27. Німецька класична філософія , витоки, риси, проблематик

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Основні риси НКФ: 1)виключне значення як умова його самокритичного пізнання 2) ф. як наука розглядається як система наук 3)виробила найзагальніші принципи до проблеми історичного розвитку людства 4)концепції людини, особлива увага зосереджується на її свободі.

Вона примудрилась включити в свій зміст основі проблеми попередньої філософії і надала їм новий зміст і збагатила людську культуру цілою низкою важливих принципів:

принцип активності. Все, що знає людина постає результатом її активності. В основі будь-яких людських знань лежать принцип або схема людської діяльності. Чим більше людина буде діяти, тим в більшу кількість інтелектуальних та духовних зв’язків вона буде вступати.

принцип еволюції. «Всі події вписані в еволюційний процес і ми нічого не зрозуміємо в речах і явищах, якщо будемо розглядати їх статично».

принцип системності. Будь-яке знання може бути виправданим, тільки тоді, коли воно включене в систему знань.

принцип усвідомлення. За Гегелем все, що пов’язане з людиною, її розвитком, не можна зрозуміти без знань, пізнання, свідомості. Людський рух – від неусвідомленого до усвідомленого, від недеталізованого до деталізованого. Людина весь час переходить на нові позиції самоусвідомлення.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Канті В його творчості умовно виділяють два періоди: докри-тичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблема-тикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кан-тівська філософська система, присвячений вивченню походження пі-знавальної діяльності, її закономірностей та меж. ІКант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре-тичної філософії.

28. Розкрийте сутність коперніканського перевороту Канта у філософії.

Імануїл Кант (1724-1804).Можна сказати, що людина «зробила сама себе», він також ввів питання практичнго розуму. У філософській діяльності Канта виділяють 3 періоди:

1 період – докритичний. Він розробив космічну гіпотезу («Загальна історія неба»), згідно якої сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут вперше поняття еволюції поширено на космічні явища.

2 період – критичний. Дослідження «здібності» розуму взагалі до всіх знань (основні проблеми «Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися?»). (Всі праці починаються словом критика). На першому плані в цей період постає ідея «Копернівського перевороту» у філософії. Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. («Людина повинна ставити природні запитання і вміти відповідати на них»).

3 період – антропологічний. З’ясовує питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснювати своє призначення («Що таке людина?»).

Сутність коперніканського превороту полягає в припущення що не думка узгоджується із предметом , а предмет з думкою. Вихідним у процесі пізнання є не об*єкт , а суб*єкт, не вивчення речей самих по собі.., а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. «Пізнати своє пізнання , пізнати свої межі і можливості».

Кант поділяє все людське пізнання на 2 види: дослідне апостеріорі ті дослідне опріорі.

За Кантом існують два джерела знань: 1) Чуття – які дають нам матеріал для знань, який є темний, невизначений для нашого розуму. Для того, щоб чуття стали визначеними повинен працювати; 2) Розсудок, який оформлює цей матеріал, що постачають нам чуття за допомогою категорій (апріорних форм розсудку – тих, що виникають перед та поза досвідом). 3) Роздум, який виконує регулятивну функцію ч-з систему ідей, які не мають адекватної реальноості в чуттєвому досвіді.

Він визначає існування двох світів : 1-світ явищ ; 2-світ «речей в собі»

Здатність людини поступати морально ,тобто, виконувати свій обов*язик , це говорить про реальність свободи.

Кант збудував дуже складний та тонкий механізм пізнання. «Категоричний імператив» Канта – вихідний, основний принцип людської моральності. Існує єдиний для всіх людей принцип моралі: розум у всіх людей є за природою однаковий => «Чини завжди так, щоб максимум твоєї поведінки можна було звести у всезагальний закон людської поведінки».

«Критика здатності судження» Кант зробив висновок, що існують судження, які не підлягають законам логічного осмислення, це «судження естетичного смаку».

Якщо ми не знаємо про предмет нічого, то він є для нас темним, а якщо знаємо-то він стає світлим, прозорим.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого е речі в собі. Апріорні форми Канта – це не “вроджені ідеї” Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу. Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не “вроджені ідеї”, а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання. Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, прийнявши дналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріалом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ – це створені й упорядковані її працею на території заводу предмети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за межами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкований? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий. Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело веезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання – не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії. Розум, який Кант досліджував, він називав “чистим”, або “трансцендентальним” (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав “трансцендентним” (потойбічним до емпіричного об'єкта).

29. Основні риси філософії Гегеля

Видатний німецький філософ Г.Гегель (1770-1831р.) підводить своєрідний підсумок класичній філософії.

Гегель створив всеохоплюючу універсальну систему реальності.

Він ввійшов у філософію як творець однієї з найвеличніших філософських систем, де намагався охопити і систематизувати все наявне знання про світ. В основу системи він поклав поняття «абсолютної ідеї», яку тлумачив як незалежне від конкретної людини об*активний процес мислення. «Абсолютна ідея» проходить такі етапи розвитку:

1-до виникнення природи. Ідея перебуває в стихії чистого мислення.Є системою абстрактних понять – логіка.Виходячи з принципу тот.мисленння і буття – закони логіки є законами буття. Логіка є найважливіше вчення про сутність світу.

