100. Економічний розвиток України в умовах глобальної модернізації

Зрозуміло, що Україна не може залишитись осто­ронь від глобальних процесів. Для українського, як і для будь-якого перехідного суспільства, глобальна мо­дернізація збіглася у часі з трансформаційними зміна­ми в економіці, соціумі й культурі. На початку пере­хідного періоду важлива була стабілізація. Саме вона в 1992—1994 pp. була заблокована якраз тими метода­ми, які мали їй сприяти.

Лібералізація цін на українському монополізовано­му ринку призвела до штучного розкручування інфля­ційної спіралі. В цьому самому напрямку діяло і замо­рожування, а потім і знецінення вкладів населення в ощадних касах. Тим самим було знекровлено попит, і для виробництва зник стимул випуску продукції. Воно поступово деградувало. Перша хвиля приватизацій через сертифікати призвела до розграбування держав­них виробничих активів. Це перешкоджало створен­ню здорової ринкової економіки.

За рівнем макроекономічних показників, як ствер­джують дослідники Національного інституту україн­сько-російських відносин, Україна була відкинута, фактично, на десятки років. Лише у 2000 і 2001 pp. в українській економіці намітились певні позитивні зру­шення, які спостерігаються і нині. Але підстав ствер­дити про їх тенденційність поки що немає.

Якщо взяти ВВП на душу населення у 1996 р. за 100 % (845 дол.), то у 1999 p., у зв'язку з російською фінансовою кризою, він впав до 57,8 %. І лише в на­ступні два роки зріс до 87 %. Але базового року досяг­ти так і не вдалось. Усі Європейські транзитивні (пе­рехідні) країни досягли значного зростання за раху­нок розвитку приватного сектору і особливо такої його сфери, як сфера послуг. В Україні найбільший внесок у 2000 р. зробила промисловість — 59,3 % і 41,6 % у 2001 р. У цьому ж 2001 р. значно зріс вклад торгівлі — до 24,6 % проти 6,5 % в попередньому році. Лише в цих галузях розвиток можна класифікувати як експан­сивний, хоча і з певною часткою умовності. Значний вклад промисловості у зростання ВВП не можна вва­жати прогресивним. Ера індустріальної економіки відходить у минуле і з цим треба рахуватись. Крім того, орієнтація на прогресивний розвиток так званих базо­вих галузей хибна, оскільки вони не створюють дода­ну вартість, хоча на певному етапі розвитку країни це вимушене явище і виправдане.

Зростання економіки, починаючи з 2000 р., відбу­валося здебільшого за рахунок зовнішніх чинників. Особливе місце посідає експорт, приріст якого сягнув у 2000 р. 21,5 % . До 29 % зріс сільськогосподарський експорт.

Непоганим можна назвати стан харчової промисло­вості, де щорічні прирости перевищили 6,3%. Але стверджувати, що у цієї галузі гарні перспективи, важ­ко. Адже грошові доходи населення України, а вони не перевищують 500 дол. на душу населення, не можуть забезпечити стійкий попит.

Не обнадіює ситуація з капіталовкладеннями. З 1996 до 1999 р. їх обсяги на душу населення зменшу­вались і на кінець періоду склали близько 44 % базо­вого року і лише у 2001 р. зросли до 79,2 %. Зростан­ня було значним, але недостатнім, щоб підтримати відтворення структури основних виробничих фондів, яка б забезпечувала існування країни. 103 дол. інвес­тицій на душу населення — це дуже мало, щоб модер­нізувати виробничий апарат, рівень зносу якого сягає 80 %, а межа безпеки знаходиться на рівні 50 %. Ци­вілізовані ж країни не допускають і 25 %. За наявно­го рівня капіталовкладень повне оновлення виробни­чих потужностей становитиме десь до 100 років. Якщо апелюнати тільки до внутрішніх джерел нагромаджен­ня, то очікування кращого будуть марними. Неналеж­не функціонування фінансової сфери і зовнішнього сектору не дають змоги збирати достойні заощаджен­ня. За роки незалежності України, як уже згадува­лось, іноземці довірили своїм українським контраген­там лише біля 5,3 млрд дол. США інвестицій. Для порівняння, у Польщу надійшло майже на порядок більше. А мінімальні потреби України складають десь 80 млрд дол.

Отже, є підстави стверджувати, що моделі (стадії) розвитку для України на основі використання факторів виробництва або інвестицій не викликають великої надії. Це показала їх попередня характеристика. Тому залишається сподіватись на інноваційну модель, хоча, звичайно, з певними застереженнями.

Марно було б говорити про стрибкоподібну зміну індустріальної економіки України на інформаційну. Такий стрибок передбачає негайне входження в стадію масштабного використання інвестицій. Але їх обмаль. Тому доцільніше було б вести мову про поступове пере­творення деградуючої української техноекономічної системи в нову інформаційно-економічну систему. Тим більше, що в Україні активно формується думка про невідворотність переходу до нової, більш прогресивної інноваційної моделі розвитку. Хоча ця справа дуже непроста.

У глобальному контексті українські реалії дещо за­смучують. Україна не є транснаціоналізованою краї­ною, її компанії не беруть участі у стратегічних альян­сах, в ній не базуються транснаціональні корпорації, рух капіталів як за її межі, так і в середину країни обмежений, дуже мляво протікають інформаційні та інноваційні процеси.

Отже, проблема взаємопов'язаного глобального і національного розвитку постала для України дуже го­стро. У зв'язку з цим здається доцільною позиція, яку відстоює відомий український вчений О.Г. Білорус: "Єдиною можливістю для України вижити в цій мегасистемі, зберегти націю і культуру є реалізація та­кого закону розвитку, при якому сила внутрішньої економічної інтеграції є більшою, ніж сила зовніш­ньої, внутрішня конкурентна ефективність економі­ки вищою, ніж рівень зовнішньої ефективності. Для України це надзвичайно складне завдання. Але без його вирішення суверенна державність України не має пер­спективи".