2)Територіальні зміни усрср в 1939-1940рр.

• 1939 р. Закарпаття (Карпатська Україна) було окуповане й приєднане Угорщиною. Східна Галачина,Західна Волинь – увійшла до складу УРСР. Хомщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина- було встановлено Німецьку владу (увійшла до складу Польського генерал-губернаторства).

• 1940 р . Південа Буковина , Хотинщина, придунайський край (Південна Бесарабія) – входження до складу СРСР.

Радянізація – процес установлення радяянської влади , насадження в усіх серах життя зразків, вроблених за роки радянської влади. Рішення про здійснення Радянізації західноукраїнських земель було прийнято на засідані політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939р.

Складові радянізації: Юридичне оформлення входження до складу УРСР, зміна держапарату , формуваня радянських органів влади , націоналізація, аграрні перетворення , початок колективізації, «культурна революція» , обмеженння впливу церкви, репресії проти незгоди із радянською владою і потеційних противників , індустріалізація.

• 22 жовтня 1939р. Проведення під контролем нової влади виборівдо Народних зборів, які на прикінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і об’єднання її з УРСР. У листопаді 1939р. Сесія Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

• Грудень 1939р. Створення на тереторії Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, щести областей- Львівсько, Станіславської, Волинської, тернопільської, Рівненської, Дрогобицької. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР тереторії Південої Буковини та придунайських земель ( Південа Бесарабія.)

3.

Основні етапи конституційного процесу в Україні.

• Жовтень 1990р. Утворення кроституційної комісії .

• Червень1991 р. Схвалення. Верховною Радою концепції нової Конституції України.

• Липень 1992р. Винесення на всенародне обговорення офіційного пректу Конституції України.

• Жовтень 1993р. Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України.

• Листопад 1994 р. Утворення нової Конституційної комісії(очолив Л.Кучма та О.Мороз).

• 8 червня 1995 р. Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Презедентом України.

• 28 червня 1996 р. Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституцією України.

• 16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції.

• Осінь 2003- весна –осінь 2004р. Спроби ВРУ затвердити зміни до Конституції України.

• 8 грудня 2004р. Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади.

Білет №6

1. Напередодні Першої світової війни українські землі ,продовжували залишатися у складі двох імперій — Російської та Астро-У горської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративнимустроєм. Обидві імперії проводили політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення, яке перебувало під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду. хоча і була м’якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині.

До складу Російської імперії входило дев’ять губерній, об’єднаних у три великі регіони:Південно-Західний край

Волинська, Київська губернії), Лівобережна Украї­ни (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії і Новоросія (Херсонська, Таврійська губернії). Українці також заселяли великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Іиіицини, Воронежчини, Холмщини, Берестейщини.

Територія Західної України (сучасна територія Львії, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входила до складу Австро- Угорщини.

Загальна площа українських земель становила 700 тис. км². Населення України перевищувало 48 млн. осіб. Щонайменше 2/3 жителів України (33 млн осіб) становили- українці, а решту — національні меншини: росіяни (10%), євреї (понад 4 %), поляки, угорці, болгари тощо.

У сільській місцевості проживало близько 80 % України, у місті — до 20 %. За національним складок було переважно українським, землеробським, місто — багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях — польським та єврейським. Українці в містах України становили близько 1/3 населення. Між і селом існували глибокі мовні відмінності. У селі розх: українською мовою, у місті — здебільшого російською, а а. ході — польською, німецькою та угорською.

В економічному відношенні більш розвинутими були їнські землі в складі Російської імперії, особливо ҐІівден.

України. Донбас став вугледобувною і металургійною ба: сійської імперії. На той час добування вугілля і виплавка лу були основними показниками могутності країни. Кріх українські землі були і житницею Європи.

На українських землях у складі Австро-Угорської промисловість була майже відсутньою. Набули розвите; т лісообробна, нафтодобувна і харчова галузі. Селянство п:~ ло від малоземелля, і значна частка населення змушє=; емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, мала ницький характер із боку обох ворогуючих блоків. Об’єкто’-: л пансії були й українські землі. На них претендували Росія. .- Угорщина, Німеччина і Румунія, а також Османська .

2. Культура України в роки Великої Вітчизняної війни

За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, зони функціонували на території інших республік.

Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т-34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин.

Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом.

Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети.

Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним.

У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій.

З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.

Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 p.).

Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар». Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднева та інших партизанів України.

Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги.

3. На сучасному етапі міжнародні організації як форма міжнародного співробітництва та багатосторонньої дипломатії відіграють надзвичайно важливу роль. Для сучасних міжнародних організацій визначальною рисою є подальше розширення їх компетпнцій та ускладнення структури. Нині загальна кількість таких організацій наближається до 5 тисяч, з яких понад 400 - міжурядові. Тому можна із впевненістю говорити про світову систему міжнародних організацій, в центрі якої, безперечно, перебуває ООН.

