20. 2. Методи самовиховання та умови їх ефективного застосування
Основними властивостями особистості вихованця, які можна формувати та розвивати в процесі самовиховання, є:
контроль потреб та їх розвиток;
посилення або послаблення певних рис характеру;
розвиток здібностей як загальних, так і спеціальних;
розвиток та гармонізація пізнавальних, емоційних і вольових процесів;
розвиток загальної культури і, наприклад, культури професійного спілкування, яка адекватна певному соціальному середовищу;
розвиток і вдосконалення фізичних якостей тощо.
Ці результати визначаються цілями, змістом та програмою самовиховання, життєвими орієнтирами, особистісною спрямованістю вихованця та конкретними діями щодо самовиховання. В той же час, загальні результати в процесі самовиховання можуть бути отримані як планово, так і стихійно. Нас цікавить те, яким чином можна свідомо вплинути на них і отримати суттєві заплановані результати. Основним інструментарієм формування визначених вище особистісних властивостей є певні методи, прийоми, способи, засоби та форми самовиховання, які знаходяться між собою у діалектичному взаємозв’язку та взаємообумовлені. Наприклад, метод у певних ситуаціях може стати прийомом самовиховання і навпаки.
Під методами самовиховання слід розуміти певну сукупність прийомів і способів однорідного педагогічного впливу вихованця на самого себе в інтересах формування й розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей та усунення негативних.
Основними методами та прийомами самовиховання є:
самоаналіз,
самопізнання,
самооцінка,
самоусвідомлення,
самонаказ,
самотренування,
самопорівняння,
самозобов’язання,
самонавіювання,
самопримушення,
самоінструктування,
самозвіт,
самоорганізація життя та діяльності,
самоконтроль та ін.
Прийоми самовиховання слід розглядати як більш частковий вплив вихованця на самого себе, який являє собою певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та в методі.
Сукупність методів та прийомів самовиховання у людини мають складати систему і вона для кожної є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим аналіз практики самовиховання дозволяє виділити групу методів і прийомів, які найбільш широко використовуються вихованцями у процесі самовиховання.
Процес самовиховання починається з самоусвідомлення, усвідомлення вихованцем себе як суспільної істоти - особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Взагалі самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості людини, яка проявляється в усвідомленні та переживанні системи її уявлень про саму себе, місце і роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та мотивацію поведінки й діяльності, які активно розвиваються у межах “Я-концепції”.
Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов’язаних процесів: самопізнання, самоактуалізації та саморегуляції. Ці пізнавальні, емоційно-почуттєві та вольові процеси вихованця мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, яка виступає регулятором поведінки та діяльності вихованця, регулює його основні психічні процеси, стани, властивості та утворення. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно його настановами, мотивами поведінки, завданнями професійної діяльності.
Самопізнання - початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, мотивів, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, пам’яті, уваги, мислення тощо), завдяки якому вихованець може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути у тій чи іншій діяльності, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна використовувати для цих цілей.
Це складний процес визначення вихованцем своїх здібностей та можливостей, рівня розвитку якостей особистості, які необхідні для певного виду діяльності. Девіз “Пізнай самого себе” був накреслений на арці Дельфійського храму в У ст. до нашої ери в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорися їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей девіз таким чином: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку.
Отже, основне правило самопізнання - це знаходження смислу життя, шукання в собі істинного “Я”. Академік Петровський А.В. пропонує два шляхи пізнання власного істинного “Я”:
перший шлях: уважний аналіз не стільки замислів власних вчинків, скільки самих вчинків у співвідношенні із замислами. Умовно кажучи, це з’ясування смислу власного життя та його співставлення з суспільними й особистісними цінностями, аналіз власних дій і конкретних вчинків з точку зору загальнолюдської, національної та особистісної моралі, професійного і особистісного становлення і діяльності;
другій шлях: звернення до можливостей науки та розпізнавання з її допомогою власних індивідуально-психічних властивостей, життєвих настанов тощо. Цією наукою є психологія особистості. Ці два шляхи, на думку А.В.Петровського, багатократно переплітаючись, приведуть кожного, хто по них пройде, до пізнання самого себе.3
Отже, самопізнання – це процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості вихованцем. Методично правильно організоване самопізнання згідно А.В.Петровського здійснюється за такими напрямками: самовивчення; самооцінка.
