90

Питання 2. Агресія СРСР і країн ОВД протии Угорщини 1956 року.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю­вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. США не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу­вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо­пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

• Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які всту­пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік.

Питання 3. Агресія СРСР і країн ОВД протии Чехословаччини.

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

• Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл. демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розмежування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68р. Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. " Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос­тійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль­кох нарадах представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Преса

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

• В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Питання 4. Багдадський пакт.

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобрита­нія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна револю­ція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

Питання 5. Бандунгська конференція.

18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціа­тиви Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбу­лася конференція в якій взяли участь 29 країн та те­риторій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку — 6.

Той факт, що учасниками конференції були як со­ціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що вхо­дили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалеж­ного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму.

Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.

Узгодженою платформою конференції, як це зафік­совано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різ­них систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» — п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і су­веренітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

1) повага до основних прав людини, а також цілей та

принципів Статуту 00Н;

2) повага до суверенітету та територіальної цілісності

всіх країн;

3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і

малих;

4) утримання від інтервенції й втручання у внутрішні

справи інших країн;

5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом 00Н;

6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

7) утримання від агресії проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни;

8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шля­хом;

9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;

10) повага до справедливості й дотримання міжнарод­них зобов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне зна­чення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалеж­ного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в між­народних відносинах принципу мирного співіснування. Нарешті, конференція заклала засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці.

Питання 8. Вихід Франції з військової організації НАТО.

До середини 60-х років між Францією та її західними партнерами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування входження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Фрадцією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. президент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших складових нового зовнішньополітичного ^КУрсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі Його елементом був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до вщносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору».

Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько­го економічного співтовариства призвела в другій по­ловині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європейської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами») у значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією.

Питання 9. Війна 1973 року на Близькому Сході.

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. президен­том Єгипту став А. Садат. 6 жовтня 1973 р., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю, Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях, брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марокко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу Й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єгипетські війська здобули Сінай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Кунейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сила^ Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася до США з проханням про негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-двіву військову допомогу по повітряному «мосту».

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армія опинилася в ото-» ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник США в 00Н вніс про-» позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат1«від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій

Однак на південній дільниці єгипетсько-ізраїльського Фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки 00Н. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас Радянське керівництво повідомило президента США про можливі наслідки неприпинення Ізраїлем воєнних дій.

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки 00Н № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар 00Н повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 р., і з частиіш територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів 00Н у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

Питання 10. Вступ ФРН у НАТО.

Формальне рішення про вступ ФРН у Західноєвро­пейський союз і НАТО було прийнято на Паризькій нараді дев'яти держав (20—23 жовтня 1954 р.). Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, уряд ФРН, у свою чергу, оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Окрім того, західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не виробляти атом­ної, бактеріологічної та хімічної зброї.

Паризькі угоди набрали сили після всіх передбачених формальностей 5 травня 1955р. ФРН здобула суверенітет на засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО. У відповідь Радянський Союз денонсував радянсько-англійську й радянсько-французьку угоди 1942 і 1944 рр.

17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

Питання 11. Гуамська доктрина.

З моменту висунення Р. Ніксоном «Гуамської доктрин ни» (1969), яка мала на меті підключити до стратегії СІІІА нові «центри сили», політика Вашингтона в Латинській Америці стала визначатись як «диференційований підхід», ставка на «привілейованих союзників», дипло' матія «малопомітної присутності». Дедалі більшого зна-чення набуває питання про оптимальних союзників США на континенті. Привілейованими союзниками були визнані диктаторські режими Бразилії, Аргентини, Чилі (після перевороту 1973 р.), з якими розширяються дво­сторонні відносини.

Питання 12. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам

14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в 00Н переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму.¹ Декларація проголосила не тільки право, колоніальних* народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту 00Н.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні ДІЇ або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління.

На основі Статуту 00Н (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків 00Н втручала­ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, 00Н діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності 00Н. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга 00Н полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й політичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

Питання 13. Державний договір з Австрією.

27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупа­ційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради мі­ністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було ви­рішено спершу закінчити роботу над угодами з колиш­німи союзниками Німеччини в Європі, а за цей час під­готувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми юго­славських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закор­донних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лон­донській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмо­вився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн до­ларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропо­нованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому місти­лася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей ва­ріант.

Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського феде­рального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалеж­ності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський ме­морандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії оку­паційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язу­валася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме­морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що ви­рішенням австрійського питання Радянський Союз нама­гався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чо­тирьох окупаційних держав за участю міністра закордон­них справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закор­донних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.

15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордо­нах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпу­щено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р, 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила консти­туційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

Питання 14. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зробле­но спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження страте­гічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Договору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після багаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.

