3.Конституція України 1996 р. Основні положення.

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Основні положення Конституції України.

Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень. Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20). Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68). Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74). Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101). Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112). Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120). Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123) Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131). Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133). Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139). Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146). Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153). Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159). Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161). Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14). Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

Білет №35

1. Голодомори в Україні: причини і наслідки.

Голодомори 1921—1923 рр., 1932—1933 рр., 1946-1947 рр. в Україні: причини і наслідки. Голодомор — це соціально-економічне явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування та призводить до його вимирання та негативної зміни демографічної та соціальної структури населення. Голодомор може організовуватися урядом штучно з метою винищення певних груп населення. У XX ст. Україна пережила три голодомори — усі за радянської влади; основною їх причиною була аграрна політика партійного радянського керівництва. Перший голодомор в Україні тривав з 1921 р. до середини 1923 р. Його причини: — політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка — насильницьке вилучення хліба в селян); — заборона селянам реалізовувати хлібні лишки за ринковими Цінами; — падіння товарності сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у розвитку виробництва сільгосппродукції; — Перша світова та громадянська війни; — руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що спричинила неврожаї в 1921 і 1922 рр.; —криза в сільському господарстві, яка була посилена скороченням промислового виробництва через його мілітаризацію під час громадянської війни. Голод охопив Олександрівську (сучасна Запорізька обл.), Донецьку, Катеринославську (сучасна Дніпропетровська обл.), Миколаївську, Одеську, пів¬день Полтавської та Харківської губерній — усього 21 повіт України. Відбувалося масове запустіння сіл, селяни переселялися в багатші села, унаслідок чого продовольча ситуація погіршувалася і там. Водночас з України продовжували надсилати до Росії ешелони з продовольством. Увесь світ знав про голод у Поволжі, водночас голод в Україні замовчувався. Повідомлялося, що в Україні лише неврожай. До республіки з Поволжя, Казахстану, Південного Уралу йшли потяги з переселенцями. Лише з середини 1922 р. голодуючим в Україні було надано допомогу Американською адміністрацією допомоги (АРА). Владою було введено систему «голодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), почалися вилучення і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований лише у середині 1923 р. — значно пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Під час голодомору 1921—1923 рр. померло від 500 тис. до 1 млн осіб. Голодомор 1932—1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими. Хоча політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися. Постачання хліба на користь держави здійснювалося внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію навесні 1932 р. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 р. було видано постанову ВЦВК та РНК СРСР, названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менш як 10 років. Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на колі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС. Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн осіб — точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані. Лише наприкінці 1980-х — у 1990-х рр. з'явилися наукові статті про голодомор, спогади очевидців, публікації в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, щороку проводяться дні їх пам'яті. У 2003 р. згідно з Указом Президента України в країні проведені заходи з увіковічнення пам'яті жертв голодомору. Голодомор 1946—1947 рр. стався в період повоєнного відновлення господарства. Причини голоду: — повоєнна розруха; — відновлення важкої промисловості за рахунок сільського господарства; — запровадження для селян величезних податків (навіть на фруктові дерева); — розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за будьяку ціну;  — посуха 1946 р., що спричинила неврожай усіх сільськогосподарських культур. Голод охопив більшість східних і частину південних областей України. Хлібозаготівельна кампанія проводилася під гаслом «Боротьба за хліб — це боротьба за соціалізм!» У роки голодомору радянське керівництво надавало «інтернаціональну допомогу» продовольством країнам Східної Європи, у яких був встановлений соціалістичний лад, а також Франції, яка була союзницею в розгромі нацистської Німеччини. У містах діяла карткова система забезпечення населення хлібопродуктами. Селяни ж не мали й цього. Ситуацію в Україні керівництво держави прокоментувало як «продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були ліквідовані».  Голодуючих називали «колгоспниками, які мають гострі нестатки». Унаслідок голоду в Україні померло близько 1 млн осіб. Висновок. Голодомори 1921-ГІ923, 1932—1933 і 1946—1947 рр. стали наслідком політики радянської тоталітарної системи щодо селянства. Вони відбили стан економічних відносин і соціальних умов на селі. Сталося «розселянювання селянства». Командно-бюрократична система керівництва призвела до того, що селянин перестав бути хазяїном на землі, було вбите його почуття власника.  Продовольча проблема в СРСР так і не була вирішена.

