83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства

Глобальні проблеми – це ті проблеми, що зачіпають інтереси людства в цілому, від яких залежить доля і саме виживання людства на планеті, а звідси такі проблеми можна розв’язати тільки спільними організованими зусиллями всього світового співтовариства.

Наприкінці 60-х рр.. 20ст. за ініціативою італійського економіста А. Печчеї виникла міжнародна організація – Римський клуб. Сьогодні Римський клуб налічує близько ста дослідників із 30 країн світу. Представники римського клубу стали активно досліджувати глобальну проблематику, складати прогнози і давати практичні рекомендації щодо стратегії діяльності людства. Перші доповіді Римського клубу викликали своєрідну сенсацію, оскільки зробили прогноз про неминучу катастрофу людства за умов збереження існуючих темпів і тенденцій розвитку.

Представники Римського клубу вперше зробили класифікацію глобальних проблем, що включають у себе міжсоціальні проблеми(проблема глобальної безпеки, збереження миру на планеті в умовах збільшення локальних конфліктів, встановлення справедливого економічного порядку), проблеми природного середовища(екологічні, сировинні, енергетичних ресурсів) і проблеми індивіда(умови для повноцінного розвитку індивіда).

Глобалізація – становлення цивілізаційної єдності світу. Усі ми різні і, більше того, готові відстоювати своє право залишатися самими собою, але всі ми змушені жити в єдиному «світовому селі», де неможливо відокремитися від близькості іншого – чужої культури, мови, традицій, не можна ізолюватися від «сусідів»», навіть якщо вони нам не до вподоби. Основна проблема глобалізації – це питання «як жити разом?», а основний її сенс – вміння прийняти ознаки іншої цивілізації, не втрачаючи своєрідності власної культури.

Майбутнє суспільство, до якого прямує людство, називають інформаційним. Найбільш розвинені країни вже вступили в період розвитку інформаційної цивілізації.

Сьогодні все більш зрозумілою стає думка, що ніякий інший розвиток – економічний, науково-технічний чи технологічний – не зможе вивести людство з історичної безвихідності, якщо він не буде підкреслений гуманітарною революцією, перебудовю свідомості людських якостей і цінностей. Чи може безмежне споживацтво бути сенсом людського життя? Філософія наполягає на тому, що глобальні проблеми за своєю суттю є проблемами духовно-моральними. Для збереження майбутнього потрібний новий тип особистості, яка б відчувала відповідальність за життя всієї планети і яка б усвідомила безперспективність існування, не осяяного світлом великих моральних ідей.

84 85

У філософії сформувалася спеціальна галузь - аксіологія (від гр. аксіос - цінність), яка досліджує цінності як фундамент світу культури, природу цінності, структуру ціннісного світу, зв'язок цінності і реальності. Саму культуру з позиції аксіології можна визначити як систему цінностей та ціннісних орієнтацій, ідеалів, норм і зразків поведінки, що притаманні тим чи іншим спільнотам та індизідам.

Що ж лежить в основі ціннісного, суб'єктивного ставлення до світу? Чи є цінності тільки суб'єктивними уподобаннями (адже кожен з нас має свої ціннісні пріоритети), чи вони мають об'єктивний зміст? Чи є якийсь об'єктивний критерій у світі людських цінностей?

Цінності існують об'єктивно, але не як конкретні предмети і явища, а як їх суспільний зміст, як вияв у них людських сил і здатностей. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але сприймаються і переживаються суб'єктивно. Всі предмети і явища є втіленням фізичних і духовних сил людства, здібностей і обдарувань, почуттів і волі, знань, вмінь і навичок - всього соціального досвіду, виявом людського духу загалом. І тільки в такій наповненості предмети і явища є цінностями, тобто тим, що є значущим для людини, що має для неї суспільний або особистісний сенс, і що може задовольнити її соціально розвинені потреби. Навіть цінність природи (наприклад, краса) має суспільний зміст, розкривається через людську діяльність, історично - тоді, коли людина піднялася над силами природи, опанувала їх.

Саме цей об'єктивний зміст цінностей надає людині можливість культурного розвитку. Реалізація цієї можливості залежить від суб'єктивної інтерпретації цих цінностей, від суб'єктивних уподобань людини, від міри розвитку її потреб, від її уявлень про те, що саме для неї є значущим. Тому цінності характеризуються не тільки своїм об'єктивним змістом. Цінності -суб'єктивне ставлення до всього з позиції негативного і позитивного, належного і неналежного, дозволеного і забороненого, корисного і некорисного, доцільного і недоцільного, добра і зла, істинного і хибного, справедливого і несправедливого, прекрасного і потворного тощо.