7 сентября 1959 г. в сответствии с соглашением правительств СССР, США, Великобритании и Франции был образован Комитет десяти по разоружению. В его состав вошли 5 социалистических государств - СССР, Чехословакия, Польша, Румыния, Болгария - и 5 стран, входящих в Североатлантический блок, - США, Англия, Франция, Канада, Италия. Этот комитет занимался вопросами разоружения, рассматривал проэкты договоров в этой области.

18 сентября 1959 г. Советский Союз внес на рассмотрение 14 сесии ГА ООН программу всеобщего и полного разоружения. Прграмма не была принята западными государствами в силу своей "тотальности". Советский Союз обвиняли в том, что он придерживается принципа "все или ничего" и не желает искоть практических решений. 20 ноября 1959 г. ГА ООН направила как советские предложения о всеобщем и полном разоружении, так и предложения Великобритании в Комиссию ООН по разоружению и в Комитет десяти по разоружению.

13 октября 1958 г. в Женеве открылись переговоры о прекращении испытаний ядерного оружия. 5 августа 1963 г. в Москве был парафирован Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, в космическом пространстве и под водой. 10 октября он вступил в силу после ратификации его тремя первоначальными участниками.

По некоторым оценкам, в середине 60-х годов 13 государств вплотную подошли к созданию собственного ядерного потенциала. Появление ядерного оружия в распоряжении мнгих правительств могло бы усилить риск возникновения ядерной войны и затруднить решение проблемы разоружения. Осознвние этой опасности побудило многие государства выступить за нераспространение ядерного оружия.

США занимали в этом вопросе двоякую позицию. С одной стороны они явно опасались тех последствий, к которым могло бы привести появление ядерного оружия в руках государств, не обладавших этим средством массового уничтожения. Но, сдругой стороны, стремление укрепить блок НАТО и избежать обострения отношений со своими союзниками заставляло США прислушиваться к тем из них, кто требовал допуска к ядерному оружию. На свет появился проект создания так называемых "многосторонних ядерных сил НАТО", суть которого состояла в том, что к совместному контролю над американским ядерным оружием, размещенным в Евроле, должны были получить доступ все страны-участницы НАТО в первую очередь ФРГ. (Еще в 58 г. Конгресс США принял поправку к McMagen Act (принятый в 40 гг.), согласно которой стала возможной передача ядерных технологий компонентов и материалов союзникам по блоку. Великобритания закупила у США тогда ракеты Trident и Polaris.)

По американскому проекту договора, представленному 17 августа 1965 г. на рассмотрение в Комитет 18 (Комитет 10 был дополнен 8 членами из неприсоединившихся государств) запрещалась прямая передача ядерного оружия неядерным странам, норазрешалось предоставление этого оружия в коллективное владение участникам военных союзов.

24 сентября 1965 г. советская делегация представила ГА ООН свой проект договора, в котором предлагалось запретить не только прямую, но и косвенную передачу ядерного оружия неядерным странам.

На протяжении 1966 г. дискуссии в Комитете 18 по разоружению велись вокруг двух проектов договора - совктского и американского. Согласно тексту основного обязательства участников будующего соглашения, закрывались не только прямые, но икосвенные пути распространения ядерного оружия.

В 1967 г. и вначале 1968 г. в Комитете 18-ти государств по разоружению был согласован весь текст договора о нераспространении. ГА ООН одобрила проект договора. 1 июля 1968 г. он был открыт к подписанию, а 5 марта 1970 г. вступил в силу.

Ст. 1. Каждая ядерная держава обязуется не передавать кому бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.2. Каждая неядерная держава не принимает от кого бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.3. Ядерные программы неядерных государств будут находиться под контролем МАГАТЭ. Каждое неядерное государство, подписавшее настоящий Договор, подписывает с МАГАТЭ договор о контроле.

Ст.4. Настоящий Договор не препятствует сотрудничеству в ядерной сфере, использованию ядерной энергии в мирных целях.

Ст.5. Стороны в скором будущем стремятся начать вести переговоры об окончательном разоружении.

Ст. 9. Определение ядерной державы- государство, лоторое произвело и испытало ядерное оружие до 1 января 1967 г.

Ст. 10. Предусмотрена возможность легального выхода из Договора.

В договоре предусмотренно, что через 25 лет после его вступления в силу должна быть созвана конференция для того, чтобы решить, должен ли он продолжать оставаться в силе бессрочно или его действие должно быть продлено на дополнительный определенный срок времени.

В 1995 г. действие договора продлено на бессрочный период. Многие неядерные государства были против этого (договор неэффективный). Египет требовал присоединения Израиля, Мексика возглавила движение неприсоединения.

Питання 15. Договір Тлателолко.

14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав під­писали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий прото­кол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося США, Великобританії, Франції та Нідерлан­дів, які мали колонії чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'я­зання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.

В 1973—1977 рр. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прий­няття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

Питання 16. Доктрина “гнучкого реагування”.

1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

Питання 17. Доктрина “масованої відплати”.

доктрина массированного возмездия , разработанная в начале 50-х братьями Даллесами, которая в качестве единственной формы сдерживания СССР, много превосходивший НАТО по количеству обычных вооружений, предусматривала способность США к широкомасштабной ядерной атаке.

Cтратегическая концепция Соединенных Штатов в 1945-1960 гг. базировалась на их атомной монополии, подавляющем превосходстве над СССР в средствах доставки атомного оружия, а также на убежденности в полной неуязвимости североамериканского континента.

В то время США имели 840 стратегических бомбардировщиков в строю и 1.350 в резерве.

Первоначально планировалось атаковать 20 самых крупных советских городов и с помощью 196 атомных бомб уничтожить их (директива № 432 Д, 1945 г.). В 1948 г. речь шла уже о 70 советских городах, для которых припасли более 200 атомных бомб (план "Чариотир"). В 1949 г. с помощью 300 атомных бомб и 250.000 тонн обычных бомб подлежало уничтожению до 85 процентов советской промышленности (план "Дропшот"), а еще через год США готовы были стереть с лица земли 100 советских городов (план "Троян").

О том, что планы эти составлялись не для "бумажной войны", свидетельствуют слова президента Трумэна, который в январе 1952 г. сказал: "Мы сотрем с лица земли любые порты или города, которые необходимо будет уничтожить для достижения наших целей".

Сменивший его Эйзенхауэр также считал, что против СССР и других социалистических государств можно вести только глобальную ядерную войну и напасть следует первыми. Исходя из этого ускоренными темпами шло развитие стратегических наступательных сил в американской армии. Так, в период с 1954 по 1961 финансовый год на ВВС в США расходовалось почти 47 процентов военного бюджета, на ВМС -29 процентов и на сухопутные войска - 24 процента.

Питання 18. Доктрина “стримування”.

Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри -мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»¹ від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів-робітництао між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується 00Н, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить органі^ зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

Питання 20. Доктрина Джонсона.

Однако ввод американских войск в сотрясаемую политическими кризисами Доминиканскую Республику (1965 год) показал его, наконец, как традиционного поборника политики сдерживания и привел к потере симпатий к США в Латинской Америке. Джонсон интерпретировал призыв к реформам как попытку управляемого Кубой коммунистического подрыва. Его известное как "Доктрина Джонсона" обоснование участия в военных действиях гласило, что Соединенные Штаты должны везде защищать своих граждан (2 мая 1965 г.). Американо-немецкие отношения все больше отягощались проблематикой валютной компенсации.

Питання 21. Доктрина Джонсона-Манна.

США висунули «доктрину Джонсона—Манна», за допомогою якої Вашингтон, прикриваючись несприйнят-тям «нової Куби», намагався обмежити право народів Ла­тинської Америки на самовизначення.

Питання 22. Доктрина Ейзенхауера-Даллеса.

В 50-м США проводили актив. внеш. пол. по от-нию к ст-ам Ближнего и Среднего Востока. США помогали Египту в строительстве плотины на Ниле. О своих интересах в Ег. заявляет СССР. Ег. нах-ся на стороне СССР. США отказываются от стро-ва плотины. Вответ на это 26.07.56 прав-во Насера (Ег.) объявило о нац-ции Суэцкого канала. США подталкивает Анг., Фр. и Израиль на вторжение в Египет произошла Англо-Франко-Израильская агрессия против Ег. Эта операция была провалена. На защиту Ег. выступил СССР и ООН. После этих событий США выдвигают новую внешнепол. прог- му на Ближнем и Среднем Востоке. Доктрина Э-Д была официально провозгл. 9.3.57 после подпис Э-ом совместной резолюции палаты представителей и Сената, предоставлявшей президенту право фактически по своему усмотрению использовать воор. силы США на Бл. и Ср. Востоке и предусматривает оказание гос-вам этого региона помощи под предлогом борьбы с "агрессией со стороны любой страны, контролируемой межд. коммунизмом." Эйзенхауер просит Конгресс действовать в 3 направлениях:

• сотрудничество с арабскими странами в экон. области;

• предпринять прог. воен. помощи и сотрудничества;

• использовать воор. силы США, чтобы обеспечить и защитиь терр. целостность и полит. независ-сть Ближневост. стран.

Фактически Доктрина являла собой попытку США силой контролировать ситуацию на Бл. и Ср. Востоке. Осуществление доктрины на практике - заговоры против Сирии, агрессивные действия США в Ливане, открытая поддержка экпансионистких устремлений Израиля. Безоговорочно приняли доктрину Эйзенхауера лишь участники Багдадского пакта и Израиль. Против нее выстуили Ег., Сирия, Йемен и Афганистан. Остальные страны, соглашаясь принять амер. эк. помощь, высказ. против использования амер. войск в регионе и не одобр. идею воен. сотр. с США.