На сьогодні Україна - повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер пречетнісили з різними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнює вироблення загальнодержавного курсу у міжнародних відносинах нашоі країни.

Основні правові норми становлення України як суб'єкта міжнародних відносин закладені в Декларації про державний суверенитет України, де є спецільний десятий розділ "Міжнародні відносини", в якому зазначено, що "вона як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульскими, торгівельними представництавами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформіційній, технічній та спортивниій сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".

Нині Україна є членом більш ніж 40 як міжурядових, так і неурядових міжнародних організацій.

Відтоді, як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних мівжнарордних організацій, у фундації яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співаробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ). Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацієй Об'єднаних Націй. Український народ може пишатися тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації. Свого часу, в перші 45 років існування ООН, Україна виявила чимало ініціатив у розробці міжнародних питань, перебуваючі в рамках ООН. Але, як стверджує багато українських вчених, дипломатів, в тому числі постійний представник Укарїни при ООН Віктор Батюк, присутність нашої держави в ООН була в дуже обмеженому і спотвореному вигляді. Делегація України могла захищати власні інтереси під пильним наглядом "старшого брата", бо завдяки англійській абетці делегація СРСР завжди розміщалася відразу праворуч української. Про місце і роль України в ООН до проголошення незалежності колишній міністр закордонних справ А. Зленко заявив: "Про нас знають в ООН як про країну, яка протягом усієї історії ООН робила вагомий внесок у сприяння процесу роззброєння, розгляду широкого комплексу економічних, соціальних, гуманітарних проблем, питань боротьби з колоніалізмом, расизмом, апартеїдом, підтримувала боротьбу поневолених народів за своє визволення". Проголошення незалежності Ураїни співпало з ренессансом ООН, що дало їй змогу в новій якості самостійно виступати на міжнародній арені, влитися в міжнародне співтовариство. Для України, яка прагне твердо закріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власний зовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантів її національної безпеки. Якщо до розпаду СРСР безпека України гарантувалася військовою могутністю Радянського Союзу, ОВД, то з проголошенням незалежності саме ООН залишається чи не єдиною структурою, спроможною у разі необхідності надати Україні конкретну допомогу в справі забезпечення її територіальної цілісності.

Перетворення України на самостійну демократичну державу відкриває для неї простір для доказу того, що вона є вагомим чинником міжнародного життя. Роки, що минули від дня здобуття незалежності показали: позицію України в ООН поважають, і її інтереси враховуються під час прийняття важливих рішень.

Переконливим підтвердженням цього є, приміром, одночасне обрання України до таких важливих органів ООН, як Надзвичайний фонд допомоги дітям при ООН, Комісія з прав людини. На користь української дипломатії промовляють такі факти, як членство України в Економічній та Соціальній Раді ООН, Комітеті ООН по внесках, Раді керівників ООН, Виконавчій Раді Дитячого фонду ООН, включення України до Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй. Вагому позицію України в ООН можна визначити тим, що вона (третя за ядерним потенціалом держава) першою в історії людства добровільно відмовилися від ядерної зброї, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ратифікувала угоду про скорочення стратегічних наступательних озброєнь (СНО-1). Це дало змогу Президентові України Л.Кучмі, виступаючі на спеціальному урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-ї річниці ООН 22 жовтня 1995 р., запропонувати встановлення особливого статусу з міжнародними гарантіями безпеки, консолідованою фінансовою і технічною допомогою, моральними стимулами для країн, які відмовилися від ядерної зброї, через реалізацію нової програми ООН "Світ ХХІ сторіччя без ядерної зброї".

З 12 травня 1954 р. Україна член ЮНЕСКО. За повоєнні роки вона обиралася до ряду керівних органів ЮНЕСКО та до Виконавчої Ради (1980-1985). Україна - член Міжнародного урядового Комітету, Міжурядової програми з інформатики, Міжнародної Координаційної Ради програми "Людина і біосфера" (МАБ), Європейської економічної комісії ООН. В цілому Україна бере участь у діяльності більш як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІДО, МОП, ВПС тощо). Обрання Міністра закордонних справ України Г.Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитет України на міжнародній арені.

Білет №7

1.

Передумови створення українських політичних партій

• Прихід'до українського руху молодого покоління діячів, яких не влаштовувало старе культурництво.

• Загальна тенденція опозиційних рухів у Російській імпе­рії до створення політичних партій.

• Соціально-економічні зміни другої половини XIX ст. — індустріалізація економіки, пролетаризація, обезземелен­ня селянства, загострення соціальних протиріч і політи- зація суспільства.

