4.Особливості вербальної комунікації

Вербальна комунікація як знакову систему використовує мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, тому що при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення. Структура мовленнєвої комунікації припускає виділення з комунікативного ланцюга як елементів проходження інформації (відправник — кодування повідомлення — рух по каналах — роз­шифровка (декодування) — одержувач), так і психологічних (намір, задум, мета, розуміння повідомлення) і соціально-рольових (статусні й ситуативні ролі учасників спілкування, використовувані ними стильові прийоми) характеристик.

  Використовуючи як знакову систему людську мову, вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, групу або не мати конкретного адресата, але в будь-якому разі вона має діалоговий характер. її ще називають мовленнєвим спілкуванням, розуміючи мовлення (здатність говорити) як систему фонетичних знаків. Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію одного чи обох партнерів, оскільки без ефекту схвалення чи несхвалення неможлива координація спільної комунікативної дії. Мовленнєва дія утворюється з орієнтувальної (містить аналіз ситуації взаємодії, формування плану дії спілкування, необхідної для досягнення мети, тобто стратегії) та виконавчої (з урахуванням правил регуляції спільних дій: мовленнєвого етикету, подання себе та ін.) частин.  Говоріння — психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань. Комунікатор у процесі говоріння кодує інформацію. Як правило, її смисл передує процесу кодування (висловлюванню), оскільки мовець має певний задум, втілюючи його у систему знаків. Говоріння передбачає також уміле володіння голосом, іншими невербальними засобами, що стимулюють співрозмовника. Важливе значення у цьому процесі має те, хто, з якою метою, як і до кого звертається, якою є реакція на його слова. лухання — психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.    У процесі слухання реципієнт декодує (розкриває смисл) інформацію, отриману від комунікатора. Тобто він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливе розкриття смислу повідомлення.

5.Суттєві особливості процесу слухання як складника мовленнєвої діяльності

Однак чути і слухати — не зовсім те саме. Більшість людей народжується здатними слухати, тобто здійснювати природний фізіологічний процес, що не вимагає свідомих зусиль. Чути означає прагнути зрозуміти і запам’ятати почуте. Цей процес вимагає наявності складного комплексу вмінь, які людина опановує протягом усього свого життя. Якщо наявність слуху як одного з базових органів почуттів — необхідна умова для успішної адаптації організму у зовнішньому середовищі, то розвинута здатність чути — умова успішної соціальної адаптації людини, можливість встановлювати й підтримувати міжособистісні відносини, а отже, найважливіша комунікативна якість особистості.

Відповідно до базової моделі комунікації проходження інфор­мації в спілкуванні має чотири аспекти:

-інформація, яку має намір передати відправник (його думки);

-інформація, яку передали, тобто реально висловили (реальне кодування інформації тим, що говорить);

-інтерпретована інформація (декодована слухачем);

-та інформація, що остаточно зберігається в пам’яті слухача.

Слухання — психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

   У процесі слухання реципієнт декодує (розкриває смисл) інформацію, отриману від комунікатора. Тобто він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливе розкриття смислу повідомлення.    Слухання як особистісна якість притаманне не всім людям. Не слухають співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора тощо. Психологічні процеси, позначені поняттями “слухати” і “чути”, суттєво різняться. Слухати означає напружувати орган слуху, а чути — напружувати мозок, концентруючи увагу на словах партнера. Саме тому слухаючи можна не чути, оскільки свідомість у цей час зайнята іншими проблемами, думками, інформацією. Крім того, багато людей чують лише те, що хочуть почути. Тому комунікатор повинен враховувати, що його інформація сприймається суб'єктивно. Ефективне слухання передбачає правильне розуміння слів і почуттів мовця, зосередження на обговорюваній проблемі. Воно забезпечує усвідомлення і розв'язання партнерами по спілкуванню обговорюваної проблеми, створення спільного інформаційного поля, спільного смислу, налагодження відвертих стосунків, взаєморозуміння.

6. Особливості невербальної комунікації

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їхню інтерпретацію. Невербальна комунікація — комплексний процес, що задіює людину в цілому, при цьому мають значення тон голосу, а також рухи тіла. Тобто невербальні повідомлення можуть бути закодовані за допомогою:

• виразних рухів тіла — так званої експресивної поведінки особистості (міміки, жестів, поз і т. ін.);

• звукового оформлення мовлення (висоти, голосності, швидкості, ритмічності і т. ін.);

• певним чином організованого мікросередовища, що оточує людину (тобто того простору, який індивід може контролювати чи змінювати: від вигляду квартири до відстані, на якій він воліє говорити зі співрозмовником);

• використання матеріальних предметів, що мають символічне значення (наприклад, букет на свято).

Природно, звуки голосу, рухи тіла чи навколишні символи сприймаються як певні послання тільки в тому випадку, якщо за кожним з них закріплене відповідне значення, зрозуміле оточуючим. Особливістю невербальних повідомлень є їх ситуативність: міміка і тон голосу вказують на нинішній стан того, хто говорить, і його ставлення до співрозмовника, але не можуть свід­чити про його переживання через тиждень. Важливою особливістю невербальних повідомлень є їхня синтетичність. На відміну від мовлення, у якому виділяють окремі слова і речення, експресивну поведінку важко розкласти на окре­мі одиниці.

Мимовільність, спонтанність багатьох невербальних дій — ще одна їхня особливість. Навіть якщо люди намагаються приховати свої наміри чи емоції, замаскувати свої справжні переживання, у більшості людей вони неодмінно заявлять про себе через експресивні прояви, що «вислизають» з-під контролю.

І нарешті, якщо говорити дітей навчають спеціально, то більшість невербальних знаків люди більш-менш успішно засвоюють самі — через спостереження, копіювання, наслідування.

Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою різних сенсорних систем: зору, слуху, шкірно-тактильного почуття, смаку, нюху. На основі полісенсорної природи невербальної комунікації виділяють різні її види.

Кінесика — різновид невербальної комунікації, яка використовує оптико-кінетичну систему знаків, що містить жести, міміку, пантоміміку, тобто ця система представлена властивостями загальної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — міміка, поз тіла — пантоміміка).

Тактильно-кінестетична система невербальної комунікації (та­кесіка) містить інформаційне навантаження, яке мають рукостискання, поглажування, поплескування, поцілунки.

Ольфакторна система невербаліки використовує як джерела і канали передачі інформації запахи: запах тіла, запах косметики.

Паралінгвістична система — це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність.

Екстралінгвістична система — це включення в мовлення пауз, інших вкраплень, наприклад, покахикування, плачу, сміху, а також сам темп мовлення.

Проксеміка як спеціальна галузь, що займається нормами просторової і часової організації спілкування, має на сьогодні вже великий експериментальний матеріал.