В 1957 году США начинают новый этап в холодной войне против России. Провозглашается так называемая доктрина Эйзенхауэра - Даллеса . Согласно ей Соединенные Штаты присваивали себе право применения военной силы для навязывания своего господства на Ближнем и Среднем Востоке под предлогом борьбы против коммунистической угрозы, а на самом деле для военного противостояния СССР. В рамках этой доктрины были осуществлены политические интриги против Сирии и агрессивные военные операции против Ливана.

1957 год застал президента и его государственного секретаря все еще балансирующими на «грани войны». В январе на открытии первой сессии нового конгресса Эйзенхауэр вносит предложение, беспрецедентное по своей откровенной агрессивности: он предлагал предоставить ему право по своему усмотрению использовать американские вооруженные силы на Ближнем Востоке, так как «всемирная ответственность США» требовала сохранить контроль над этим чрезвычайно важным стратегическим районом, располагающим к тому же двумя третями известных мировых запасов нефти. К берегам Ближнего Востока был послан 6-й американский флот в составе 50 кораблей, в том числе и авианосцев, имевших на борту ядерное оружие.

Питання 23. Доктрина Трумена

Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1. регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2. глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

Питання 24. Доктрина Хальштейна.

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

Питання 25. Дунайська конференція 1948 р.

Як було погоджено на Нью-Йоркській сесії РМЗС, з ЗО липня по 18 серпня в Белграді проходила Дунайська конференція. В її роботі брали участь представники придунайських держав — СРСР, УРСР, Ру­мунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як учасники РМЗС та Австрія з дорадчим голосом. Отже, Радянський Союз мав значну підтримку.

Радянський варіант нової Дунайської конвенції передбачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Ду­наєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської кон­венції 1921 р., підписаної без участі СРСР.

Нова Конвенція була розроблена на засадах радян­ського проекту, підтриманого більшістю учасників. Пред­ставники США, Великобританії й Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав, які її уклали.

Дунайська конвенція набрала чинності після її рати­фікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною дер­жавою.

Питання 26. Евіанські угоди.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло зброй­не повстання проти французів, що переросло в партизан­ську війну. Боротьбу очолив Фронт національного ви­зволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі три­вала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі перед­бачалося провести референдум із метою визначення по­дальшої долі країни. За результатами референдуму у ве­ресні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

28 травня 1958 р. останній цивільний прем'єр-міністр Четвертої Французької Республіки Пьер Пфлімлен подав у відставку, ставши жертвою алжірської війни, покласти кінець якої не зуміли ні він сам, ні п'ятеро його попередників. 13 травня 1958 року Алжір повстав проти Парижа. За планом повсталих 30 травня їх уряд повинен був здійснити переворот і захопити владу в Парижі. Майже вся Корсіка, що служила трампліном для повстанців, визнала повстанський режим, а половина командуючих військовими округами у Франції готова була не підкорятися центральній владі. Залишалася лише одна перешкода для успішного завершення перевороту в столиці француз, що володів величезним авторитетом і неперевершеним мистецтвом політика. 1 червня генералу де Голлю були надані необмежені повноваження. 4 червня він вилетів в Алжир.

Трапилося так, що він оволодів ситуацією і поступово зосередив в своїх руках владу, що дозволила нав'язати потрібне рішення. На це пішло майже чотири роки. Спочатку він налагодив відносини з Тунісом і Марокко, погодившись вивести французькі війська з обох країн (за винятком туниської військово-морської бази в Бізерте). Потім він перевів з Алжиру багатьох вищих офіцерів.

У вересні 1959 року ФНВ оголосив про створення тимчасового уряду Алжиру, прем'єр-міністром якого став Ферхат Аббас, а його заступником що знаходився у в'язниці Бен Белла. Ферхат Аббас поїхав з Туніса в Каїр, де тимчасово було встановлене місцеперебування нового уряду. Алжир звернувся за допомогою до Москви і Пекіна.

Після цих попередніх ходів де Голль, діючи цілеспрямовано і обережно, підготував свою першу важливу заяву: про майбутній статус Алжіру і уперше запропонував мир ФНВ. У вересні 1959 року він запропонував йому вибір між незалежністю, інтеграцією з Францією і асоціацією з Францією; цей вибір потрібно було зробити протягом чотирьох років після закінчення військових дій.

Ця заява спровокувала другий заколот білої общини. 24 січня 1960 р. європейська община показала, що вона швидше виступить навіть проти де Голля, чим визнає незалежність Алжиру. Заколот закінчився невдачею. Французький уряд своїми энергійними діями в Алжирі і в самій Франції продемонструвало, наскільки зросли авторитет і влада Парижа. Але для алжірців пропозиція, висунена де Голлем в 1959 році була лише половинчастим рішенням, що не передбачало справжньої незалежності і тому в даний момент неприйнятним.

грудень 1960 р. - на XV сесії ГА ООН спеціальна резолюція по Алжиру - право на самовизначення і незалежність.