2. Радянізація Західної України В 20-30 рр. українські землі були під владою чотирьох держав: більша частина України перебувала у складі СРСР, Східна Галичина, Волинь і Поділля – у складі Польщі, Буковина – у складі Румунії ,Закарпаття входило спершу до складу Чехо-Словаччини, а з 1939р. –Угорщини .Об'єднання в єдину державу було споконвічною мрією українського народу. 

Процес цей розпочався у 1939р. 

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 млн. осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Більшість українців входили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація. 

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України. В цьому наочно проявлялась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми. 

1. Вступ Червоної армії на Західну Україну. 

17 вересня 1939р.війська Червоної армії відповідно до таємного протоколу Молотова –Ріббентропа ,підписаного між СРСР та Німеччиною у серпні 1939р.,вступили на територію Західної України і Західної Білорусі . 

На території Західної України , офіційно долученої до складу УРСР, було створено шість областей – Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. 

У новостворених областях негайно розпочалися соціально-економічні, політичні та адміністративні заходи з радянізації краю: заборонялася діяльність усіх українських партій, закривалися громадські, культурні, наукові, промислові та кооперативні товариства, установи. 

Одночасно з цими заходами приходила великомасштабна масова депортація населення краю ;за даними науковців, з краю було вислано 10 % населення (близько 1 млн. 200 тис. душ). Масова депортація супроводжувалася справжнім геноцидом проти населення. 

Із вступом у вересні 1939р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалась їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращення їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, державних установ, судочинства ; поліпшення медичного обслуговування , особливо на селі. 

Об'єднання українських земель в єдиній радянській державі стало наслідком злочинної змови двох диктаторів - Сталіна та Гітлера. Уклавши пакт про ненапад СРСР та Німеччина розпочали агресію проти незалежної польської держави. До складу УРСР Єдиним позитивним моментом було те, що за століття були включені західноукраїнські землі, що негайно стали об'єктом перетворення в радянському дусі - тут було встановлено радянську владу, розпочато індустріалізацію та колективізацію, терор вперше щодо мирного населення, роз'єднання більшість українців опинилися в складі однієї держави. 

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели. 

2. Реакція населення на прихід радянських військ. 

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну (з різними відтінками) позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою. 

Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, лозунгами. Американський професор польського походжен­ня Ян Гросс зазначає: «В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи. Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або жовто-синіми прапорами, часом закидали війська квітами . вітали хлібом і сіллю». Дізнавшись про вступ військ СРСР у Західну Україну, чимало місцевих активістів, насамперед колишніх членів Комуністичної партії Західної України, створювали загони робітничої гвардії і сільські дружини, роззброювали поліцію, усували від влади представників польської адміністрації, в окремих місцях організовували нові місцеві органи влади — ревкоми. Була заборонена діяльність українських і польських політичних партій ,громадських організацій ,наукових ,торговельних, промислових товариств і установ .Як і в усьому СРСР мали право діяти тільки ВКП(б),комсомол, піонерська та жовтенятська організація ,підконтрольні більшовиками громадські об’єднання .Єдина організація ,що чинила опір новій владі ,- Організація українських націоналістів (ОУН) - діяла у підпіллі. В 1940 р. у новоприєднаних західних областях України відбулися дві кампанії виборів –до Верховних Рад СРСР і УРСР та місцевих рад .Було націоналізовано понад 2,2 тис. промислових підприємств .Реформовано аграрний сектор економіки регіону .1939 року в західних областях УРСР конфісковано понад 2,5 млн. гектарів землі ,що належала поміщикам ,колишнім державним урядовцям , монастирям .На початку 1940р.було створено понад 180 радгоспів .Були ув’язнені практично всі представники політичної еліти. Наймасовішим видом репресії стало вивезення населення з місць постійного проживання (депортації).В 1940-1941 рр. було здійснено чотири масових операцій по виселенню місцевих жителів .Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано близько 10% населення . 

