108. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.

Цінність-це процеси, явища, предмети, що мають позитивну значимість , для людини й сприяють задоволенню її потреб та інтересів

Цінності посідають одне з головних місць у людському житті та суспільстві. Вони свідчать про людський спосіб життя, про кар¬динальну відмінність людини від тварини.

Розділ філософії, в якому вивчається теорія цінностей, назива¬ється аксіологія. Поняття цінності зазвичай використовується для позначення процесів, явищ, предметів, які мають позитивну значимість для людини і сприяють задоволенню її потреб та ін¬тересів. Вивчення цінностей має давню історію.

Першу спробу надати поняттю цінності філософського уза¬гальненого значення зробили філософи античного світу (Сократ, Ілатон). Вони вважали, що найвищими цінностями можна назвати благо та справедливість. Головним питанням аксіології, яке ставив Сократ, було питання «що є благо?» У середньовічній Філософії ціннісні етико-релігійні характеристики містились у понятті реальність (істинне буття Бога). В епоху Відро-я домінували цінності гуманізму та вільнодумства. У Но-час цінності почали сприйматися з позицій раціоналізму, наукової доцільності. У XIX ст. система цінностей дістала свого розвитку у працях марксистів, хоча загалом марксизм критично ставився до положення про аксіологію як самостійну філософсь¬ку дисципліну.

Як уже зазначалося, цінності— це нормативна категорія, яка охоплює все, що може бути ідеалом, метою, предметом праг¬нення та інтересу. Головними поняттями та категоріями аксіо¬логії є благо, доброчинність, значення, оцінка, корисність тощо.

Багатогранність, багатовимірність цінності не взаємовиключають, а взаємодоповнюють її розуміння загалом (син-тез підходів). Отже, цінність — це те, що цінують люди. До цін¬ностей належать предмети, явища соціальної та природної дійс¬ності, людські ідеї, вчинки, дії, явища культури тощо.

Філософський аспект розуміння цінності передбачає таке: 1) цінність за своєю сутністю має соціальний характер (там де немає суспільства — немає цінностей); 2) цінність виникає у процесі діяльності. Мета й результати людської діяльності із са¬мого початку стають цінностями завдяки їх актуальній значимос¬ті й відповідності сутнісним людським потребам й інтересам; 3) поняття «цінність» відрізняється від поняття «значимість». Поняття «значимість» є ширшим, ніж поняття «цінність». Цінність завжди має позитивне значення.4) цінності за своєю природою мають об'єктивний харак¬тер і суб'єктивну форму функціонування.

109. Ціннісні орієнтації особистості

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, фор¬муються її уявлення про цінності. Цінність того чи іншого об'єкта конкретно-історична. Об'єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Так само він може бути цінним в одних умовах і нецінним в інших. Наприклад, золото для Робінзона Крузо на острові не мало ні якої цінності. Одне слово, цінність предмета чи явища вирішаль¬ною мірою залежить від його об'єктивних якостей, від потреб, інте¬ресів, емоцій особистості, від умов, місця і часу.

Кожна людина — свідомо чи несвідомо — формує свою, індивіду¬альну ієрархію цінностей, складає своєрідний табель про їхні ранги. Така ієрархія в одних людей більш-менш стабільна, в інших більш рухлива. В залежності від умов, місця і часу, конкретної життєвої ситуації особистісна ієрархія цінностей може змінюватися, іноді карди¬нально. Одні люди не міняють своїх принципів, інші розстаються — іноді дуже легко — з ними, обирають для себе нові, часом кардиналь¬но протилежні, принципи. Відбувається переоцінка цінностей, пере¬міщення у їхній особистісній ієрархії.

На основі особистісної ієрархії цінностей людина може вибудову¬вати для себе ієрархію іншого типу — ціннісну ієрархію особистос¬тей. Вона у своїй свідомості складає так би мовити, табель про ранги щодо інших людей. Індивід розташовує на різних поверхах своєї цін¬нісної ієрархії різних людей, часто беручи за критерій їхню роль у реалізації своїх, особистих інтересів або ж інтересів сім'ї, колективу, соціальної групи тощо. Формування ціннісних орієнтацій — складова частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особистості. Відповід¬но до ієрархії цінностей складається й ієрархія ціннісних орієнтацій особистості. Серед них — орієнтації на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини.

Ціннісні орієнтації мають різні ступені інтенсивності, різну часо¬ву тривалість. Одні орієнтації зникають або послаблюються, інші — посилюються, підносяться на вищі щаблі ціннісних ієрархій. У на¬ших умовах посилюються орієнтації на людину, на збереження при¬роди, на багатство. Звичайно, далеко не завжди орієнтація на багатст¬во дає позитивні практичні результати. Ціннісна орієнтація часто пе¬ретворюється у нездійсненну мрію.

На основі своїх цінностей та ціннісних орі¬єнтацій суспільство, держава, нація чи інша соціальна група розробляють систему соціальних норм поведінки осо¬бистості. особистості.

111. Форми наукового пізнання (ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія).

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, зако¬номірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєд¬нує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) син¬тезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних еври¬стичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є особливою формою наукового піз¬нання

Проблема — це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення мож¬ливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результа¬тивних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Розвиток пі¬знання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подаль¬шого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою по¬яснення нових експериментальних. Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному етапі пізнання: вису¬нення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевір¬ки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним ета¬пом становлення нової.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, си¬стема достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і пере¬вірена практикою. Теорія дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв'язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, досто¬вірним знанням. Дві найважливіші функції теорії — пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпоте¬за, теорія діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.