68. Ідейний розкол світової соціал-демократії.

Під соціал-демократією (від латинського socialis – “суспільний”), як правило, мають на увазі теорію і практику партій, що входять до Соціалістичного інтернаціоналу, ті соціальні й політичні сили, котрі складають ці партії. Але в реальному житті соціал-демократія в цілому відкинула ці настанови, визнала існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті правила гри. Партії соціал-демократичної орієнтації інституціоналізувалися, стали парламентськими і зробили суттєвий внесок в інтеграцію робітничого руху в існуючу політичну систему. З цього погляду всю подальшу історію соціал-демократії можна розглядати як історію поступового відходу від марксизму. Саме життя змушувало соціал-демократію кінця ХІХ – початку ХХ ст. еволюціонувати, пристосовуватися до суспільно-історичних реалій, знаходити оптимальні шляхи поліпшення умов праці й життя трудящих. Ці реалії переконали керівників соціал-демократичних партій у безперспективності революційного переходу від застарілої суспільної системи до нової, у необхідності трансформувати, вдосконалювати цю систему, сприйнявши багато її цінностей, норм, принципів та ін. Особливо прискореними темпами такий процес пішов після більшовицької революції 1917 р. в Росії, котра перед усім світом продемонструвала ущербність і згубність запропонованого марксизмом, а в крайніх формах - марксизмом-ленінізмом, революційного шляху перебудови суспільства. Слід зауважити, що саме за основоположними принципами марксизму, котрі стосувалися революції, непримиренної класової боротьби, диктатури пролетаріату, в перші два десятиріччя ХХ ст. позначився великий розкол у робітничому рухові та соціал-демократії. Якби його не сталося, по-іншому могла б скластися магістральна лінія історичного розвитку сучасного світу, але більшовицька революція і створений услід за нею ІІІ Інтернаціонал остаточно закріпили цей розкол. Соціал-демократія і комунізм, які виросли практично з однієї соціальної бази та спільних ідейних джерел, із найважливіших питань світового ладу опинилися на протилежних боках барикади. Причини такого повороту подій крилися в самій природі робітничого руху та соціал-демократії. Ніби передбачаючи можливість появи авторитарного соціалізму (за марксистською термінологією – диктатури пролетаріату), керівники реформістського крила соціал-демократії проголосили своєю метою побудову демократичного соціалізму. Первісно з цього приводу розгорілися досить гострі суперечки, в котрих опоненти зазначеної ідеї доводили, що соціалізм не може бути недемократичним. Але історія засвідчила, що поряд із демократичним можливі нацистський, більшовицький, маоцзедунівський, полпотівський та інші варіанти тоталітарного соціалізму. Поняття “демократичний соціалізм” уперше було використане у 1888 р. британським письменником і лауреатом Нобелівської премії Джорджем Бернардом Шоу (1856-1950 рр.) для позначення соціал-демократичного реформізму, пізніше його використав один із лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини Едуард Бернштейн (1850-1932 рр.), а остаточному закріпленню цього поняття сприяв його однопартієць економіст Рудольф Гільфердінг (1877-1941 рр.) під час Першої світової війни. В основі первісної концепції демократичного соціалізму була програма політичної, економічної й культурної інтеграції робітничого класу в існуючу систему. Для представників цієї традиції від початків було характерне визнання правової держави як позитивного фактора у справі поступового реформування й трансформації капіталістичного суспільства Відкидаючи ідею диктатури пролетаріату, Е.Бернштейн обґрунтовував необхідність переходу соціал-демократії “на грунт парламентської діяльності, чисельного народного представництва і народного законодавства, котрі суперечать ідеї диктатури”. “Класова диктатура належить нижчій культурі”, - наголошував Е.Бернштейн, розглядаючи соціал-демократію в якості носія вищої культури й відмовляючись від насильницьких, конвульсивних форм переходу до більш досконалого соціального устрою. Він вважав, що “соціалізм не лише в часі, а й за внутрішнім своїм змістом” є законним спадкоємцем лібералізму. У такій соціалістичній інтерпретації ліберальних принципів (“демократія є засіб і ціль одночасно. Вона засіб завоювання соціалізму і форма здійснення соціалізму”) Е.Бернштейн виділяв три основні ідеї: свобода, рівність, солідарність. При цьому на перше місце Е.Бернштейн ставив солідарність робітників, вважаючи, що без неї свобода і рівність при капіталізмі для більшості трудящих залишаться благими побажаннями. Один із найоптимальніших варіантів запропонувала скандинавська соціал-демократія, котра вперше прийшла до влади у Данії в 1929 р., а у Швеції й Норвегії – у 1932 р. Характерними рисами скандинавської моделі побудови держави добробуту вважаються: створення за порівняно короткий період високоефективної економіки, забезпечення зайнятості практично всього працездатного населення, ліквідація бідності, організація найрозвиненішої у світі системи соціального забезпечення, досягнення високого рівня грамотності й культури. Цю модель іноді також називають функціональним соціалізмом на тій підставі, що демократична держава здійснює функції перерозподілу національного доходу з метою більшої соціальної справедливості.