В якості цінності може сприйматися будь-який об'єкт природи, соціальної сфери, будь-яке утворення духовної діяльності або людські якості: життя, здоров'я, сім'я, матеріальний добробут, ті чи інші предмети і речі, творчість, свобода, дружба, освіта, чесність, батьківщина тощо.

Усі цінності формуються як суспільні цінності, як продукт колективної діяльності людей - соціальних груп, націй, суспільства, людства в цілому. У них є єдиний універсальний прошарок, але є також і особливі цінності на тому чи іншому рівні соціальної організації. Виділяють такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху Середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо)і Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури ІНДИВІД^)

Найбільш суттєвим для розуміння світу людських цінностей є поділ їх на утилітарні і неутилітарні ГнадутилітарнП.

Утилітарні цінності - ті, критерієм яких є принцип корисності, практичної доцільності. Об'єкти утилітарної оцінки тільки використовують, але не роблять вкладений у них людський досвід власним надбанням, не продовжують його в собі. Сенс і значення таких цінностей - слугувати людині, задовольняти її часткові потреби. Утилітарно, прагматично людина може ставитися не тільки до природи, до предметів і речей, але й до цінностей культури і до інших людей, вбачаючи в них лише засіб для своїх цілей. Навіть до себе можна поставитися цілком утилітарно, перетворюючи власне життя на засіб, - бути рабом речей, кар'єри, грошей. Іноді сповідування вищих цінностей - добра, справедливості, віри - може виявитися лише оманою, якщо за абстрактною ідеєю добра чи любові не бачать саму людину. Тоді цей оманливий принцип стає самоціллю, а життя людини, що фанатично служить цьому принципу, - позбавленим сенсу.

Але є й інші цінності - неутилітарні. Неутилітарне ставлення - це розкриття людського сенсу у всьому, тобто підхід з позиції «заради чого?», що передбачає відповідь - «заради збереження людського в людині». Неутилітарні цінності (їх ще називають духовними, вищими, абсолютними цінностями) - це цінності свободи, творчості, любові, надії, віри, милосердя, справедливості тощо, але фундаментом всіх абсолютних цінностей є ідеали істини, добра і краси.

Духовними цінностями люди вважають те, що вони ставлять вище за сьогоденні радощі і задоволення, що надає сенс і значення їх існуванню. Американський психолог Еріх Фромм писав, що люди визначають сенс життя через трансцендування, тобто вихід за межі безпосереднього існування у світ цінностей, співвіднесення і співставлення життя з тими цінностями. Для декого провідною духовною цінністю (ідеалом) може виступати Пізнання, для інших - Любов, Творчість, Віра, Свобода, турбота про благо Вітчизни.

Ради цих цінностей люди здатні переносити життєві негаразди і прикрощі, свідомо йти на самообмеження і навіть жертвувати собою. Зрозуміло, в реальному практичному житті духовні цінності існують не у вигляді абстрактних ідей, а як конкретні, чуттєво-наочні символи, наприклад, образи улюблених літературних героїв, поетичні рядки і картини, що оспівують красу природи, національні гімн та прапор, геніальні винаходи і наукові відкриття.

Отже, саме неутилїтарні цінності є культурними цінностями, тобто цінностями саморозвитку і самореалізації людини в її суто людських якостях. Неутилітарні цінності - такі, у служінню яким людина знаходить сенс власного життя, які не просто задовольняють, а розвивають людські потреби, а через них і саму людину.

Це ті ідеали і святині, без яких людина не уявляє свого життя як достойного. Людина за своєю природою є служницею: вона не може заспокої-^ тися, поки не знайде в світі такої цінності, яку б вона могла поставити вище 1 від себе і присвятити життя служінню їй. Людина завжди обирає для себе певну вищу цінність, яка стає життєвим орієнтиром, критерієм і сенсом людського життя.

Духовна зрілість людини полягає у вмінні орієнтуватися в ієрархії цінностей, їх смислів і значень. Перелік життєвих цінностей досить широкий: власний комфорт і добробут, наука, мистецтво, кар'єра, сім'я, дитина, власний духовний світ, батьківщина, здоров'я тощо. Чому віддати пріоритет? Що є основним, а що другорядним? Заради- чого обирається та чи інша цінність як пріоритетна? Який сенс вкладає в них людина? Відповідей може бути багато, але ієрархія цінностей повинна бути такою, щоб у життєвих колізіях не загубити себе, своє покликання в житті, свою душу, своє звання людини.

Отже, цінностями культури, такими, що відповідають за збереження і розвиток «людськості» в людині, є цінності неутилітарні. Але це не означає, що утилітарні цінності є чимось недостойним справжньої людини, їм належить досить важлива роль у людському житті, в безпосередній практиці життя. Просто вони повинні займати відповідне їм місце в системі ціннісних орієнтацій людини і не бути самим сенсом життя.

Інша проблема, що в людському житті є і антицінності, або неправильно сприйняті цінності, такі як егоїзм і нарцисизм, прагнення до безмежного багатства, слави і панування, пристрасть до руйнування, наркотична ейфорія, расизм і фашизм. Насилля, зло, руйнування душі і тіла теж можуть набувати значущості для людини. Запобігти цьому можна тільки через збереження духовних абсолютів істини, добра і краси, через активний спротив антилюдським тенденціям сучасної псевдокультури.

86. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житті. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного.

Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Проте свобода особистості коріниться саме в цих, цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіст, він — «не як всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймі не схвалюється.

88. Техніка – це певна система засобів і механізмів людської діяльності, що надають змогу досягти результату. В техніці в предметно-речовій формі втілюється людська праця, розум, час. Техніка є опредметненням часу. Спосіб породження і застосування техніки – технологія. Технологія поєднує техніку і культуру. Техніка становить ядро цивілізації. Етапи розвитку техніки: інструменталізація, механізація, автоматизація. Періоди розвитку технології: епоха переробки і використання речовини; вироблення, трансформація і використання енергії; вироблення, переробка і розподіл інформації.

89. Вернадський – ноосфера

Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки. Президент Української академії наук, академік Петербурзької АН, а потім AH CPCP, член численних іноземних академій, непересічний природознавець-мислитель залишив нам цілісне бачення світу і завдань людини як на Землі, так і у Всесвіті.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу.

Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, « . йдуть далеко за межі біосфери . вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий грунт питання про космічність живої речовини»,— писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

Упродовж десятків років учений досліджував роль людини в перебудові поверхні Землі. Вивчаючи мінералогію, він зацікавився масштабами технічної діяльності людства в царині видобування з надр Землі різних мінералів і руд, їх переробки, отримання людиною нових, невідомих у природі в самородному вигляді, металів і хімічних сполук. Він дійшов висновку, що масштаби людської діяльності зростають і їх можна порівняти з масштабами природних геологічних явищ. Уже в ранніх працях В. І. Вернадський писав, що технічна діяльність людства являє собою процес, накладений на природні процеси, тому він чужий їм і протиприродний. У пізніших працях мислитель стверджував, що еволюційна поява людини і розвиток наукової думки — це також природний процес, як усе в навколишньому світі. А звідси — його висновок про те, що наукова думка людства має розвиватися відповідно до законів природи, а не протиставляючи себе їм.

В. І. Вернадський вірив у те, що життя на Землі зникнути не може, а людство як могутня геологічна сила спроможеться перебудувати біосферу в інтересах людства як єдиного цілого.

В. І. Вернадський зазначав, що можливості людини з її розумом і технікою такі значні, що вона може втручатись в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрямок. Людство має усвідомити свою силу і роль у біосфері і тоді настане новий етап її розвитку.

Вернадський передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму -”ноосферу” (noos - в перекладі з грецької : розум, дух ), в якій людина стане основною геологічною силою.

Ноосфера - це етап розвитку біосфери, на якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку.

Вчення Вернадського про ноосферу включає 4 основні положення:

1. Ноосфера - історично останній стан геологічної оболонки біосфери, що перетворюється діяльністю людини.

2. Ноосфера - сфера розуму і праці.

3. Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так підсвідомою діяльністю людини.

4. Розвиток ноосфери пов’язаний з розвитком соціально-економічних факторів.

Ноосфера відрізняється від біосфери величезною швидкістю в розвитку. За концепцією ноосфери, людство перетворилося на найпотужнішу геологічну силу на планеті. Вернадський підкреслював, що протягом останніх 500 років воно освоїло нові форми енергії - парову, електричну, атомну, й навчилося використовувати майже всі хімічні елементи. Людство освоїло всю біосферу й одержало набагато більшу, порівняно з іншими організмами, незалежність від навколишнього середовища. Наукова думка й діяльність людини змінили структуру біосфери, незаймана природа швидко зникає, з’являються нові екосистеми та ландшафти - міста, культурні землі, для яких характерні простіші угрупування організмів.