3. Радянізація західноукраїнських територій. Утвердження тоталітарного режиму. 

З приходом у Західну Україну радянських військ розпочалась «радянізація». 

На західноукраїнських землях було проведено певні соціально-економічні перетворення –радянізація. Радянізація-це перетворення в Західній Україні ,що ґрунтувалась на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у-30-ті рр. 

Радянізація передбачала такі заходи . 

1)У сільському господарстві :конфіскація поміщицьких і монастирських земель та їх розподіл ,створення колгоспів . 

2) У промисловості і фінансах :націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків ,запровадження 8-годиного робочого дня ,установлення контролю над виробництвом . 

3)У державній розбудові :проведення виборів до Рад, створення робітничих загонів ,селянської міліції . 

Радянізація супроводжувалась українізацією ,що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей. 

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада представників українських культурно-освітніх організацій і товариств, які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939 р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження основних осередків раніше організованого культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким. 

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в держав­ну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого їства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я. Водночас велося механічне перенесення сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося рахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. 

Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. 

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. "Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск. 

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР. 

Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих «уповноважених» переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечне підкорятися партійній дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та господарської діяльності які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти культури. 

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішення господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення її у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище і необґрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед колишніх власників підприємств), які проводилися під прапором боротьби із засміченістю підприємств «класове ворожими елементами». Лише у Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості та залізничного транспорту до 1 квітня 1940 р. було звільнено близько 10,9 тис. осіб. 

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через виробки неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год. простоїв та 432 аварії. План буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік виконала на 73,8%, а по розвідувальних роботах — лише на 37,8%. На Львівській залізниці протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%. Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн. крб. дотації. 

Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні підприємств їх систематично не виконували. 

В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв'язків між підприємствами, розташованими в одному економічному районі. Ефективність роботи більшості підприємств була низькою. 

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Партійні органи практично всі свої зусилля спрямували на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Вже на початку 1940 р. в селах Західної України почали створюватися перші колгоспи. До червня 1941 р. на території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської областей було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств. 

Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як основна маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. За таких умов з метою форсування колективізації принцип добровільності Широко підмінявся адміністративними заходами, грубим тиском. В окремих районах прийняття селян у колгоспи здійснювалося огульно. Щоб прискорити колективізацію, одноосібників обклали великими податками. Після цього значна щетина селян відвернулася від нового режиму. 

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли незважаючи на політичну та економічну недоцільність було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, магазинчиків, кіосків, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслуговування призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопродукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно незначний час небачене виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх базарні ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви значної частини західноукраїнського суспільства. 

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення. Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю сільські культурно-освітні, мистецькі і наукові інституції, радянська влада відразу заходилася їх розбудовувати у потрібному напрямі. 

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними факторами .Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток ,що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості ,домінування кількісних показників над якісними ,відсутність закінченого технологічного циклу ,залежність від союзного центру та ін. 

Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялась питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців ,а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції ,спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення .У школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів ,майже у шість раз більше ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку ,кількість учнів у 5-10 класах збільшилась майже втричі . 

У найстисліші строки в західних областях на радянських засадах було уніфіковано систему освіти та виховання. З січня 1940 р. усі школи західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи а з початку 1940-1941 навчального року радянська система почала вводитися Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створено кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль. 

Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували мало ефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано. Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіт», «Рідна школа», інші національні громадсько-просвітницькі організації. 

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним. Підтримку властей одержало лише обмеження до авторів, які прийняли «радянську платформу» і намагалися працювати в руслі канонів «соціалістичного реалізму». Перед ними в першу чергу відкривали можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газет журналах, видавництвах, експонуватись на виставках. 

Система політичної цензури стала на західноукраїнських землях всеохоплюючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений. 

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церкви навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації ; майно — конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархія, духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицькі церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, близько ста змушені були протягом 1939—1940 рр. покинути свої парафії переслідування з боку влади. Утисків зазнали також і представники конфесій. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.