6.Динаміка змін населення в Україні

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних.

Знання чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної політики.

Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

В Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого.

Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про старіння населення країни.

Найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального старіння населення характерна для Подільських та центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській

7.Людський капітал. Соціальний капітал

Людський капітал – це Сукупністі природжених здібностей, загальної спеціальної освіти, професійного досвіду, творчого потенціалу, фізичного і морально-психологічного здоров”я, що забезпечують можливість давати дохід.

ЛК розглядається за 3-ма рівнями:

1) на особливому рівні – знання, навички, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки і практичного досвіду;

2) на мікроекономічному рівні – сукупна кваліфікація та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства щодо ефективної організації праці та розвитку персоналу;

3) на макроекономічному рівні - накопичені вкладення в такі галузі діяльності, як освіта, професійна підготовка і перепідготовка оздоровлення. Цей рівень включає в себе всю суму людського капіталу, всіх підприємств та всіх громадян держави.

Поняття «людський капітал» означає не лише усвідомлення вирішальної ролі людини в економічній системі суспільства, а й визнання необхідності інвестування в людину, оскільки капітал набувається і збільшується шляхом інвестування (за рахунок обмеження поточного споживання) і приносить тривалий економічний ефект.

Інвестиції в людський капітал являють собою будь-які дії, що підвищують професійну кваліфікацію та продуктивні здібності людини і тим самим продуктивність її праці

Інвестиції в людський капітал бувають різних видів. Передусім це, звичайно, витрати на освіту, включаючи загальну та спеціальну, формальну та неформальну освіту, підготовку за місцем роботи і т. ін. Витрати на охорону здоров’я мають також велике значення. Добре здоров’я — результат витрат на профілактику захворювань, медичне обслуговування, дієтичне харчування та поліпшення життєвих умов — продовжує тривалість життя, підвищує працездатність і продуктивність праці. Нарешті, витрати на мобільність, завдяки яким працівники мігрують з місць відносно низької продуктивності праці в місця з відносно високою продуктивністю, збільшуючи тим самим результати використання свого людського капіталу. Крім названих вище, відповідно до основних активів людського капіталу, до інвестицій відносять також витрати на пошук економічно значимої інформації, виховання дітей.

Соціальний капітал

Соціальний капітал — поняття, введене П. Бурдьє у статті "Форми капіталу" (1983) для позначення соціальних зв'язків, які можуть виступати ресурсом отримання вигод.

Джерела цієї ідеї можна знайти у А. де Токвіля, Георга Зіммеля, Еміля Дюркгайма і Макса Вебера. За Бурдьє, соціальний капітал є продуктом суспільного виробництва, матеріальних і тим самим класових практик, засобом досягнення групової солідарності. В такому розумінні соціальний капітал виступає не тільки і не стільки причиною економічних вигод, скільки проявом соціально-економічних умов та обставин, він є груповим ресурсом і не може бути виміряна на індивідуальному рівні.

П. Бурдьє визначає соціальний капітал як «ресурси, засновані на родинних відносинах і відносинах в групі членства »і підкреслює значення вигоди,«яка акумулюється, завдяки членству в групі, є базисом можливих солідарностей».[1]

У своїх роботах автор звертає увагу на динаміку соціального капіталу, його здатність до конвертації в інші форми капіталу-символічний, економічний, культурний.

Важливим переходом від якісного обговорення важливості соціальних норм до наочнішого вивчення стала книга політолога Роберта Патнема «Заставляючи демократію працювати: цивільні традиції в сучасній Італії» (1993) Порівнюючи результати реформи по децентралізації влади в Італії в 1960х роках, Патмен звернув увагу на те, що північні регіони, де люди більш соціально активні (за показниками явки на виборах, участі в асоціаціях, зацікавленості в місцевих справах), краще скористалися переданими повноваженнями, в "пасивних" південних, навпаки, якість управління впала. При цьому спостерігається чітка кореляція цивільної залученості з історією - досвідом незалежності і самоврядності в середні віки. З цієї миті число наукових статей, присвячених соціальному капіталу, неухильно зростає.[2]

Інша концепція була запропонована Дж. Коулменом в статті "Соціальний капітал у виробництві людського капіталу" (1988). Займаючись процесами дифузії і впливу, соціологічним аналізом освіти і колективної дії, Коулмен засновував своє розуміння соціального капіталу на емпіричної традиції в американській соціології і теорії людського капіталу Г. Беккера. Соціальний капітал є суспільним благом, але створюється вільним і раціональним індивідом для досягнення власних вигод.[3]

Дж. Коулмен розглядає соціальний капітал як потенціал взаємної довіри і взаємодопомоги, що виникає у відносинах між людьми: зобов'язання та очікування, обмін інформацією та соціальні норми. До форм соціального капіталу автор відносить ресурси: організаційні; мобілізаційні; соціальної згуртованості; соціальної взаємодопомоги.

Ф. Фукуяма робить акцент на понятті «trust» - довірі, яку він розуміє як слідування членів суспільства якимось загальним фундаментальним нормам і очікування від них чесного, передбачуваного поведінки відповідно до цих норм. Відповідно, соціальний капітал автор визначає, як «... певний потенціал суспільства або його частини, що виникає як результат наявності довіри між його членами». Автор також звертає увагу на важливу роль сім'ї як джерела та ресурсу соціального капіталу. За Дж. Коулменом компонентів чотири:

соціальний контакт;

набір соціальних норм;

соціальних обмінів;

базовий рівень довіри.