Самооцінка. Вихідним методологічним положенням для дослідників самооцінки є положення К.Маркса про те, що “людина спочатку дивиться, як в дзеркало, в іншу людину. Людина Петро починає відноситися до самого себе, як до людини, тільки тоді, коли він відноситься до людини Павла як до себе подібного”.4 Пізнання іншого не тільки випереджує пізнання самого себе, але й слугує для нього джерелом та опорою цих дій. Порівняння, співставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки. Порівнюючи себе з ровесником в процесі спільної діяльності, вихованець помічає в собі те, що спочатку помічає в інших і, як наслідок, приходить до усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи. Відбувається своєрідне перенесення різних властивостей особи, які помічені в іншому, на самого себе. Важливим джерелом розвитку самооцінки є також оцінка оточуючими результатів поведінки та діяльності вихованця, також безпосередньо якостей його особистості.
Формуючись в процесі всієї життєдіяльності особистості, самооцінка виконує важливу функцію в її розвитку, виступає регулятором різних видів діяльності та поведінки. Має місце і нестійкість самооцінки особистості, що є наслідком ще не сформованого відношення до самого себе. Є дві стадії формування самооцінки: нестійка самооцінка - стадія її становлення і стадія її “ломки”, “розгойдування” під впливом нових умов. У другій стадії нестійкість самооцінки - результат боротьби між старою та новою самооцінками. Особливості в характері самооцінки визначаються реальними умовами життєдіяльності особистості, де основними факторами виступають життєві настанови, ціннісні орієнтації та намагання, діяльність вихованця, його відносини з оточуючими.
Виділяють такі основні форми самооцінки - адекватна, занижена, підвищена та ступінь стійкості кожної з них. Отже самооцінка - це знання вихованця самого себе і відношення до себе у їх єдності. Самооцінка включає в себе виділення вихованцем власних вмінь, дій, якостей, мотивів і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оціночне відношення до них, його вміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами оточуючого середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету і грає велике значення у формуванні особистості. Самооцінка в залежності від своєї форми (адекватна, підвищена, занижена) може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.
Неадекватна, низька самооцінка знижує рівень соціальних домагань вихованця, сприяє розвитку невпевненості у власних можливостях, обмежує його життєві перспективи. Така самооцінка може супроводжуватися негативними емоційними зривами, внутрішнім конфліктом, девіантною поведінкою вихованця. Внутрішній конфлікт може визвати конфлікт між самооцінкою та оцінками, які дають йому ровесники, та між самооцінкою та ідеальним “Я”, до якого прагне вихованець.
Існує залежність між характером самооцінки та такою якістю особистості, як впевненість у собі. В самооцінці виражається погляд вихованця на себе, на свої можливості. Впевненість у собі має в основі правильну оцінку власних сил та можливостей, поведінка у цьому випадку буде відповідати його можливостям та вимогам до нього з боку оточуючих. Невпевненість у собі має в основі недооцінку своїх якостей та можливостей, самовпевненість - переоцінку.
Від самооцінки вихованця залежить характер його спілкування, відносини з ровесниками, успішність його навчально-пізнавальної, професійної та іншої діяльності, подальший розвиток особистості, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей та можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається як рівні задач, які вихованець ставить перед собою у діяльності та до виконання яких вважає себе здатною. Рівень його зазіхань і характер самооцінки яскраво проявляються у різноманітних ситуаціях вибору, як у важких життєвих ситуаціях, так і в повсякденній навчально-пізнавальній та іншій діяльності, у колективі.
Таким чином, самооцінка представляє компонент самосвідомості вихованця, що містить поряд зі знанням про себе власну оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків та інших індивідуально-психічних властивостей і проявів.
Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз, самозвіт, самоконтроль та порівняння.
“Самоспостереження - спостереження за своїми діями, думками, почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за допомогою суб’єктивного спостереження за явищами своєї свідомості”.5 Самоспостереження грунтується на загальній спостережливості людини.
Кочетов А.І. пропонує правила ефективного самоспостереження школярів. Наприклад, не намагайся спостерігати за собою зразу в усіх відношеннях, фіксуючи всі прояви своєї поведінки. Оберіть спочатку один напрям, який вас найбільше цікавить; спостерігаючи за собою, не намагайтеся зразу ж поліпшити те, що вам не подобається в собі. Інколи ваші невдачі виникають через втомленість, внаслідок стресового стану, сильних переживань. Самоспостереження найкраще здійснюється в звичайних умовах; насамперед, слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам’яті події, які тільки відбулися, факти як продовження самопереживання. Однак повнота враження зберігається недовго – 3-4 годин, а далі вже починається спотворення пам’яттю пережитого і почутого; під час самоспостереження слід звернути увагу передусім на те, що потім доведеться згадувати і записувати. Пряме спостереження в ході тих чи інших моментів найбільш важке і найбільш суб’єктивне. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час наступного самоаналізу пережитого; потрібно вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачити перебіг розмови та ін. Повторне самоспостереження дає завжди певне уточнення, доповнення; в процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі.6
Для забезпечення ефективності самоспостереження можна застосувати допоміжні прийоми: самоопитування, згадування, самотестування, порівняння, повторення того, що відбулося тощо.
Самоаналіз – це аналіз своєї діяльності, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зробленим.7
Самозвіт – ретроспективний погляд на шлях, пройдений за певний час.8
Самоконтроль – систематична фіксація свого стану, або поведінки з метою запобігання небажаних виявів та усвідомлювана регуляція вихованцем своєї поведінки та діяльності для забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, нормам і правилам самовиховання.
Самонаказ, самопереконання та інші прийоми та способи, які забезпечують реалізацію плану самовиховання. Такий план випрацьовується після самооцінки власних позитивних властивостей і недоліків, з метою, відповідно, їх вдосконалення і усунення.
Самонаказ – це спонукання вихованцем себе до виконання наміченої діяльності з метою самовиховання.
Частіше за все ми стикаємося з широким тлумаченням волі як будь-якої свідомої поведінки. В такому випадку не остається місця вольовому компоненту в процесі самовиховання. Тому, для того, щоб дійсно проаналізувати природу самоуправління і визначити основні прийоми самовиховання, необхідно виявити сутність волі як специфічного явища, показати місце волі в системі самоуправління.
Можна погодитись з думкою, що не можна ставити знак рівності між свідомою та вольовою поведінкою. Загальновідомі факти, коли вихованець, усвідомлюючи, що робить помилку, порушує свої плани, здійснював безвольні поступки, підкорювався диктату чужої волі. Далеко не будь-яка свідома поведінка є одночасно вольовою.
Суттєвими ознаками, які характеризують суто вольову поведінку, на думку І.Сєченова, є “переборення перешкод” та стан напруги, момент зусилля організму. Однак навіть виокремлення спеціальних ознак волі ще не означає переборення широкого тлумачення волі, точного визначення її специфіки, тому що не кожне подолання перешкоди та зусилля організму є відмінною ознакою волі. Це особливо важливо підкреслити тому, що під перешкодою частіше приймають лише зовнішню об’єктивну перешкоду на шляху вихованця, не виокремлюючи ту суб’єктивну перешкоду, яку повинен він подолати. Уявимо вихованця, який в стані жаху біжить від певної небезпеки, долаючи на своєму шляху різного роду перешкоди, канави, ями. Перед нами ситуація, яку характеризують, як таку, коли організм та життєдіяльність - одне й те ж, коли долання перешкод визначається інстинктом самозбереження, а не волею. В той же час інший вихованець, переборовши страх, бажання бігти, підкорює свою життєдіяльність волі, переборює внутрішні труднощі та мужньо виконує професійні обов’язки. Вочевидь, що саме останній проявляє волю, хоча і не долає ніяких перешкод, якщо розуміти останнє як таке, що має місце лише в фізичному сенсі. Долання зовнішньої перешкоди не є специфічною ознакою волі, яка адекватно характеризує її, так як вона, окрім волі, може бути зумовлена іншими факторами: фізичним загартуванням, навичками, знаннями, якостями характеру тощо. Так, для нетренованого вихованця, який слабо плаває, стрибок з маленької вишки може потребувати значного напруження волі, а для доброго плавця - це звична справа, яка не потребує зусиль волі.