У квітні 1961 року сталося нове повстання білих, яке продовжувалося чотири дні. Очолили його чотири генерали.

Після невдачі цього повстання виникла Секретна озброєна організація (САС), яка діяла терористичними методами і, залякавши європейське населення репресіями з боку майбутнього незалежного алжірського уряду, спровокувала (оскільки незалежність стала неминучою) масовий вихід європейців, що позбавило країну гостро необхідних їй управлінських і викладацьких кадрів, а також працівників інших державних служб.

Перша секретна зустріч, що відбулася в червні в Мелуне закінчилася невдачею, але після дискусії, що проходила між де Голлем і Бургибой, між лідерами ФНВ і Жоржем Помпіду (колишнім в той час приватним банкіром) і між ФНВ і марокканцями, тунисцями і єгиптянами, в Евіані в травні 1961 року відкрилася конференція. Але ФНВ висунув вимоги про визнання його як уряд і про право Ахмеда Бен Белли, що знаходився у в'язниці, бути присутнім на конференції; питання про гарантії для французів, які, можливо, побажали б залишитися в Алжірі; збереження за Францією прав на військово-морську базу в Мерс-эль-Кебире; питання про сахарську нафту і про умови проведення запропонованого референдуму про статус Алжиру.

У вересні 1961 року ОАС здійснила замах на де Голля, який закінчився невдачею. ОАС активізувала свою діяльність на території Франції, а також в Алжирі; з'явилися чутки про проголошення на півночі Алжіру диссидентської французької республіки на чолі з генералом Саланом. У жовтні Бен Хедда запропонував провести новий раунд переговорів.

Друга Евіанська конференція відбулася в березні 1962 року. 18 березня було підписано угода про припинення вогню. На конференції були узгоджені умови проведення референдуму, а також передбачено, що у випадку, якщо в ході референдуму більшість населення висловиться за незалежність Алжиру, наберуть чинності подальші домовленості, зокрема про те, що французькі війська будуть поступово виведені протягом трьох років звідусіль, крім Мерс-эль-Кебира, який залишиться за Францією протягом, принаймні, 15 років; що Франція зможе продовжувати свої ядерні випробування в Сахарі і збереже там на п'ять років свої аеродроми; що Франція продовжить свою економічну діяльність на сахарських нафтових родовищах; що французька технічна і фінансова допомога Алжиру буде виявлятися в колишніх об'ємах протягом, принаймні, трьох років. 3 липня 1962 р. уперше в історії Алжір став незалежною суверенною державою. Однак серед його лідерів не було єдності. Внаслідок подальших розбратів влада виявилася в руках Бен Белли, що повернувся на політичну сцену після шестирічного ув'язнення.

У червні 1965 року він був скинутий в той момент, коли готувався зняти свого міністра оборони полковника Хуарі Бумедьена. Полковник Бумедьен зайняв його місце глави уряду. До 1978 року Бен Белла знов знаходився у в'язниці, а до 1990 року у вигнанні.

Питання 27. Етапи роботи та Заключний акт Хельсинської наради.

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

• Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

Питання 29. Женевська нарада по Індокитаю і Кореї.

було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобри­танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французь­кого уряду, який, на противагу французькій громадсь­кості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснаж­ливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Кам­боджі й заключна декларація наради. США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на Їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена. тимчасова демаркаційна лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єт­нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Кам­боджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Захо­ду. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Південне- Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же­невських угод. Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосу­валася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сай-гонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­дові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з вико­нання женевських угод. Припинення французької вій­ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.