На думку Р. Патнама таких компонентів три:

моральні принципи і норми;

соціальні цінності;

соціальна інфраструктура.

Ю. Савко виділяє наступні три найважливіших структурних компоненти:

Соціальні відносини, завдяки яким індивіди можуть мати доступ до ресурсів їхніх партнерів по спілкуванню;

Обсяг і якість доступних ресурсів партнера по спілкуванню;

Відносини взаємності обміну.[5]

8. Використання і розвиток людського капіталу і людських ресурсів

Див.7 і 4

9.Праця:її суть і характеристика

Праця є важливою і універсальною категорією, вивченням якої займаються всі галузі людського пізнання, адже місце праці визначається її значенням для існування і розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому. Результатом процесу праці є виробництво споживчих вартостей. Люди з допомогою знарядь праці впливають на предмети природи, створюють продукти, необхідні для їх життя.

Аналіз процесу матеріального виробництва показує, що праця – це перш за все процес, який відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою.

Широко відоме твердження про те, що саме праця створила людину і саме вона є джерелом усякого багатства. Але зміст процесу праці не може обмежуватися механічним поєднанням людини і предметів природи. Між людьми завжди були і залишаються тісні зв’язки з приводу організації праці, розподілу, обміну та споживання результатів їх спільної діяльності. Люди так чи інакше працюють один на одного, а тому їх праця, зв’язки і відносини, що виникають при цьому, набувають суспільної форми.

У науковій літературі є декілька підходів до визначення економічної категорії “праця”. Праця – це цілеспрямована діяльність людей щодо створення матеріальних та духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому. Інші вчені-економісти вважають, що праця – це цілеспрямована діяльність людини, яка спрямована на видозміну та пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Або є ще таке визначення: праця – це діяльність людини щодо створення життєвих благ, при цьому вона спрямована на оточуючу природу і має осмислений цілеспрямований характер.

Працюючи, людина використовує свою робочу силу, тобто здатність до праці, яка визначається сукупністю фізичних і духовних сил, завдяки яким людина може працювати. У процесі праці відбувається споживання робочої сили.

Наведені визначення дозволяють зробити висновок, що праця – це складна соціально-економічна категорія, яка є не просто взаємодією людини і природи, працею взагалі, а є суспільною формою праці.

Процес праці можливий лише при наявності трьох основних елементів – предмета праці, знаряддя праці та працівника.

Кожний із названих елементів відіграє свою роль у процесі праці.

Предмет праці – те, на що спрямована праця людини з метою створення життєвих благ. Засоби праці – це речі або комплекс речей, за допомогою яких людина у виробництві впливає на предмети праці для перетворення їх у споживчі вартості. До засобів праці відносять знаряддя праці (інструменти, машини, механізми, обладнання тощо), землю – основний засіб праці, виробничі будівлі, споруди, транспортні засоби і комунікації тощо. Засоби і предмети праці разом становлять засоби виробництва.

Розвиток предметів і засобів праці є лише необхідною умовою для здійснення процесу праці, а вирішальним елементом цього процесу є людська праця, тобто сама людина, яка постійно удосконалюється, збагачує свої знання, досвід, виробничі навички. Це дає змогу їй удосконалювати засоби праці і самих людей. Кожне покоління людей передає наступному поколінню весь обсяг знань і виробничого досвіду. Цей процес відбувається безперервно по висхідній лінії.

Суспільна форма праці передбачає відповідні зв’язки і відносини між людьми, які змінюються залежно від економічного устрою суспільства. Такі відносини отримали назву “виробничі відносини”, що складаються між людьми об’єктивно, тобто не залежно від їхньої волі та свідомості.

Між продуктивними силами суспільства і виробничими відносинами повинна існувати відповідність. Але продуктивні сили внаслідок науково-технічного прогресу зростають і змінюються значно швидше, ніж виробничі відносини, і на певному етапі соціально-економічного та історичного розвитку суспільства між ними виникає невідповідність, суперечність, що призводить до конфлікту, який вирішується шляхом соціальних революцій. Основна мета і призначення соціальних змін – привести у відповідність виробничі відносини з характером розвитку продуктивних сил. При цьому змінюються відносини між людьми, тобто змінюється суспільна форма праці, суспільний устрій праці.

Суспільна форма праці виражає собою не лише економічні, а й соціальні відносини між людьми в процесі їх спільної праці.

Пізнання різних сторін соціальних відносин людей, у тому числі й відносин, пов’язаних з працею, вивчення законів та закономірностей процесу праці, механізму їх дії і форм їх прояву дозволяє виявити в соціальних явищах і процесах на виробництві причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності, забезпечити системний підхід до вивчення і розв’язання проблем праці.

Праця і робота – поняття не рівнозначні, і їх не можна ототожнювати. Праця – це явище суспільне, притаманне тільки людині. Як неможливе життя людини поза суспільством, так не може бути і праці без людини та поза суспільством.

Робота – це поняття фізичне, вона може виконуватись і людиною, і твариною, і машиною. Праця вимірюється робочим часом, а робота – фізичними одиницями.