41. Першою питанням філософії є питання про першопричини або «Що є все?»

Буття – це все, що є, що існує, це єдність багатоманітного і охоплює собою всю множинність речей, явищ світу. Німец. філософ ХХ ст.. М. Хайдеггер писав так: « Буття – це присутність у часі».У цому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з усім тим, що є, що існує у світі. У категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність;природне і духовне, індивіди і суспільство.

Форми буття:

1. Буття природи істинної;

2. Буття природи штучної;

3. Буття самої людини.

Буття – це перетин 3-ох площин: 1)тілесної; 2)соціально-історичної; 3)духовної.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне – поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії і філософії.

42. «Буття – є, а небуття – немає» - Парменід.

Співвідносним з поняттям буття є поняття небуття, адже вони перебувають у постійній взаємодії, їх сполучення розкриває поняття рух. При розв’язанні всіх проблем людського життя потрібно керуватися ідеєю про складність,суперечливість,принципову непрограмованість людини.Сутність суперечлива,а буття очевидне.Людське буття поєднане з небуттям.

Життя стверджується у відповідь на виклик смерті,добування засобів життя за своєю сукупністю є «супрани-смертного» (Булгаков С.)

Смерть – це не тільки зникнення,а й поява того,чого не було в житті гн завершеність людини.Конечність життя є остаточність,це те позитивне, що є в смерті.Це зобов’язує людину жити осмислено.Змарнувати життя означає зрадити всіх тих,хто зробив наше життя можливим.Завершеність досягається за допомогою смислу і людина є провідником цього смислу.Де є смисл – є людське буття.

43. Світ – є реальність виділена і поєднана в цілісність певним смислом. Смисл у нашому житті має практичний характер, це спосіб поєднання людини з світом.

Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що приймається як проекція всіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим чи іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість. Протилежно світу є хаос.

Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях:

- цілісності,

- саморозвитку,

- конкретній всезагальності.

Універсальні характеристики ставлення до світу:

1. Стражденність. Світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини.

2. Діяльність. Людина певним чином переважає за своїми масштабами світ. Це ставлення до світу переважає в Західноєвропейській культурі. Це є причиною екологічних катастроф. Цей тип ставлення до світу виллявся в технократичний світогляд.

3. Споглядання – рівновага, в якій виникає мислення, основна задача якого напрямлена на збереження.

4. Спілкування. Воно має ланки: діалог, розуміння, співіснування.

На думку А.Шульца світ ділиться на:

- світ повсякденності;

- світ фантазії.

Слід зазначити, що адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм співвідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

44.Для того,щоб зясувати питання про буття Бога необхідно звернутися до такого поняття як креаціонізм.В основі креаціонізму лежить впевненість утому,що людські характеристики не можна логічно та практично вивести із процесів життя або їх умов і обставин. З позиції креаціонізму людський розум,людську особистість,здатність любити,страждати,співчувати,радіти красі аж ніяк неможна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена в поширеному варіанті Богом,в інших – найпершими та вищими силами буття,світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття,розумність,особистість;оскільки Бог – все тотальна індивідуальність,особистість,остільки саме він вкладає ці якості в людину.

В людині є елемент духовної тотальності,проте він даний через обмеження простором та часом;саме тому людина еволюціонує,здобуваючи досвід самовипробовуванням та свідомого руху до єднання із своєю сакральною причиною.Оскільки людина створена надлишком любові та добра,то її призначення – перебувати в спілкуванні,діалозі із Богом ,черпаючи від нього найвищі почуття єдності із повного буття,із вищою красою та гармонією буття ,почуття любові та свободи.

45. Простір і час – це філос. категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції. Загальною характеристикою простору і часу є єдність перервності і неперервності.

Простір – найзагальніша форма буття як усталеного. Тому розрізняють простір:

- фізичний;

- духовний;

- соціальний;

- геологічний;

- простір живих систем тощо.

Фізичний визначається протяжністю, тривимірністю, симетричністю.

Простір фіксує сталість буття, а його мінливість фіксує час.

Ознаки часу:

1. Тривалість;

2. Необоротність;

3. Одновимірність;

4. Ритм;

5. Швидкість;

6. Єдність перервності і неперервності.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

2 концепції простору і часу:

1. Субстанційна (Ньютон). Вцілому кількісна механічна характеристика буття. Простір і час вимірюється кількісно.

2. Релятивна. Розвинута Лейбніцом, який розглядав простір і час як взаємодію монад.

46. Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотній і спрямований характер. Це – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморозвиток генетично виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі, під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху. В процесі розвитку матерії з’являються якісно нові і більш складні форми руху.

Отже, Рух – це будь-яка зміна, внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.