79. Фашистські ідеї в Європі. Неофашизм та його сучасні різновиди

Неофашизм — термин, который применяют для обозначения некоторых праворадикальных организаций и движений в ряде государств мира, которые в политическом и идейном отношении являются преемниками фашистских организаций, распущенных после 2-й мировой войны. Неофашисты проявляют склонность к политическому экстремизму, используют террористические формы деятельности. Стремясь нередко отгородиться в обстановке неблагоприятного для фашизма соотношения сил от скомпрометировавших себя фашистских движений прошлого, неофашисты выявляют на практике тем не менее свою идейно-политическую связь с формами фашизма, сложившимися между двумя мировыми войнами. Важнейшие отличительные черты всех неофашистских политических течений и организаций крайний национализм, шовинизм, расизм, критика с ультраправых позиций правительств, действующих в рамках парламентской системы; применение насильственных, террористических методов политической борьбы. Неофашизм враждебен гуманизму, культивирует низменные инстинкты (иррационализм), часто использует фашистскую атрибутику (свастика, чёрная униформа, фасции и др.) и ритуалы (приветствия посредством выброшенной вперед руки, факельные шествия и др.). Впервые термин неофашизм появился в Италии после окончания Второй мировой войны и был связан с попытками в той или иной форме возродить фашистское движение. Долгое время крупнейшей организацией итальянских праворадикалов была партия "Итальянское социальное движение" (ИСД), образованная в 1946 г. и названная так в память об Итальянской социальной республике, созданной Муссолини в конце войны. Партия стремилась добиться реабилитации фашистского режима, включала в свой состав его прежних функционеров. С 1994 г. эта партия называется "Национальным альянсом" и постепенно отходит от практики крайнего экстремизма. Но в 50—80-е гг. внутри партии существовало немало группировок и фракций откровенно профашистского характера. Одна из них, например, открыто называла себя "нацистской". К неофашистским организациям можно отнести определенные фундаменталистские движения, например южноафриканскую фашистскую группировку. В некоторых странах Латинской Америки (Чили, Парагвай и др.) установились диктаторские режимы, которые ведут борьбу против прогрессивных сил террористическими методами, сближающими эти режимы с фашизмом. Неофашистские организации действовали и действуют в Германии, Великобритании, Франции, Австрии, США и других странах Запада. Некоторые из неофашистских группировок имеют международный характер. К таким относится, например, так называемая "Европейская рабочая партия", активист которой 28 февраля 1986 года убил лидера шведских социал-демократов, премьер-министра Швеции Улофа Пальме. К неофашистским в России часто относятся такие организации, как Народная национальная партия, Русское национальное единство, Русская партия, Славянский Союз, движение "Евразия" А. Дугина, Движение против нелегальной иммиграции и др.

80. Неолібералізм

Неолібералізм (від лат. lіber-свободный) - термін, що позначає сучасні модифікації зв'язаного з іменами Локка, Монтеск'є, Сміта, Мілля й ін. лібералізму 17-19 вв., котрий обгрунтовував ідею волі і самодостатності особистості, волі ініціативи, конкуренції, торгівлі, волі від втручання держави в економічне, соціальне і приватне життя. Ліберальна ідеологія починає мінятися на рубежі століть (Дж. Хобсон, Т. Грін, Хобхаус, Ф. Науманн). Поряд із традиційним індивідуалізмом у ній з'являються "колективістські" і этатистські акценти, які підсилюються. Неолібералізм прагне обгрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж. Кейнс, Гэлбрейт і ін.). За допомогою податків, соціальних програм, посібників і ін. заходів для соціального забезпечення неоліберали намагаються згладити майнову нерівність, створити "державу загального благоденства". Соціально-політичний дирижизм, на їх думку, не ущемляє, а, навпроти, зміцнює права і свободи громадян. У порівнянні з лібералізмом минулого піддаються інверсії не тільки відносини особистості, суспільства і держави, але і співвідношення свободи і рівності. Якщо колись пріоритет віддавався волі й існував очевидний антагонізм між егалітарними і ліберальними принципами, то тепер істотну роль стали грати помірковано егалітаристські устремління (Егалітаризм). Разом з тим підсилюється сторожкість до масової демократії, стосовно якої лібералізм завжди займав двоїсту позицію, визнаючи її "необхідним злом", єдиним знаряддям проти абсолютистської тиранії, що грозить у той же час "тиранією більшості". До складу неолібералізму входить кілька шкіл: лондонська (Ф. Хайек), фрайбургская (В. Ойкен, Л. Ерхард), чикагська (М. Фрідмен). На думку Хайека, соціальний порядок не може бути продуктом свідомої дії, він є результат чисто спонтанних дій, тобто викликаних не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами, порядок мимовільним, обумовленим ринком. Розглядаючи індивідуалізм і колективізм, Хайєк дійде висновку про те, що закони індивідуальної етики є загальними й абсолютними, а в колективістській етиці верховним неминуче стає принцип "ціль виправдує засоби". Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому керівництво колективами рідко залучає людей з високими моральними переконаннями. Існування в суспільстві соціальної нерівності, відповідно до думки Хайєка, закономірно. Німецький неолібералізм являє собою своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму. Видними представниками неоліберальних ідей у Франції були економісти М.Алле Р.Арон. Отримавши первісно могутній імпульс у США, де президент-реформатор Франклін Делано Рузвельт (1933-1945 рр.) проголосив і почав реалізовувати програму “нового курсу” (запровадження кодексів чесної конкуренції і соціального страхування, державний захист профспілок, регулювання сільськогосподарського виробництва, встановлення державного контролю за випуском цінних паперів), цей процес у тих чи інших формах та масштабах охопив майже всі індустріально розвинені держави.