Микола Міхновський (1873—1924) — адвокат, громадсько- політичний діяч. Започаткував націоналістичну течію н українському русі. Брав участь у діяльності гуртка «Брат­ство тарасівців», написав програму («Самостійна Україна») для Революційної української партії — першої української партії її Наддніпрянській Україні. Був засновником Української народної партії. У роки Української революції виступав за с творення української армії.

2)У дуже складних, суперечливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Матеріальні втрати Україною склали 200 млрд. доларів. Звільненим територіям не виділялося в достатній кількості необхідного обладнання, транспорту. Повернення назад вивезеного на Схід обладнання було визнано недоцільним. Не зважаючи на труднощі, на кінець війни була відновлена ​​робота 1/3 підприємств України, які працювали в довоєнний період. Радянська влада почала відновлення народного господарства, спираючись на прийнятий п'ятирічний план (1946 - 1950 рр..) Цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без оцінки бажання і потреби людей. За п'ять повоєнних років Україна отримала з бюджету СРСР 6,7 млрд. руб., тобто 19,2%. Вдалося вирішити проблему трудових ресурсів. У результаті чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві республіки, досягла до кінця п'ятирічки 6,9 млн. чол. і перевищила довоєнний рівень. Післявоєнна п'ятирічка виконана достроково. Перш за все це стосується важкої промисловості. Зокрема, промислове виробництво збільшилося в 4,4 рази і перевищила довоєнний рівень на 15%. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не існувало, виробництво у цій галузі зросло на 230%, особливо швидкими темпами розвивалася промисловість Львова. Разом з тим, підсумки відновлення були неоднозначними. В цьому плані є серйозні підстави для сумнівів з приводу окремих даних офіційної статистики до перебільшено мажорних висновків політичного керівництва тих років. Позначилася недооцінка виробництва товарів народного споживання. До того ж легка промисловість до кінця 1950 р. ледве досягла 80% довоєнного рівня. Грошова реформа значно девальвувала рубль і «з'їла» особисті заощадження народу Мабуть, з особливою очевидністю недоліки відновлення і оновлення проявилися в сільському господарстві, яке так і не виконало намічені плани. Причини цього різні: переважне фінансування важкої промисловості, нехтування принципом матеріальної зацікавленості, важкі наслідки війни для українського села, посуха 1946 г, мізерна вартість сільгосппродукції, значний розмір індивідуальних господарських податків, відсутність паспортів у сільських жителів .. Потім при цьому, що загальна колективізація на Західній Україні здійснювалася примусово і в стислі терміни (1948 - 1949 рр..), С оподаткуванням місцевого населення важкими податками, з депортацією в Сибір понад 200 тис. чол Непоправні були і людські втрати, коли на Україну 800 тис. колгоспників загинули від голоду взимку 1946 - 1947 рр.. Як видно, відновлювальний період дав неоднозначні результати. Тут були і дивовижні успіхи, і очевидні невдачі.

3.Гроші — це специфічний товар, який виконує в суспільстві роль загального еквівалента. Вони відіграють важливу роль для нормального функціонування економіки, розвитку ринкового господарства. У процесі суспільного відтворення гроші обслуговують усі сфери економічних відносин, виконуючи при цьому функції міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження, світових грошей. Форми організації грошового обігу в країні, встановлені Державним законодавством, — це і є грошова система. У Радянському Союзі основним засобом платежу були карбованці (рублі). Наприкінці 1980-х років почав набирати темпів процес знецінення грошей. Не дивлячись на зростання готівкової емісії, тобто додаткового випуску грошей, банки виявились неспроможними задовольнити потреби в готівці. Зростання номінальних доходів без забезпечення розвитку товарного виробництва зумовило вимивання низки товарів першої необхідності. У 1991 р. в Україні та інших радянських республіках розпочався гострий "грошовий голод". У країні до рублів додались купони, без яких на її території неможливо було зробити жодної покупки. Рублі, які друкувалися в Росії, взагалі перестали надходити в Україну. Тоді у 1992 р. випустили в обіг власні грошові знаки — так звані купони з написом "карбованці". Україна вийшла з рубльової зони. Внаслідок цього, інфляції розмінних монет взагалі не існувало, а рахунок грошей ішов спочатку на сотні, потім тисячі і мільйони карбованців. Такі гроші незабаром втратили важливіші функції і стали гальмом економічного розвитку України. До цього додавалися проблеми приватизації, масові випадки ошукування громадян різними об'єднаннями посередників, трестами, переведення капіталів за кордон і т.д. З другої половини 1994 р. в Україні розпочався жорсткий курс на приборкання інфляції. В економіку залучались іноземні інвестиції. Активізувались зв'язки з Міжнародним валютним фондом та Європейським банком реконструкції і розвитку. У вересні 1996 р. в обіг була введена сучасна грошова одиниця — гривня. Обмінний курс становив 100 тис. купоно-карбованців за одну гривню. Нові гроші були віддруковані в Англії та Канаді. Назва гривні бере свій початок з часів Київської Русі. У 1918 р. у гривнях випускались кредитні білети Державного банку Української Народної Республіки. Після проголошення в 1991 р. Акту про незалежність України було вирішено назвати гривнею власну грошову одиницю, зберігши назву для розмінних монет — "копійка". Українська грошова система ґрунтується на обігу кредитних і паперових грошей. Величина будь-якої національної грошової одиниці визначається її золотим вмістом, який встановлює держава через валютний курс. Для нормального розвитку економіки потрібні стабільні гроші, тому Національний банк України веде жорстке планування й регулювання грошового обігу. Кількість грошей в обігу визначається відношенням суми цін товарів до числа оборотів однойменних грошових одиниць. Отже, існує пряма взаємозалежність рівня виробництва в державі і кількості грошей в обігу. Певна стабілізація грошової одиниці є одним із досягнень економіки незалежної України. Однак грошова система України функціонує не ізольовано, а залежить як від стану національної економіки і ходу ринкових реформ, так і від фінансових коливань на світовому ринку.

