Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
В_д виховання до самовиховання.DOC
Скачиваний:
0
Добавлен:
15.09.2019
Размер:
116.74 Кб
Скачать

Ягупов В.В. ПЕДАГОГІКА: Навчальний посібник. - Київ, 2000. —

Тема 20. Від виховання до Самовиховання

  1. сутність самовиховання та його теоретичні основи

  2. Методи самовиховання та умови їх ефективного застосування

20. 1. Сутність самовиховання та його теоретичні основи

Самоактуалізація, самореалізація і самоутвердження особистості відбувається протягом всього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов’язана, в першу чергу, з розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці є самовиховання, яке знаходиться в залежності від виховання в цілому та розвивається за своїми особистими законами.

“…Духовний розвиток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень в колективі - в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.1

Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають джерелом самовиховання релігійне начало, опору на бога (І.Мюлер), спадкоємні сили, які розгортаються в процесі життя людини (А.Буземан, В.Штерн), Ж.Марітен пропагує “свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно від суспільних умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона саме з себе робить”. Екзистенціалізм, представником якого є Ж.П.Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає “людину” первісною реальністю, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне духовне начало”. Ці течії абсолютизують автономність самовиховання, роль власних зусиль людини в розвитку своєї особистості.

На відміну від перерахованих вище поглядів на процес самовиховання, ряд авторів вважає, що слід враховувати різні аспекти аналізу зв’язків самовиховання з зовнішніми умовами (оточення особистості, пануючих в ньому норм та правил поведінки, ціннісних орієнтацій, життєвих намагань тощо). Вплив зовнішніх умов на особистість відбувається через внутрішній світ людини, який може перешкоджати їх впливу на процес самовиховання. Треба враховувати, що людина, удосконалюючи себе, набуває нові можливості як керування собою, так і впливу на навколишнє середовище, з тим, щоб пристосувати його до своїх потреб.

В процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини з зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває можливість суттєво змінити особистісні потреби, запроси, життєві орієнтири і, таким чином, впливати на характер взаємовідносин з зовнішнім світом, а не тільки намагатися підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.

Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від зовнішніх умов. В той же час, здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість самостійно, згідно зі своїм світоглядом, з врахуванням конкретної обстановки визначати спрямованість самовиховання.

Самовиховання є важливою рушійною силою розвитку психіки людини, це свідомий цілеспрямований процес формування і розвитку своєї особистості, який відкриває новий етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.

У вітчизняній педагогічній та психологічній літературі у визначенні поняття “самовиховання” існують декілька підходів, але всі автори згодні, що самовиховання пов’язується з роботою особистості над собою з метою вдосконалення власних позитивних якостей та нівелювання негативних рис. Так, наприклад, О.Г.Ковальов вважає “що самовиховання в вузькому смислі - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних властивостей, які відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку”.2

Самовиховання слід розглядати як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються негативні.

Даний процес, особливо в період активного формування у дитини потреби у самовихованні, повинен проходити під контролем вихователів. Шляхом спостережень, співбесід, переконань, індивідуального контролю і допомоги, пред’явлення індивідуальних вимог, ставлення індивідуальних завдань, контактів з батьками, заохочень, вихователь має формувати позитивну мотивацію вихованця до самовиховання, яке б сприяло формуванню його активної життєвої позиції з високими ідеалами, які б допомагали визначити, конкретизувати цілі самовиховання та реалізувати їх. Аналізуючи вищеперераховані форми роботи вихователя по підвищенню ефективності процесу самовиховання можна підкреслити, що широкі можливості для регулювання самовиховання вихованця, наприклад, у шкільному колективі, пов’язані з існуванням чіткої регламентації, яку слід уміло використовувати для набуття ним самодисципліни, точності, послідовності. Також шкільний вік у учня відбуваються формування переконань, ціннісних орієнтацій, первинне професійне самовизначення, які створюють сприятливі передумови для систематичного і змістовного його самовиховання.

Ефект виховного впливу, який роблять вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що б дало їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування вихованцем.

Підсумовуючи можна сказати, що під самовихованням розуміється цілеспрямована, свідома, систематична діяльність особистості по виробленню в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних особистісних рис й усунення негативних.

Головною ціллю самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди самім собою, знаходження смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.

Знаходження смислу життя – це відповідальний етап в розвитку та становленні особистості, коли відбувається у неї формування і розвиток особистісних ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від цього вибору та їх узгодженості залежать переконання і світогляд особистості, його професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації і самоутвердження.

Самоактуалізація – це постійне намагання людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація - свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є: життєві спрямування вихованця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Як і процес виховання, процес самовиховання - це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого є в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належить до однієї особи.

Процес самовиховання має такі основні етапи:

  1. Усвідомлення вимог до своєї діяльності.

  2. Самопізнання, критична самооцінка своєї діяльності та поведінки.

  3. Планування роботи над собою, виробка програми та правил поведінки.

  4. Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.

  5. Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій і поведінки.

Основними принципами самовиховання є:

принцип єдності виховання та самовиховання;

принцип цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;

принцип демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі, формування активної життєвої позиції;

принцип єдності самовиховання та наукового світосприйняття;

принцип активності та позитивного спрямування самовиховання;

принцип взаємозв’язку морального виховання та самовиховання з практикою будівництва незалежної України та професійною діяльністю;

принцип єдності виховання, самовиховання та діяльності.

До числа найважливіших внутрішніх передумов, які визначають ефективність самовиховання, відносять:

переконання, самосвідомість та самокритичність, які дозволяють об’єктивно пізнавати й оцінювати свої позитивні якості та певні недоліки;

потреби та мотиви, змістовні життєві настанови, які спонукають вихованців до самовдосконалення;

самоповага і мужність, які не дозволяють відставати від інших та вимагають бути завжди на висоті положення;

значний рівень розвитку волі, навичок і умінь самоконтролю та вольового саморегулювання, які надають цілеспрямованість самовихованню;

знання теоретичних основ самовиховання та володіння методикою самовдосконалення;

свідома настанова на гармонійне і різнобічне самовиховання;

психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і систематичної роботи по самовихованню.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.