у ст.16 ЦК України, в тому числі вимагати визнання права; припинення дій, які порушують права чи створюють загрозу його порушення; визнання правочину недійсним; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов’язку в натурі; визнання недійсним акта органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, відновлення права; відшкодування збитків; відшкодування (компенсації) моральної шкоди.

Важливою гарантією реалізації та захисту прав власника інформації з обмеженим доступом є те, що після використання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ, наприклад до Європейського суду з прав людини.

У ст.19 ЦК України вказані дії, які охоплюються поняттям «самозахист цивільних прав» і є одним з способів захисту цивільних прав. Під самозахистом розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засобам суспільства.

Не є винятком і сфера обігу інформації з обмеженим доступом для застосування самозахисту відповідних прав. Способи самозахисту можуть обиратись самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Крім того, певні види інформації з обмеженим доступом (наприклад, комерційна таємниця) віднесену цивільним законодавством до об’єктів права інтелектуальної власності. Відповідно ж до ст.431 ЦК України порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, несе відповідальність, установлену ЦК України, іншим законом чи договором.

Так, можливість застосування в договорах і угодах між банком та клієнтом застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення передбачена ч.1 ст.61 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Зі змісту статті вбачається, що банк і клієнт можуть передбачити відповідні застереження щодо збереження банківської таємниці як в окремій угоді, укладеній між ними, так окремим положенням у будь-якому іншому договорі, котрий вони укладають (договір про розрахунково-касове обслуговування, кредитний договір тощо). Разом із тим, не зовсім нормативно обґрунтованим є укладення договору (отже, і подальше притягнення до відповідальності за його невиконання) про захист банківської таємниці між банком та особою, яка не відповідає визначенню його клієнта, наведеному в ст.1 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[3].

Отже, ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення.