69. Ознаками людського є: наявність розуму, соціальність, цілеспрямована діяльність, здатність творити символиі насамперед слова, духовність як міра якісності її людськості.

Розрізняючи людськість і людяність і разом з тим вбачаючи стрижень людськості, ми тим самим поглиблюємо щойно виявлений парадокс людини. Справді, якщо людськість найперше визначається людяністю, то хіба все інше в ній є несуттєвим? Але тоді десь дівається відмінність людини від тварини. Адже відомо, що людина здатна заподіяти іншій людині таке, чого ніяка тварина не заподіє іншій тварині. Виходить, людина відрізняється від тварини своїм нелюдством Справді, досвід осмислення людини з боку її позитивних засад, достотного грунту її буття надзвичайно розмаїтий і навіть суперечливий. У цьому неважко пересвідчитися, достатньо лишень ознайомитися з тими визначеннями людини, які ми подибуємо в європейській культурній традиції. Ось деякі з них, найбільш відомі й відмінні одне від одного:

- Людина - це мірило всіх речей (Протагор).

- Людина - це двоноге без пір'я, наділене розумом (Платон).

- Людина - це політична (дослівно - полісна) істота (Арістотель).

- Людина - це слабка душа, обтяжена трупом (Епіктет).

- Людина - це образ Божий і вмістище гріха (загальна християнська традиція).

- Людина - це мисляча річ (Декорт).

- Людина - це тростина, але така, що мислить (Паскаль).

- Людина - це істота, здатна на неможливе (Гете).

- Людина - це істота, що соромиться (Соловйов).

- Людина - це канат, натягнутий між твариною та надлюдиною (Нище).

- Людина - це істота, постійно незадоволена собою й здатна себе переростати (Бердяев).

- Людина - це здійснюване завдання, постійна гуманізація з провалами в озвіріння (Шелер). - Людина - це пастух буття (Хайдеггер). - Людина - це істота, приречена на блукання й схиблення (Фуко).

- Людина - це єдина істота, яка знає, що вона є (Ясперс).

- Людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці Франклін).

- Людина - це істота, яка продукує символи (Кассірер).

- Людина - це істота, укорінена в надлюдському грунті (Франк). Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Чим більше людина дізнається про себе, тим ясніше вона усвідомлює, що не хотіла б (а можливо, й нездатна) знати про себе все. Проблемність стає суттєвою ознакою людини.

Отже при розв’язанні всіх проблем людського життя потрібно керуватись ідеєю про складність, суперечливість, принципову непрограмованість людини. Сутність – суперечлива, а буття – очевидне.

70. Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. За словами Хайдеггера, це самоочевидність, яку саму по собі бачити не можна. Це щось на зразок світла: ми бачимо за допомоги світла, але не саме світло. Отже, за своїми характеристиками людське буття не може не перевищувати звичну для нас просторово-часову метрику. Вже сполученість його з небуттям означає набуття ним нових вимірів, знаменує його подальше смислове розгортання й зростання. Спостерігаючи за людьми за умов послідовного руйнування людського буття, Беттельхейм дійшов ще одного важливого висновку. Найфундаментальнішою структурою людського буття є смисл. А він засвідчується й твориться не тільки дією людини, але й її ставленням. Скажімо, усвідомлення ситуації не може змінити її безпосередньо. Але її оцінка має для нас життєвий смисл. "Ті, хто вижив, - пише Беттельхейм, - зрозуміли те, чого раніше не усвідомлювали: у них є остання, але, можливо, найважливіша людська свобода - за будь-яких обставин вибирати своє власне ставлення до того, що діється"24 Таким чином, навіть у ситуації позбавлення всіх можливостей людина залишається людиною, доки вона зберігає здатність відшукувати нові можливості й самій бути відкритою можливістю, незавершеністю, неостаточністю. Й людське буття зберігає свою сполученість з можливістю, залишається буттям можливості, доки в людині є здатність до заплідненого смислом самовияву. А її звичайно ототожнюють зі свободою.

Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним"26, - підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Вам легко буде глибше ознайомитися з цією темою, бо перелічені мислителі тяжіли до софійного типу мислення й їхні тексти читати неважко.

Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті.

Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, наприклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".

Тепер спробуємо схематично зобразити в загальних рисах смислову структуру розгортання буття у вимірі можливого:

Буття - можливість - свобода - вибір - відповідальність

71. Проблема відчуження суб'єктивно має вік, що дорівнює вікові тієї людини, яка усвідомила свій відчужений стан. Феномен відчуження дістав різну інтерпретацію в діапазоні від міфологічної до філософської. Поняття "відчуження" еволюціонувало від метафори в античній філософії до категорії в німецькій класичній філософії.-Ця нова філософська категорія стала стрижнем побудови філософської системи Гегеля, де проглядаються три взаємопов'язаних види відчуження: як втілення ідеї у форму свого інобуття, як опредмечування об'єктивного духу в громадських інститутах, як уречевлення суб'єктивного духу в процесі і результатах людської діяльності. Втілення, опредмечу-вашія й уречевлення мають байдужий, нейтральний характер; сприймаються як норма, яка тільки за певних умов може набути своєї протилежності, стану "чужості".

72. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури, античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, я можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейскої позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунка.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «житті заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що воно залишає після себе. Недаремно прожити життя — це продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності.

73. . Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

74. Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри— індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

75. Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується .в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

76. Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільств (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних,, правових, моральних, релігійних тощо).

77. В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри— індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

78. У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього 'розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.

79. Історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне-фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності.. Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Проблема спрямованості і сенсу історії суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності.. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Ідея прогресу була пануючою на протязі XVIII—XIX століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

80.Існують лінійні і циклічні концепції. Циклічні уявлення про час, про повторюваність і кругообіг подій – загальна риса всієї античної культури. Антична філософія історії – це філософія вічного становлення, вічного повернення, переселення душ. Християество внесло динамізм в історію. Циклічна концепція змінилася на есхатологічну. Християнство показало, що може мати вихід у світ плинності, тим самим людська історія сповнилася сенсом.

Філософія історії виникає у 18 столітті, у епоху Просвітництва, коли починає утверджуватися раціональне, а не релігійне усвідомлення історії. Саме тоді у філософії сформувалися дві різних позиції щодо проблеми спрямованості і єдності історії – лінійна і циклічна.

До 20 століття домінували лінійні концепції розвитку. Всім їм притаманні три спільні риси: наголошення на стадіальності історії, відстоювання ідеї суспільного прогресу, надання історії рис універсальності.

Філософи намагаються органічно поєднати уявлення про лінійно-прогресивний поступ історії зтеоріяим циклічного розвитку.

81. Отже, говорячи про Римський клуб, ми визначили вихідні для ХХ ст. просторово-часові параметри спрацювання світоглядних засад, що орієнтують на оцінку екологічної ситуації як кризової і необхідність її покращення.

Таким чином, в межах західної культурно-філософської і наукової свідомості начало осмислення сучасної екологічної ситуації пов’язане з творчістю членів Римського клубу.

Вітчизняна традиція оцінювання екологічного стану, екологічної ситуації пов’язана з оцінюванням біосфери. Саме стан біосфери як глобальної системи, частиною якої є людина, в умовах техногенної цивілізації розглядається як кризовий. Тобто, такий, коли динамічна рівновага біосферних процесів знаходиться під загрозою (В.Лось , Е.Гірусов, Ф.Гіренок, М.Ребане, М.Голубець та ін.).

Отже, в вітчизняній традиції екологічна криза розглядається як результат деструктивних змін в біосфері як глобальній системі під впливом людського тиску. Тому вихід з кризового стану передбачає дослідження того, на які саме екологічні структури направлений "тиск" людства і як ці структури зв’язані між собою. Без такого дослідження неможливо ані передбачити наслідки людського втручання в біосферу, ані прогнозувати природний хід подій в біосфері. Б.Коммонер вважає продуктивним застосування системного підходу до вивчення відношення людина - природа. За його поглядами, суспільна діяльність і природні процеси становлять зараз одне ціле. Тому Б.Коммонер формулює свій 4-й закон - "закон бумерангу": нічого не дається дарма. Отже, руйнування природи відбивається на людині у вигляді таких змін довкілля, що роблять проблематичним нормальне, здорове подальше життя людства.

Оцінюючи сучасний стан біосфери як екологічну кризу, дослідники намагаються зрозуміти, якими можуть бути шляхи виходу з неї. Головне, що потрібно зберегти - це цілісність біосфери, а для цього потрібно визначити суттєві засади розумної діяльності людини в природі. В певному розумінні оцінки екологічного стану в Україні сьогодні подібні оцінкам Римського клубу в 60-ті роки ХХ ст. Тобто, вони дуже песимістичні. Але для такого спрямування оцінок є вагомі підстави.

По-перше, лише в останні роки в зв’язку з лібералізацією суспільного життя з’явилася можливість на повний голос обговорювати екологічний стан в Україні.

По-друге, наслідки Чорнобильської трагедії є серйозною підставою для втрати екологічного оптимізму. Як і в інших сферах діяльності, у ставленні людини до природи панувала ідеологія діяльнісного перетворення світу в інтересах людини. Тобто, панувала орієнтація на те, що не треба чекати дарів від природи, взяти все, що можливо - ось завдання людини. Такою є ідеологія загарбника. Її орієнтири формуються в межах світоглядних засад техногенної цивілізації: наука і техніка можуть і мають творити світ за проектом людини. В останні 10 років відбулися певні позитивні зрушення, проявляється прагнення докорінним чином змінити підходи до розв’язання екологічних проблем. Відчувається вплив екологічного світогляду як на рівні масової свідомості, так і на рівні політичної і правової свідомості. Як можна судити з низки екологоорієнтованих законів, прийнятих в Україні в останні роки, покращення екологічного стану є державною справою. Вже декілька десятиліть існує і поширюється в Україні екологічний рух - "зелений рух", створюються і активно працюють екологічні організації - Українська екологічна організація, "Зелений світ", "Грінпіс-Україна", Національний екологічний центр України "Довкілля", Українська екологічна Ліга та інші. Ріст екологічної свідомості та розвиток екологоорієнтованого світогляду проявився в визнанні Партії Зелених України як парламентської.