24. Що означають поняття «теїзм», «деїзм», «пантеїзм» і як вони співвідносяться між собою? Назвіть філософів, що представляють ці позиції.

Теїзм (від гр.. теос-бог) – реліг.філос.вчення. Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні

процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як реалізацію божого променю.

Теїзм - на словах намагається поєднати в собі риси деїзму і пантеїзму, оскільки вважає, що Бог одночасно й іманентний природі й у той же час трансцендентний по відношенні до неї. Причому іманентність і трансцендентність Бога теїзм витлумачує в своєму специфічному розумінню.

Теїзм стверджує, що трансцендентність Бога полягає в тім, що Він - вище створеної їм природи, недоступний своїм творінням, не збагненний розумом людини. У цьому випадку вони свої погляди підкріплюють не тільки філософськими ідеями деїстів, але і посиланнями, наприклад, на Біблію, яка твердить, що "Бог у світі живе неприступному, Його ж ніхто з людей не бачив і бачити не може" (1-оі Тимофію, 6:16; Іоанна, 1:18; 1-оі Іоанна 4:12). А іманентність Бога теїзм розуміє в тому плані, що Бог не відокремлений від людини, але знаходиться поруч з нею; що людина Богом "живе, рухається й існує" (Діяння, 17:28). У цьому плані "іманентний" Бог завжди чує наші звертання до нього, завжди готовий прийти до нас на допомогу. Виходячи з цього теїзм визнає Бога істотою і особою, хоча описувати самі властивості цієї істоти і особи ухиляється.

Деїзм (від лат. деос. - бог) - релігійне філософське вчення, що визнає Бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи та в хід суспільних подій.

Деїзм ( від латинського слова "Deus" - Бог) розмежовує Бога і світ непрохідною і нездоланною прірвою. Бог трансцендентний (від латинського слова "transcendentis" - що переступає, виходить за межі) світу. Деїзм вважає Бога надсвітовим; допускає, що в якийсь момент Бог створив світ: створив матерію з нічого і вклав у матерію закони, за якими вона існує, згідно з якими здійснюються усі природні процеси. Створивши світ і підпорядкувавши процеси і дії в ньому законам, Бог більше не втручається в цей світ, оскільки його втручання свідчило б про те, що Бог сам себе виправляє, а це принижувало б достоїнство самого Бога. Створивши світ, Бог зовсім відмежувався від нього. Пізнати суть Бога неможливо, оскільки Бог знаходиться поза світом і нічим себе в цьому світі не виявляє. Це з одного боку, а з іншого, - Бог якісно відмінний від світу і ніяк не може бути описаний (утиснутий в) параметрами цього світу. Деїзм говорить, що з розгляду світу ми можемо тільки здогадуватися, що є Творець цього світу (матерії і її законів), але Він ніяким чином не втручається в справи світу, і ніякі особистісні взаємини з Ним не можливі. Він, просто, - творець і законодавець світу; Він - вища позасвітова сила.

Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію.

Пантеїзм (грец. Усе і Бог) філософсько-релігійне вчення, за якими Бог є безособовим началом.

Пантеїзм (англ. Pantheism, грецьке: Pan = все і Theos = Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення представляюче природний світ, включаючи людину, частиною божества. Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі. Традиційні християнство та іслам його відкидають, водночас певною мірою він присутній у містичних течіях: відповідно, у споглядальному християнстві Майстера Екгарта та суфізмі. Фраза Спінози яка прирівняла Бога до всесвіту а саме - Бог чи природа (лат. Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.

Термін "пантеїст" був введений англійским філософом Дж. Толандом (1705), а термін "пантеїзм"- його противником нідерландським теологом І. Фаем (1709)

Пантеїстичні елементи були теж присутні в ранньому єврейському хасидизмі, так що деякі ранні історики хасидизму, особливо протягом епохи просвітництва, наполягали на характеризації хасидського вчення як пантеїстичного.

Деїзм, Пантеїзм, Теїзм, - ці типи, за винятком атеїзму, допускають існування Бога і Світу (Природі, Всесвіту)

25. Проблема методу пізнання у філософських поглядах Ф.Бекона та Р.Декарта

Рене Декарт (1596-1656) французький філософ і математик, батько нової філософії. Засновик раціоналізму. «Сумнівне сподівання Бога зовнішньго світу і власного тіла безсумнівним залишається факт, що я сумніваюсь». «Мислю, значить існую».

Розум містить в собі, за Декартом, вроджені дії. Він був дуалістом.

Iснують 2 джерела пiзнання:

-iнтуiцiя i чуття (утотожнюються); ми припускаємо, що речi, якi ми бачимо є такими, але ми в цьому не впевненi;

-дедукцiя (виведення)- охоплює логiчне, прозоре i чiтке виведення.

Першоджерела (чуття, iнтуiцiя) не є надiйними, але немає людей, якi не розумiють логiчного.Критерiєм логiчного значення є очевиднiсть, яка включає сукупнiсть:

-чiткiсть; -виразнiсть; -внутрiшня пов'язанiсть.

Його вислiв: " Я мислю, отже, я iсную" (якщо я не сумнiваюсь в тому, в чому сумнiваюсь, то я мислю.Раз мислю-то живу) здiйснив великий вплив на фiлософiв. Вiн розробив схему шляху до iстини: 1) рух в туманi до тези; 2) рух впорядкований, на основi тези.

Якщо рухатись по 1)в свiдомостi, то увага концентрується на змiстi знання. Рух по шляху 2) увага вже на якостi знання.Тут властивий самоконтроль свiдомостi, саморефлексiя своiх крокiв.

Конструктивне мислення само себе контролює. Думка стає самодiяльною, вона сама з себе шукає операцiї i дiї. То є вихiдною ознакою суб'єкта. Iснує 4 вимоги до методу пiзнання:

1) дiлити будь-яку проблему на необхiдну кiлькiсть простих положень;

2) дiлити до того моменту, поки проблема не стане ясною i очевидною;

3) рухаючись вiд отриманого простого до складного;

4) включати в розгляд всi можливi прояви проблеми;

Декарт пiдтримав тезу Г.Галелео, що головними властивостями речей є математично-геометричнi вимiри.I вони ведуть до iстини.

В свiтi е 2 субстнцiї:

-духовна (мисляча, саморефлексована);

-матерiальна (протяжна, повiльна);

Iх взаємодiю знає тiльки бог.Вiн їх створив i вiн нас не обманює.

В людинi цi субстанцiї сполучаються:

-фiзиичне буття (рiч серед речей);

-поєднання духовної субстанцiї з матерiальною.

Декарт сповідував дедуктивний метод пізнання.

Ф.Бекон (1561-1620 рр.)- англiйський фiлософ;

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами “Новий Органон” та “Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли":

-ідоли роду (перешкоди, якi обумовленi недосконалiстю самого людського розуму);

-ідоли печери (iндивiдуальнi людськi особливостi, недолiки пристрастi);

-ідоли площі (виникають перешкоди внаслiдок спiлкування мiж людьми за допомогою слiв);

-ідоли театру (породжуються слiпою довiрою людей в авторитети).

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий пізнання – метод «бджілки». Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці:

• не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

• не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

• не користуватися тільки тим, що наявне (згадаймо, як Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії))

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання.

Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"( 1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини". Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.