Питання 30. Женевські документи 1988 року по врегулюванню проблеми Афганістану

Тема А. набула актуаль-ті в груд. 79. СРСР завжди виявляв жваву зацікавл. цією стратегіч. для ньго важливою кр-ною, особл. після 45р- ек. допомога, прокладання шляхів, тунелів, спорудж. аеродромів, стипендії для студентів, військ. місії. Останній король Захір(33-73) дозволив своєму мін. Даудову довірити СРСР озброєння і підготовку армії. Потім Захір усунув Дауда від влади, а останній, якого підтримала ком.партія (Э1965), змусив зректись престолу Захіра та встановив диктатуру до 78. В А-кій компартії - 2 фракції “Халк” і “Парчам”. У 79 - 5000 комуністів з 17 млн населення - більшість селяни, ніяк не схільні до атеїстичного марксизму. “Халк” - Таракі; “Парчам”- Кармаль. Крім того Амін - 3 кер-ник партії (“Халк”). 18 квітня 78 - маніфестація обох фракцій. Дауд заарештував Таракі та Кармаля. 27 квіт. Амін здійснив держ. переворот. Дауда вбили(квітнева рев-ція). Існує думка, що його здійснив “Об’єднаний фронт компартії А.”. Проголосили Дем. Респ. А. Таракі-през-нт, Кармаль-віце, а Амін його поміник. “Халк”потрохи змістив “Парчам”. Кармаля відправили послом до Чехословат. Коли Таракі повертався їз візиту до Москви амін зробив йому пастку і Таракі вбито. Амін починає звертатися до СРСР за допомогою для аф. армії, тому що маса населення незадоволеа, а уряд організ. різанину.Вересень 79 заворушення зростали і рад. війська вступили до А. Амін хотів замінити рад. військами ненадійні частини в Кабулі, забезпечуючи надійну оборону Кабулу, а не лояльні частини відправити на фронт, забезпечити контроль над стратег. дорогами, аеродромами. Але верес-груд. Амін спробував знайти зближення з США. Кер-во СРСР виріш. підтримати Кармаля,Аміна було вбито. Народ знов не сприйняв нового пре-та. 14 січня 90 ГА ООН 104 голосами проти 18 засудила цю агресію. США та Китай - постачальн зброї. Пакістан - транзитний центр та притулок для 3 млн. цивілних афганців. У СРСР багато проблем. військові радники були не пігтовлені: не знали (виключення КГБ) місцевих мов, іст., культ.,ек., звичаї А. Для деякихрад-ів це було заслання, для інших засіб збагатчення. Вони скоріше команд. ніж давали поради, іноді навіть через голови безпосередніх командирів. Проявилось прагнення підштовх. аф-ців до того, щоб повністю копіювали та наполегливо впровадж. досвід КПРС. Кармаль говорив, саме кер-во НДПА на момент захопл. влади не уявляло ситуацію в кр-ні, настрой народу в цілому та окремих етносів. Що ж казати про рад. радників. 84 до Черненка доводились данні, що х-тер операцій СРСР набуває карательних рис, і що посуті армія втягнута у безперспект. війну з народом. У січні 84 Кабул проголосив курс на нац. примирення. В йогооснові - принцип відмови уряду Кабулу від наступ. операцій. Після свого обрання генсеком Горб заявив, що війну в А. необх. припинити, але вона Я лише через 4р. причини цьго:

подовження “холодн. війни”,

в’єтнамський синдром-побоювання мати вигляд відступаючих.

14 квіт. 88 у Женеві був підписан. пакет Женевськ, угод, який який окреслив політ. врегул-ня коло А. На жаль рез- тат цих угод тільки виведення рад. військ з А. (до 15 лют. 89), а в військ. дії в А. поновились з більш. силою як рез-тат боротьби за владу колишніх кер-ків моджахедів.

Рез-тати:

• Картер зняв з ратифік. Конгресу договір ОСО-2;

• Пообіцяв розмістити ракети середньої дальності в Євр.;

• Нови віток “хол. війни”;

• СРСР втратив багато друзів та викликав невдоволення в обох таборах;

• СРСР 13 тис вбитих;

• А. залишився ворожим;

• 5млр дол. на цю війну;

• Армія СРСР більш не була непереможною.

Питання 31. Женевські наради по Лаосу.

16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаось­кого питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Па­тріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралі* тет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єд­ності та територіальної цілісності Лаосу, а також прин­ципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо­в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Півдешю-Східній Азії.

Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же­невських угод і досягнути національної єдності. Розпо­чавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно при­в'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».

Питання 32. Заява М.С.Горбачова від 15 січня 1986 року

С 1985 по 1987 Горбачев стал выдвигать идею разоружения и даже такого, которое не предусматривало обязательного поддерживания пропорций между двумя лагерями. Говорилось уже не про ограничение, а про уничтожение!

Переговоры привели к соглашению в Вашингтоне 8 декабря 1987 предусматривая “двойной нулевой отсчет”: вывоз из Европы ядерных ракет “земля-земля” радиусом действия от 500 до 5000 км включительно.

Советская сторона согласилась на наземный контроль вместо спутникового.

15 декабря 1986 Горб предложил до 2000 уничтожить все ядерное оружие.

Питання 34. Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року.

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї­нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома­тичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнарод­ного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник­нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши­рення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масова­не вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війсь­ка глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відсту­пити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь­кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо-^уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер­нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай­но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий­шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво­стороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс­нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я­зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів­робітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо ^нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча­тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити ^китайські аргументи та позицію в конфлікті.

В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайське'пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад^ ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при­пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до­тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного уда­ру». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політич­ної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матері­альні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-¹¹ вання, що в обмін на американську допомогу Індії дове­деться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає від­мови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Не­ру і не назвав імені цього керівника, не важко було здога­датись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироб­лені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання ^пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек­тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін­дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно­здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван­ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико­британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за ви­користанням поставленої зброї, взаємодію між американ­ськими й індійськими розвідувальними службами, розмі­щення на індійських аеродромах протягом кількох мі­сяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створюва­ло загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєд­нання.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії ^зв'язку з^будівницгвом стратегічного шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

Питання 35. Інтервенція США у В’єтнамі і її провал.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам.

Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции.

Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

• Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ.

Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.

Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Главы государств и правительств (Индии и Югославии) во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года. Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со своей стороны, выдвинули

22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

1. признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,

2. вывод американских войск из Южного Вьетнама,

3. решение его внутренних проблем самим народом,

4. мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.

Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удастся. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

Паризька угода

Угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Півден­ний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іно­земних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південнов'єтнамські справи, політичне врегу­лювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південнов'єтнамськими сторонами, створення Ра­ди національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтна­мом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною еко­номіки В'єтнаму.

Міжнародна конференція з В'єтнаму, від­булася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конфе­ренції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Ка­нади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конфе­ренція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте­режно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатів. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир.

Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

Питання 36. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч­чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Питання 37. Капітуляція Японії.

Після підписання 2 вересня І 1945 р. Акта про капітуляцію Японії міністерство закор­донних справ Японії отримало наказ головнокомандувача союзних окупаційних військ генерала Макартура про вста­новлення на всій території Японії влади військової адміністрації. Окупаційні частини були головним чином американськими з невеликим контингентом військ Нової Зеландії й Австралії. Після капітуляції Японія перестала бути суб'єктом міжнародного права. Вона підпала під юрисдикцію союзних держав.

Ще 22 серпня 1945 р. уряд США запропонував Ра­дянському Союзові заснувати консультативний орган — Далекосхідну консультативну комісію з питань Японії у складі представників США, СРСР, Англії, Китаю, і Австралії, Канади, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Філліпін. Радянський уряд відповів згодою.

На відміну від Німеччини в Японії США проводили окупаційну політику через японський уряд, погодившись на його пропозиції про співпрацю з окупаційною владою.

Політичний курс США відносно Японії було викладе­но 23 вересня 1945 р. в ^Основних принципах політики США щодо Японії в початковий період окупації^, де основ­ною метою проголошувалося завдання «домогтись, аби Японія не могла знову становити загрозу для США або для безпеки в усьому світі». Тут же оприлюднювалися плани щодо демілітаризації Японії, ліквідації мілітарист­ської ідеології, забезпечення розвитку мирної економіки. На Лондонській сесії міністрів закордонних справ

СРСР, Англії, США й Франції 24 вересня 1945 р. Ра­дянський Союз висунув пропозипД про заснування Конт­рольної ради щодо Японії за принципом союзних конт^ рольних комісій, які вже функціонували в Румунії й Угорщині.

В жовтні 1950 р. держдепартамент США розіслав країнам — членам Далекосхідної комісії спеціальний ме­морандум, який містив загальні принципи мирної угоди з Японією. У ньому наголошувалося, що учасниками угоди можуть стати лише країни, які перебувають у стані війни з Японією. Після підписання угоди учасники мають від­мовитися від претензій, які постали внаслідок воєнних дій, що тривали до 2 вересня 1945 р.

Відносно територіальних питань у проекті зазначало­ся, що Японія визнає незалежність Кореї і майбутнє рі­шення Великобританії, США, СРСР і Китаю щодо стату­су Формози, Пескадорських островів. Південного Сахаліну та Курильських островів. Передбачалося передаяня під фактичний контроль США японських островів Рюкю та Бонін.

У пам'ятній записці радянського уряду від 20 листопа­да 1950 р. містився перелік питань щодо американського меморандуму, принциповий характер яких ставив під сумнів можливість підписання спільної мирної угоди. Пи­тання торкалися статусу Сахаліну, островів Пенхулєдао, Курил та Південного Сахаліну, термінів виведення оку­паційних військ із території Японії, можливості збере­ження американських військових баз на території Японії після укладання мирної угоди.

У записці держсекретаря США відповідей на більшість питань радянського уряду не було. Фактично він під­твердив імовірність того, що американські війська зали­шаться на японській території.

Не маючи ілюзій з приводу позиції Радянського Союзу, США прагнули заручитися підтримкою союзни­ків. На початку січня 1951 р. Конференція країн Бри­танської співдружності націй ухвалила резолюцію про як­найшвидше підписання мирної угоди з Японією.

29 березня 1951 р. уряд США розіслав свій проект мирної угоди з Японією членам Далекосхідної комісії. У ньому передбачалася відмова Японії від усіх прав на Корею, Формозу, Пескадорські острови, на підмандатні території. Підтверджувалося повернення у склад СРСР південної частини Сахаліну й Курильських островів. Однак не були задоволені вимоги Китаю про повернення Тайваню, островів Пенхулєдао, хоча формально Японія відмовлялася від «прав і правооснов» на ці території.

18 квітня 1951 р. президент США Г. Трумен підтвердив намір США залишити американські війська в Японії після підписання мирної угоди.

