64. Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючи» середовищем.

Бяизькими за змістом до практики є поняття «діяльність» «праця». Але разом з тим кожне із зазначених понять має свіі специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівняна з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілкої вираженою через її предметно-речові результати. Діяльнісп охоплює всі прояви людського соціального життя, як здійснюються як в практичній, так і в теоретичній формі. Залежн від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяют тaкi ocнoвні види діяльності:

· діяльність по перетворенню природи;

· діяльність по перетворенню суспільства, що постає революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;

· діяльність пд формуванню і перетворенню самої людини;

· діяльність по самовдосконаленню;

· пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об`єкт, але при цьому вона не змінює останнього, відтворює його в ідеальній формі;

· ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надоє об`єктивно-суб`єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

· комунікативна діяльність або спілкування у різноманітни формах.

Існують два якісно різних об'єкти людської активності — природа як така та соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності з потребами людини. Соціально-історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобтй конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інтитуцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.

Отже, практика (наголосимо ще раз) — це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб'єкта, уі ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.

65. Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв'язках і взаємозумовленості. Але варто пам'ятати, що діалектики теорією не будь-яких змін, всякого руху, а лише здвієї форми змін — розвитку. Діалектика є вчення при всебічні зв'язки і розвиток.

У філософській думці XIX—XX ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового, окремішного елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.

Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Ло́гіка (грец. λογιχη від грец. logos — слово, смисл, думка, мова) — наука про форми та закони судження. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи судження, тобто системи які пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити. При цьому, такі інструкції не слід розглядати як опис того, як люди насправді мислять, що є предметом дослідження інших дисциплін, наприклад коґнітивної психології.

У щоденній мові, логіка є способом судження що полягає в отриманні висновку із набору припущень. Формальніше, логіка стосується виведення — процесу що продукує нові твердження із вже встановлених. Саме тому у логіці особлива увага приділяється структурам виводу — конкретніше, формальним відношенням між вихідними твердженнями та висновками, де «формальний» означає що ці відносини є незалежними від самих тверджень. Не менш важливим є дослідження істинності виводу, включаючи різноманітні можливі визначення істинності та передумови що на практиці уможливлюють її встановлення. Таким чином очевидною є важлива роль що її відіграє логіка у епістемології, забезпечуючи останню механізмом розширення знання.

Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення)

Діалектична логіка, яка вивчає не самі форми мислення, а мислення в його виникненні, зміні, розвитку.

Вперше розроблена вона була Гегелем (1770-1831). Методологічні принципи, які формуються на основі діалектичного підходу виявляють об’єктивність і всебічність розгляду предмету, принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні частини, сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного і ін. Ці дві логіки доповнюють одна одну.