Білет №8

1. 1 етап. 1988-1989рр. Створення умов для багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних обєднань та рухів, що пізніше трансформувалися в політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська Демократична Спілка (УДС), пізніше перейменована на Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний Рух України за перебудову (НРУ)

2 етап. 1989—1990 рр. Безпосереднє формування початкової багатопартійності. За цей час у республіці було створено над 20 партій, які об’єднували майже ЗО тис. осіб.

3 етап. Початок 1991 — серпень 1991 р. Кардинальні зміни в становленні багатопартійності. Розвал, а згодом і заборона діяльності КПУ (після спроби державного перевороту в Москві 19—21 серпня 1991 р. у зв’язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту).

2. Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавичний розгром Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших районів країни, захоплення Москви і вихід на лінію Архангельськ — Астрахань. Операції проти Великобританії було вирішено відкласти до повного розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали по Радянському Союзу величезної сили удару — 190 дивізій (5,5 млн. чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомінтернівський пакт», а потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підписаний у 1940 р. Німеччиною, Італією і Японією. До активної участі в агресії були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З метою військово-економічного забезпечення походу проти СРСР використовувалися ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, і бойових діях на радянсько-німецькому фронті брали участь італійські війська, іспанська дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського нашестя. Червона Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий командний склад напередодні війни був репресований. Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеччину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо і осінь 1941 р. були найбільшкритичними для Радянського Союзу. Німецько-фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загинули на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, захопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5—6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100—350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941—1942 pp. була початком корінного перелому у війні. Народи окупованих країн активізували боротьбу проти завойовників.США Великобританія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Протокол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії в Москві в жовтні 1941 р. США надавала військову продукцію СРСР на підставі закону про ленд-ліз.

3. Розвиток культури України в 1917—1921 pp.

Освітня політика

• УЦР. Початок розбудови української школи. Відкритім 53 українських гімназій. Відбулось декілька вчитель« ських з’їздів. Заснування Київського народного універси тету. Підтримка діяльності товариства «Просвіта». Проте більшість дій не вийшла за межі декларацій.

• Гетьман ГІ. Скоропадський. Активна освітня політик», Розбудова мережі українських гімназій (150). Поступом« українізація народної, середньої і вищої освіти, Реорганізація Київського народного університету в дер жавшій. Створення університету в Кам’янці-Подільському, Відкриття українських кафедр у Київському, Одеському і Харківському університетах.

• Директорія УНР. Освітня політика не виходила за ме;і і декларацій про підтримку і розвиток, української освіти, оскільки Директорії доводилося вести постійні бойові дії, Певна територія України тривалий час залишалася поїШ впливом Директорії.

• Денікінський режим. Освіта українською мовою забори нялася і переслідувалася. Відновлювалась система освіти, що панувала за царського режиму.

• Радянська влада. Руйнування попередньої системи освіти. Докладались значні зусиллй з ліквідації ції письменності (лікнеп). Ідеологізація освіти. Створеним єдиної трудової школи (семирічний термін навчашімі Скасовувалася плата за навчання. Розбудовувалася мер» жа підготовки педагогічних кадрів (інститути, техніку ми, курси). Половина шкіл здійснювала навчання укр» їнською мовою. У 1920 р. було ліквідовано університет, а на їх базі створено мережу інститутів. Уся наукова і»і бота була зосереджена в УАН. Для підготовки до вступи до вищих навчальних закладів створювалися робітним! факультети (робфаки).

Основні тенденції релігійного життя

• Відновлення патріархату Російської православної цері мн (РПЦ).

• Рух за відновлення автокефалії української правосла ЦІ

церкви на чолі з В. Липківським. •

ГІолітизація церковного життя.

Білет №9