Роль самонаказу в утруднених умовах яскраво описана в романі Л.М.Толстого “Війна і мир”. Він неодноразово змальовував самонаказ, до якого вдаються його герої, особливо під час військових дій: “Одне ядро за іншим пролітало над ним (А.Болконським - авт.), в той час, коли він наближався, і він відчув як нервове тремтіння пробігло по його спині. Але сама думка, що він боїться, знову підняла його. “Я не можу боятися ”, - подумав він і повільно зліз з коня між гармат”.9
Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає ведучим життєвим цілям людини, її переконанням, виявляється значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам.
Свідомі вправи у виконанні вчинків по самонаказу сприяють виробленню стійкої звички слухатися себе. Це дуже важливо пояснювати вихованцям.
Дієвість самонаказу залежить від рівня відповідальності особистості, відсутність переконаності у необхідності виконувати програму самовиховання сприяє непідкоренню самонаказу, ця обставина вказує на важливу роль самопереконання в здійсненні вольового зусилля, коли вихованець наводить собі нові доводи, які підкріпляють та розширюють мотиви виконання наміченої програми.
У процесі свідомих тренувань самонаказ, на відміну від неусвідомленого самонаказу, який віддається, як правило, внутрішньою мовою, не рідко проговорюється вголос. Промовляння самонаказу вголос в переважній більшості випадків дає більш позитивний результат, ніж промовляння його про себе. Це можна пояснити тим, що при промовлянні самонаказу вголос у механізм самонаказу долучається слуховий аналізатор, внаслідок чого самонаказ підтримується додатковими імпульсами. Поряд із цим підключаються також, певним чином, функція навіювання зовнішнього наказу, яка полягає в тому, що особистість без зайвого критичного аналізу категоричної зовнішньої вимоги виконує його.
Результативність самонаказу залежить від самопереконання особистості необхідності даних дій. Самопереконання – це метод впливу на себе з метою утвердження нових взаємин або засудження власних вчинків, сутність якого полягає у висуванні певних доказів, контрдоказів та їх виваженні.
Самоконтроль та самоаналіз - співставлення прийнятого плану та обов’язків по самовихованню з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення наміченого, пошук причин відхилень тощо. Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оціночно-констатуючу та корегуючу. Самоконтроль як метод самовиховання розвивається на основі здатності вихованця контролювати будь-яку свою діяльність. Тому визначення особливостей самоконтролю як методу самовиховання потребує, перш за все, вивчення його підгрунтя – самоконтролю як якості особистості. Самоконтроль встановлює відхилення діяльності від особистого взірця, і якщо воно протилежне об’єктивно цінному зразку, то навіть дії, які чітко контролюються, можуть не дати якісного результату. Вихованець, який має значно розвинутий самоконтроль, але не має достатньо знань та навичок, може погано виконувати те чи інше нове та складне для нього завдання. І навпаки, вихованець, який має менш розвинутий самоконтроль, але який добре знає свою професію, може діяти більш ефективно.
Все вищезазначене свідчить про те, що немає підстав ототожнювати самоконтроль з саморегуляцією, він є лише функцією останньої.
Вивчаючи самоконтроль важливо розрізняти його види: ненавмисний (мимовільний) та навмисний (довільний) самоконтроль, який визначається свідомо поставленою метою – слідкувати за точністю реалізації програми своєї діяльності.
Ненавмисний (мимовільний) самоконтроль може здійснюватися в структурі сприйняття, функціонувати автоматично. Предметом ненавмисного самоконтролю є не діяльність у цілому, її мотиви, а лише процесуальний бік діяльності.
Самоконтроль має ряд функцій. Перша – функція стабілізації дій (реалізація програми дій всередині діяльності).
Друга функція самоконтролю спрямована на коригування діяльності згідно з її мотивами, функція стабілізації діяльності. Можливості даної функції значно обмежені. Це пов’язано з тим, що об’єкт мимовільного самоконтролю здійснюється в структурі сприйняття, визначається не свідомо поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто її діями, і з її зміною мимовільно змінюється. Цим пояснюється швидке переведення тих, хто навчається, на інші види діяльності (запрошення ровесників відпочити, переглянути новий фільм замість самостійної роботи над вдосконаленням певних своїх рис).
Не слід забувати, що вихованець може мимовільно, без спеціальної мети співставляти свої наміри з конкретними вчинками й результатами, тобто здійснювати мимовільний самоконтроль на основі свідомого (логічного) аналізу. Але та обставина, що самоконтроль є мимовільним, здійснюється не систематично, значно знижує його можливості в стабілізації діяльності.
На відміну від мимовільного самоконтролю, довільний самоконтроль визначається спеціальною метою (слідкувати за реалізацією своїх задач, перешкоджати мимовільній зміні діяльності, про яку ми зазначали вище) і має значні можливості стабілізації діяльності. Вихованці, які свідомо ставлять перед собою ціль – здійснити намічену програму діяльності, не відволікатися сторонніми по відношенню до неї справами, будуть спроможні більш систематично та послідовно виконувати свої професійні та суспільно корисні обов’язки. Довільний самоконтроль має, на відміну від мимовільного, більш сприятливі можливості також в реалізації програми дій всередині діяльності. Враховуючи вибірковий характер сприйняття, довільна ціль – проконтролювати певну програму діяльності – сприяє більш повному та точному відображенню інформації про неї й, як наслідок, більш чіткому самоконтролю. Д.О.Оганесян прийшла до висновку: “Чим більше інформації сприймається, тим – при інших рівних можливостях – більш ефективно, всебічно та своєчасно здійснюється самоконтроль”.10
В процесі самовиховання довільний самоконтроль набуває особливого значення. Це пов’язано з особливостями реалізації програми самовиховання, яка залежить від будь-якої діяльності (навчальної, суспільної, професійної тощо). Від того, наскільки вони (ці види діяльності) узгоджуються з цілями самовиховання, залежить наскільки самоконтроль підвищує стійкість діяльності по самовихованню.
Вивчення факторів самовиховання як вікових позицій, впливу їх на характер поведінки особистості дає можливість простежити зв’язки між зовнішніми та внутрішніми факторами самовиховання, розвиток самовиховання в процесі, наприклад, навчальної діяльності. Це дозволяє подолати відомий відрив самовиховання від реальних процесів життя, замикання його у сфері самоаналізу. В основі розвитку самовиховання лежить становлення та рух взаємопов’язаних процесів усвідомлення особистості та зміни позицій вихованця в його взаємодії із зовнішнім світом.
Самоаналіз - розчленування та аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки людиною у думках на різні компоненти та встановлення зв’язків між цими компонентами. На відміну від самооцінки самоаналіз відноситься вже не до сфери усвідомлення, а до сфери “впізнання”. Це якісно новий ступінь методу самоусвідомлення.
Сутність методу самоорганізація життя та діяльності полягає в тому, що вихованці, організуючи свою поведінку та діяльність у відповідності з гідними правилами поведінки, основними напрямками самовиховання, ефективно працюють над собою. Важливою умовою при цьому виступає вміння вихованця управляти собою згідно програми самовиховання.
