1.Участь західних українців у політичному житті Австро-Угорщини

Унаслідок існуючого розподілу парламентських мандаті# 'ь у 1897 р. на одного посла до рейхсрату (імперського пар* ламенту) у Зальцбурзі припадало в середньому 28,9 тис, осіб, у Тіролі — 38,7 тис., у Верхній Австрії — 39,2 тис., І у Галичині — 89,7 тис., на Буковині — 58,7 тис. осіб.

• За законом про загальне виборче право, який почав діяти з 1907 р., західні українці отримали лише 6,4 % від :ні- гальної кількості мандатів, хоча все українське населении становило 13,2 % населення Австрії.

• Українське населення Закарпаття у складі Угорщини було позбавлене свободи слова і друку, права на проведен- ня зборів і демонстрацій. На виборах до угорського сеіі му право голосу в селах мали лише власники 10 і більше гольдів землі й ті, що володіли угорською мовою. У ви борах до сейму в 1914 р. в цілому по Закарпаттю брало участь 8—13 % населення, причому понад 50 % виборців були угорцями та німцями. Голосування не було таємним. Ті, хто голосував проти кандидатів від уряду, зазнавали утисків, їх позбавляли роботи тощо.

2. Причини інфляції в Україні (1992—1994 рр.) Вплив лібералізації ціноутворення в Росії. В умовах про­зорості кордонів стрімке зростання цін у Росії могло призвести до швидкого «вимивання» дешевих товарів з України. Рішення уряду України про збільшення гур­тових цін на закупку промислової продукції. Примусовий вихід України з рубльової зони (друга половина 1992 р.).

• Стрімке зростання цін на енергоносії (протягом 1992 р. у 300 разів). Ураховуючи енергозатратність української економіки, це призвело до стрімкого падіння виробництва і подорожчання товарів.

• Страйковий рух середини 1992 р. (шахтарі, транспортни­ки, учителі тощо), спричинений черговим підвищенням цін на сільгосппродукцію, змусив уряд збільшити розміри заробітної плати, яка не була економічно підкріплена.

• Виділення державою значних ресурсів для підтримки АПК та інших галузей промисловості (так, лише АІІК у першому кварталі 1993 р. отримав 3 трлн крб державної фінансової допомоги і 1 трлн крб пільгових кредитів).

• Прорахунки в проведенні економічних реформ, фактичне їх припинення в 1993 р. Недовіра населення до купоно- карбованців (від листопада 1992 р. — українські карбо­ванці), фінансові спекуляції. Загострення політичної бо­ротьби.

Протягом 1990—1994 рр. валовий національний продукт «коротився на 44 %, обсяг промислової продукції — на 41 %, національний дохід — на 54 %. У 1994 р. спад промислового имробництва досяг свого максимуму — 27,7 %. Рівень інфляції Гіун найвищим у світі (інфляція в 1993 р. складала 10 000 %,

1004 р. — 500 %, січні 1995 р. — 21,2 % , у травні — 4,6 %). (I I % населення опинилося за межею бідності. Падіння вироб­ництва тривало до 2000 р. ^

3. Національна політика російського царизму 1907—1914 рр.

-Заборонено викладання українською мовою в тих школах, де воно було самовільно запроваджене в період революції.

• Скасовано циркуляр міністра освіти від 1906 р., за яким учителям дозволялося пояснювати учням української ми вою те, що вони не зрозуміють.

• Спеціальним циркуляром міністра освіти вчителям зп(1ц ронялося розмовляти з учнями українською мовою ІКІІЙ межами школи і в позаурочний час. У школах заборони лося співати українські пісні, декламувати вірші укрнИИ ської мовою, виконувати національні мелодії.

• Під тиском влади припинили діяльність київська, одеські), чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти*, українські клуби, товариства тощо.

• Комітет у справах друку заборонив уживати на сторінки! періодичної преси та будь-яких інших виданнях терміни «Україна» та «українських народ».