Великобританія, побоюючися, що її інтереси не бу­дуть ураховані, розробила свій проект мирної угоди, який був обговорений на нараді прем'єр-міністрів Британської співдружності в січні 1951 р. Особлива увага приділялася обмеженням суднобудівної й текстильної промисловості Японії, яка конкурувала з англійською експортною про­мисловістю. Окрім цього, Англія наполягала на залученні КНР до консультацій з питань про мирну угоду з Японією і на поверненні КНР Тайваню.

Нарада американських і англійських дипломатів з пи­тань мирної угоди з Японією, що відбулася на початку травня 1951 р. у Вашингтоні, закінчилася безрезультатно.

В червні 1951 р. спеціальний представник президента США А. Даллес домігся згоди англійського кабінету брати участь у мирній конференції за умови, що США не за­просять на конференцію ні КНР, з якою Англія у той час уже встановила дипломатичні відносини, ні уряд Чан Кайші. США відкинули пропозиції Англії про встанов­лення обмежень на окремі галузі японської промисло­вості, бо вони не конкурували з американськими фір­мами.

Радянський уряд 7 травня 1951 р. надіслав заінтере­сованим країнам «Зауваження з приводу американського проекту мирної угоди з Японією». В них підкреслювалося ігнорування Сполученими Штатами міжнародних угод про повоєнний устрій Японії. Йшлося про непередання КНР Тайваню й островів Пенхулєдао, про вилучення з-під су­веренітету Японії островів Рюкю та Бенін, про відсут­ність гарантій проти відновлення японського мілітаризму^ Окрім цього, радянський уряд наполягав на скликанні сесії Ради міністрів закордонних справ США, Китаю^ Англії й СРСР, щоб приступити до підготовки мирної угоди на засадах міждержавних угод, досягнутих у період війни.

6 липня держдепартамент США надіслав радянському урядові меморандум, до якого додавався проект мирної угоди. В меморандумі повідомлялося, що на початку ве­ресня 1951 р. в Сан-Франциско буде скликана конфе­ренція для підписання мирної угоди. 12 липня 1951 р. «Проект мирної угоди з Японією» було опубліковано від імені США й Великобританії. В запрошенні на конфе­ренцію, переданому першому заступникові міністра за­кордонних справ СРСР А. Громико 20 липня, підкреслю­валося, що йдеться про підписання мирної угоди з Япо­нією, а не про поновлення переговорів про умови миру.

В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

Конференція відкрилася вступною промовою прези­дента США, потім англійський делегат виступив з роз'яс­ненням положень угоди. В проекті підтверджувалася від­мова Японії від вищезгаданих територій, але не було ска­зано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку 00Н (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в про­екті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Глава радянської делегації Громико виступив з різкою критикою американо-англійського проекту й сформулю­вав низку доповнень та поправок до нього. Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими остро­вами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмежен­ня розмірів збройних сил Японії.

Радянський Союз наголосив, що угода може набрати чинності лише після ратифікації її СРСР, США^ Англією та Китаєм.

Виступ радянської делегації підтримали лише їіред-ставники Чехословаччини й Польщі. Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конфе­ренції на обговорення, бо це не передбачалося процеду­рою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Угода складалася з 27 статей, згру­пованих у сім глав. Представники СРСР, Польщі, Чехо-словаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

Питання 38. Карибська криза.

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжнародної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Питання 39. Квітнева революція в Афганістані і радянська агресія в ДРА

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму, що передбачалося багатьма експертами М. Наджібулли не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму Наджібулли, що передбачалося багатьма експертами, не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

Питання 40. Конголезька криза.

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежнос­ті почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом відновлення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — президент однієї з провінцій — Катанги проголосив її неза­лежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до 00Н.

14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію ви­вести свої війська з Конго й уповноважила Генерального! секретаря Дага Хаммаршельда забезпечити конголезької му урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними ви­конувати свої функції.

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції 00Н у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво 00Н виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для са­мооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 і ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтриман­ня закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання тери­торіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у се­паратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань бе­зумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумум-бою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечно­стей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумум­бу. Керівництво 00Н вважало неможливим силою визво­ляти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарешто­ваний і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу—Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів 00Н; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.

За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дата Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря.

В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами 00Н. З метою врегулю­вання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17'вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катастрофі на шляху в Ндолу, де мали проводитися переговори про припинення воєнних дій.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обо­в'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Ка-танги всіх іноземних військових і політичних радників^* що не входили в контингенти військ 00Н. З метою само­оборони військам 00Н було дозволено проводити обме-* жені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про-< ведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції 00Н в основному була досяг­нута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усу­нуті; поступово відновлювався порядок у країні. Д люто­му 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН^ яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р

Питання 41. Корейська війна

• Відповідно до угод між союзниками про орга­нізацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Ар­мії, на південь —американських військ.

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та ство­ренні корейської демократичної держави.

Ця домовле­ність стала наслідком компромісу між СРСР і США.

СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалеж­ної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Ко­рейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.

Сполучені Штати запропону­вали власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.

Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японсь­ких військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в роз­громі японських військ на корейській території.