В процесі реалізації програми самовиховання у вихованця формується бажання виконувати вимоги колективу або вихователя, будувати свою поведінку згідно з правилами та вимогами гідної поведінки. Виникнення програми самовиховання можна представити як наслідок еволюції зовнішніх вимог до вихованця, в його внутрішні вимоги до своєї програми діяльності, як наслідок встановлення ним невідповідності між цими вимогами та конкретною поведінкою і на цій основі обіцянки, зобов’язання собі здійснити певну програму по самовихованню. Виникають самозобов’язання відносно своєї програми поведінки.
Самозобов’язання – це добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення, бажання сформувати в собі певні позитивні якості, усунути - негативні та визначення на цієї основі програми самовиховання. Вони виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і, в кінцевому підсумку, визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов’язками вихованця.
Слід враховувати, що хоча самозобов’язання і виникають в процесі еволюції зовнішніх потреб у внутрішній план особистості, в подальшому вони можуть братися особистістю самостійно. Дана обставина не означає, що на самозобов’язання не продовжують впливати об’єктивні причини, що від зобов`язань його можна відокремити на основі протиставлень зовнішніх потреб і суб’єктивних бажань. Самозобов’язання, виходячи із вищезазначеного, - необхідний і специфічний прийом самовиховання. Самозобов’язання - внутрішня вимога до своєї поведінки. Шляхом самозобов’язання визначається загальний напрямок змін у власній особистості, за допомогою яких вона повинна буде більше співпадати з визначеним ідеалом.
Прийняті на себе самозобов’язання лише тоді можуть бути реалізовані, коли особистість контролює свою діяльність по самовихованню. В противному випадку бажання особистості по самовихованню та її конкретна поведінка різко відрізняються, спостерігаються факти розчарування деяких вихованців у можливостях самовиховання.
Самозобов’язання – це процес співставлення свого “Я” з вимогами, які висуваються групою, суспільною організацією, колективом, вихователями, суспільством в цілому, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов’язаннями щодо самовдосконалення. Цей прийом допомагає вихованцю виробити правила поведінки та професійної діяльності, розвивати здібності, співставляти своє “Я” з загальними вимогами.
Самопереконання допомагає вихованцю здобути самовизнання необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це - пошук доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.
Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою самовиховання, внаслідок чого в ньому виникають різні психічні й соматичні стани. Воно шляхом повторення словесних формул чи викликання яскравих уявлень на основі впевненості в досягненні результату впливає на психіку, дозволяє закріпити та в необхідні моменти визвати необхідний психічний настрій. Це процедура технічного порядку, яка здійснюється шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені іншими формами самовиховання. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є аутогенне тренування.
Аутотренінг - це емоційно-вольове тренування, суть якого міститься у розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань людина здатна саме для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів та ввести цю модель у свою психіки шляхом зосередження уваги чисельних повторень.
Самотренування - спрямованість на активне виконання цілей та задач, які ведуть до поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх здібностей. Цей метод дозволяє закріпити навички та вміння, які необхідні вихованцю у процесі професійної діяльності.
Самопримус - це виявлення незадоволення собою у випадку невиконання самообов’язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе до його виконання.
Самозвіт - це засіб, пов’язаний з методами самоаналізу та самопізнання, це така форма останніх, коли певним чином підводяться підсумки за певний час. Він може здійснюватися усно чи письмово.
Наслідування прикладу - орієнтація на пошук найкращих прикладів дій та поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує вихованця досвідом інших людей, більш авторитетних та видатних у своїй справі.
Самостимулювання – визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх застосування. Самозаохочення і самостягнення – взаємопов’язані прийоми самовиховання. Самозаохочення - усвідомлення та переживання своїх успіхів, нагородження себе у випадку успіху виконання програми самовиховання подякою, вільним часом, улюбленою справою. Самостягнення - усвідомлене переживання провини перед собою, перед колективом; незадоволення собою.
Сутність самовиховання має полягати в усвідомленій зміні себе особистістю. Самовиховання являє собою вищий рівень самозміни як діяльність, яка має за мету зміну своєї особистості. В силу цього усвідомлення своєї особистості як об’єкту самовиховання, переживання знань про позитивні якості та недоліки особистості сприяють становленню мети та мотиву самовиховання. Усвідомлення діяльності самовиховання, переживання знань про нього сприяють підвищенню ефективності засобів самовиховання систематичності та самостійності роботи над собою.