2-породження ідеєю . яку він називав «відчуженням ідеї або системи буття»

3-етап абсолютного духу. Пов*язаний із виникненням людини, де абсолютна ідея проходить до самопізнання. «Філософія духу» :

1) суб*єктивний дух

2) об*активний дух

3) абсолютний дух

Абсолютна ідея розвивається за певними універсальними законами розвитку: теза – антитеза – синтез (форма тріади).

Гегель формує такі закономірності діалектичного розвитку:1) переріз кількісних змін в якісні і навпаки; 2)з-н єдності боротьби і протилежностей

4) з-н заперечення заперечень

Метод передбачає безкінечність розвитку циклів, а система досягнення абсолютної істини.

Гегель писав що «все дійсне – розумне, все розумне – дійсне»

Породжуючи в самому собі протилежності (перетворюючись у "своє-інше", дух відпускає з себе протилежність, а потім "знімає" (приймає) її у новій єдності.Останній знову "відпускає" з себе свою протилежність і знову "знімає" у вищій єдності і т.п.

Так на певному етапі розвитку об'єктивний дух "відпускає" з себе "своє-інше"-природу, яка в свою чергу, породжує з себе "суб'єктивний" дух, який проходить послідовно етапи розвитку, сягаючи на вищу сходинку (ступінь абсолютного духу) вищих своїх рівнів мистецтва, релігії і найвищого-філософії.Нею розвиток завершується.

Підводячи підсумок, підкреслюєм, що світовий дух має три основних цикла :

логіка ------>.природа

1) Перебуває в стані самототожності.Стан-логіка;

2) Перебуває в стані відмінності.Стан-абсолютна ідея в .абсол.знання0 матеріалізованому вигляді;

3) Повернення до ідеї.Стан - охоплює розкрите знання.

Дідактична логіка Гегеля : принципи та вихідні категорії.

Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об'єктивно існуючий абсолютний дух, який живе і розвивається відповідно до об'єктивних законів діалектики. Логіка складає найважливішу частину його системи. В ній він ставить задачу показати саморозвиток поняття,в основі якого лежить діалектичний шлях.

Діалектична логіка Гегеля базується на слідуючих принципах:

1.Принцип тотожності мислення і буття. То, що є в ідеї, переноситься в мислення. Але правильним мисленням буде таке, яке розкриває момент буття.

2.Принцип співпадіння початку і кінця логічних міркувань.

Якщо ми правильно мислимо, то з тої проблеми з якої ми вийшли, в цю ж проблему необхідно і повернутись ( якщо прийшли в безвихідь- то мислимо неправильно ).

3.Принцип співпадіння початку і принципу.

Ми повинні починати мислити не з чогось, а тільки з суттєвого, але в її елементарному виконанні.

4.Принцип тотожності протилежності.

Вихідним імпульсом буття світу є імпульс єдності протилежностей. Це є внутрішній імпульс, який забезпечує рух.

5.Принцип розвитку.

Наші думки повинні рухатись по розвитку. Існують слідуючі ознаки розвитку ідей :

1) від простої тотожності до дифференційованої єдності;

2) від нерефлексовного (не охопленого думкою) мислення до рефлексовного (охопленого думкою).

3) від простого до складного

Таким чином, кожне поняття, а значить і кожне явище в природі, суспільстві і духовному житті проходить, по Гегелю потрійний цикл розвитку - ствердження, заперечення і заперечення заперечення, або нового ствердження. ¶ так весь процес, але вже на більш високому рівні.

30. Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л.Фейербаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л.Фейербах /1804-1872 рр./, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. В світі нема нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія - це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередни¬ків, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха - це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах матеріаліст, а в розумінні історії людства - ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, поясню¬ються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала в той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. В центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, "панує" над природою "шляхом покори її", в той час як людину слід розглядати як єдність біо¬логічного і соціокультурного, "як сукупність суспільних відносин" /К.Маркс/.

Німецький філософ Л.Фейєрбах (1804-1872р.), який з молоду був учнем і послідовником Гегеля, він розпочинає все більше й більше виявляти незадоволення абстрактністю і далекістю філософії до людини. Фейєрбах шукає шляхів подолання ідеалізму, який, за його переконанням, був основним джерелом абстрактності. Справжню істину він знаходить у філософії, яка орієнтується не просто на природу, а головним чином на людину, непросто на розум, а й на чуттєвість. Для людей найбільш важливим є стосунки між людьми. ¶ першою пануючою силою в міжіндивідуальних стосунках є любов.

Але справжня суть реальності вбачається Фейєрбахом не в самій по собі природі, а в природі, що виступає як "базис людини". Тому роль"універсальної науки", за Фейєрбахом, може відігравати лише наука, що розкриває природу людини-антропологія. Все краще, що є в природі,знаходить своє відображення в природі? (єдність людини і природи).

За Фейєрбахом , людина має слідуючі сутності сили:

-розум(пізнання і розуміння);

-почуття (віра, надія, любов ) і емоції;

-воління і бажання.

В цих силах концентруються всі сили природи. Так як імператор відлучив його від сфери освіти, то він все життя, разом з сім'єю провів в сільській місцевості.

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.