• 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націони лістів», що мав «вести суспільну і культурну війну IIІIII ти українського руху на захист основ Російської держи ми в Україні». Циркуляром від 20 січня 1910 р. забороті>т ся реєструвати будь-які товариства і видавництва, створи ні «іноземцями».

• Відновлено примусове виселення євреїв із місцевостей, Дії ІМ не дозволялося проживати, припинене в 1904—1906 р

Білет №10

1. Україна в геополітичних планах Антанти та Троїстого союзу

Взагалі Україна, як окрема держава, у планах агресорів не згадувалась. Вона розглядалась, як невід'ємна частка Росії, але були присутні гасла: "Незалежність для України", щоб перетягнути великі маси на свій бік.Австро-Угорщина та Німеччина збільшили свій тиск на Балканські країни та Турцію. У 1911-1912 Італія захопила Тріполітанію та Кіренаїку у Туреччині.Австро-Угорщина намагалась не тільки назавжди зберегти своє господство на Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, а й притязала на Волинь, та Подолля.Німеччина планувала створення протектората над усією іншою теріторією України, тобто над Східною Україною (також претендувала на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб мати сухопутний торговий шлях до Персії та Середньої Азії).В основі зближення Росії та Франції лежали політичні та стратегічні інтереси.Росія намагалась передвинути кордони до Карпат, захищаючися гаслом об,єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини та Північної Буковини.Туреччина намагалась завоювати причорноморське узбережжя.Румунія намагалась захопити Бессарабію та частину Буковини.

Перебіг воєнних дій на території України у 1914р.

Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку або прифронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт. У серпні-вересні 1914р. росіяни спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулась Галицька битва. В результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною .та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення "справи великого князя Івана Калити".

 

2. Умови розвитку культури в 1940—1950-ті pp.

Складові розвитку культури

-Відбудова закладів освіти, науки і культури: віднопііімИ зруйнованих і будівництво нових закладів освіти, отіН тури АН УРСР, мережі культурно-мистецьких усті

• «Культурна революція» на західноукраїнських землях: ліквідація неписьменності, насаджування комуністич­ної ідеології, розбудова мережі освітніх і культурно- мистецьких закладів.

• Ідеологічний наступ. «Ждановщина»: боротьба проти «буржуазного націоналізму», космополітизму і «низько­поклонства перед Заходом», «лисенківщина».

Основні досягнення української науки (кінець 1940-х — початок 1950-х рр.) . - »

• Запуск першого експериментального атомного реактора (1946 р.).

• Створення під керівництвом С. Лебедева першої в Європі та СРСР малої електронно-обчислювальної машини «МЕОМ» (1948—1951 рр.).

• Удосконалення і широке застосування методу автоматично­го зварювання металу під флюсом, розробленого під керів­ництвом Є. Патона. Нова технологія була успішно засто­сована в ході будівництва першого газопроводу Дашава— Київ (1949 р.) (80 % стиків труб було зварено цим мето­дом) та суцільнозварного мосту через Дніпро завдовжки понад 1,5 км (1953 р.) (міст ім. Патона в Києві).

, • Висновок: усі видатні досягнення тогочасної науки і тех- I ніки мали місце лише в галузях, що стосувалися воєнного / або суміжного виробництва. Інші галузі наукових знань опинились під серйозним ідеологічним тиском, а вчені за­знали репресій.

3. Основні положення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.)

• Народ України становлять громадяни республіки всіх національностей.

• Закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

• Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову’

• Виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством.

• Самостійність України у вирішенні питань економії и екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутріїпII І.ЧІ безпеки, міжнародних відносин.

• Миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет,

• Визнання верхоенства загальнолюдських цінностей mH класовими.

• Гарантія права на вільний національно-культурниіі |нм виток усіх національностей, що проживають на териїїіШ України.

• Необхідність піклуватися про задоволення націонал щіИ культурних потреб українців за межами Республіки.

Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою

Білет №11

1)Українська революція 1917-1921 років ( Визвольні змагання 1917—1921 років) — черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Після кількох років тяжкої боротьби на декількох фронтах одноразово незалежна Україна зазнала поразки й у кінцевому рахунку українські землі залишилися поділеними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (за старим правописом: Українська Народня Республіка; УНР) — українська держава, що існувала в 1917 — 1921 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію. 22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою. Ліквідована в ході поразки українських визвольних змагань 1917 — 1920 років. В 1921 році територія республіки була поділена між Польщею з одного боку УРСР і Радянською Росією з другого. Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні.

2) Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 pp. західних областей України до складу СРСР. Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і трипалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР. Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посіяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5— 8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона». Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридичне зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р. Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км2.

3)Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів. Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все: — будівництво власної суверенної держави; — демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави; — трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; — національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; — встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися. Ключові дати 16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України 24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. - підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України.

Білет № 12

1)І-й Універсал. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїнському з'їзді Рад було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР. В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй землі; ЦР оголошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автономний устрій держави. Проголошенням 1-го Універсалу ЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності. Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд України, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський,М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних політичних сил в Україні було неоднозначним. Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів до українського народу відкривало нову сторінку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український народ зробив спробу розбудувати своє життя з врахуванням національних інтересів. Історики неоднозначне оцінюють III Універсал Центральної Ради. Більшість погоджується, що головне історичне значення мало проголошення Української Народної Республіки, тобто було розпочато етап державно-національного будівництва. Історичне значення III Універсалу було в тому, Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було, безперечно, актом великої історичної ваги: уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

2) Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. Горбачов, О. Яковлев; філософи О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори масмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багато інших. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

3) 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. В документі, зокрема, зазначається, що з огляду на його геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна має всі можливості стати спливовую світовою державою, виконувати значну роль в забеспеченні політико-економічної стабільності в Європі. Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: •утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; •забеспечення стабільності міжнародного становища України; •збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів; •включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; •захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; •поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Білет №13

1)Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (за старим правописом: Українська Народня Республіка; УНР) — українська держава, що існувала в 1917 — 1921 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою. До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію. 22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою. Ліквідована в ході поразки українських визвольних змагань 1917 — 1920 років. В 1921 році територія республіки була поділена між Польщею з одного боку УРСР і Радянською Росією з другого. Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні. Універса́л (від лат. Universalis — загальний, через пол. Uniwersał) — актовий документ, який доводить до загального відома певну постанову влади, її розпорядження адміністративно-політичного характеру.

В Україні в XVII—XVIII століттях, на зразок польських королів чи сейму, універсали видавали гетьмани, особи з генеральної старшини або полковники. За своїм змістом універсали охоплювали найрізноманітніші сторони управління Україною:

• стосувалися військових справ (накази про виступ у похід, про несення сторожової служби, про розквартирування військ тощо),

• господарської діяльності (роздача та підтвердження земельних володінь, підтвердження купчих, заповітів, поділів землі та іншого майна),

• поточного управління (призначення на урядові пости, стягнення податків, надання привілеїв, щодо зовнішньої політики) та ін.

Універсал укладався в гетьманській або полкових канцеляріях і містив у вступі імена та титули тих, хто видавав і кому призначався універсал, в кінці ставилась дата видання, підпис та прикладалась печатка. Деякі універсали розповсюджувалися у копіях, які розсилалися до місцевої адміністрації. Іноді універсали оголошувалися прилюдно на площах та в церквах.

Пізніше назву «універсал» надано і деяким політичним документам, зверненням до народу представників визвольного руху: керівники Коліївщини 1768 видали універсал до селян з закликом до боротьби проти польської шляхти за визволення «з неволі і ярма панського», у 1917—1918 роках Центральна Рада назвала універсалами свої головні державно-політичні акти.

7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови:

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9. Судова реформа.

10. Амністія політичних в'язнів.

2) Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.