Стимулювання самовиховання як спонука до більш активної роботи над собою полягає в тому, щоб забезпечити більш високу потребу у самовихованні. Стимулювання самовиховання вихованців може здійснюватися за двома напрямками:
створення зовнішніх умов для самовиховання;
вплив на внутрішні (мотиваційні) передумови самовиховання.
Стимулювання самовиховання за допомогою створення зовнішніх умов, полягає в тому, що вихованці ставляться в такі умови, які спонукають їх займатися самовихованням. Такими стимулюючими умовами є:
чіткий внутрішній порядок, наприклад, у школі;
наукова організація навчально-пізнавальної діяльності;
формування позитивної громадської думки у навчальних колективах;
висунення високих вимог до вихованців, яке поєднується з турботою про них;
залучення кожного вихованця до активної діяльності;
пропаганда виховної літератури;
організація дозвілля всіх категорій вихованців тощо.
Стимулюючи вплив на внутрішні передумови самовиховання необхідно формувати свідому мотиваційну настанову, певний психологічний настрій у вихованців до самовиховання. Формування такої настанови пов‘язане, перш за все, з впливом на потреби та мотиви особистості. Цьому сприяють педагогічно цілеспрямовані заохочення за досягнуті результати у самовдосконаленні, надання дієвої методичної допомоги у опрацюванні програмі самовиховання, що призводить до досягнення вагомих результатів в роботі над собою.
Програма самовиховання здійснюється декількома шляхами.
Перший – підкорення власної діяльності мотиву самовиховання і перетворення їх тим самим в діяльність самовиховання.
Другий шлях – реалізація програми виховання при збереженні навчальної, спортивної та інших видів діяльностей, власних смислоутворюючих мотивів і при супутньому мотиві самовиховання.
Таким чином, аналіз процесу самовиховання дає можливість зробити висновок, що це складний та багатоплановий соціально-педагогічний процес з властивими для нього внутрішніми протиріччями. Суттєвою передумовою ефективності процесу самовиховання українських громадян на сучасному етапи становлення національної системи виховання є:
постійне врахування суб’єктами виховання важливості та складності цього процесу у виховній роботі;
усвідомлення ними необхідності постійного керівництва та здійснення педагогічного впливу на самовиховання вихованців;
творче поєднання з процесом виховання, наприклад, у школі, та активною навчально-пізнавальною діяльністю;
надання цьому процесу гуманного, національного і особистісного спрямування.
Основні етапи педагогічного керівництва самовихованням вихованців:
підготовчий етап: переконання вихованця у необхідності зайнятися самовихованням і в можливості досягти бажаних результатів; формування потреб, мотивів і мотивації самовиховання; визначення основних цілей і задач самовиховання;
основний етап: визначення змісту самовиховання; допомога у виборі прийомів, способів, форм і методів самовиховання; допомога у складанні програми самовиховання; допомога в реалізації програми самовиховання; організація контролю за ходом самовиховання і внесення в нього необхідних коректив;
заключний етап: допомога у самоконтролі та привчання вихованців до нього; стимулювання; підсумування досягнутих результатів і визначення нових орієнтирів до самовдосконалення; корегування і внесення нового змісту до програми самовиховання тощо.
Основні умови успішного здійснення самовиховання:
створення сприятливого морально-психологічного клімату у колективі для самовиховання;
сформування яскравих ідеалів для самовиховання;
озброєння вихованців прийомами, способами, методами та формами самовиховання, ефективною методикою самовиховання;
прищеплення навичок і вмінь самовивчення, виокремлення власних як позитивних, так і негативних індивідуально-психічних якостей;
допомога у опрацюванні програми самовиховання та її реалізації;
створення умов для самовиховання;
популяризація позитивного досвіду самовиховання, стимулювання за досягнуті позитивні результати тощо.