9. Поняття і система джерел трудового права.

Отже, джерелами права є нормативно-правові акти, нормативно-договірні і міжнародні акти.

У ст. 4 КЗпП зазначено, що законодавство про працю складається з КЗпП та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Крім цього, регулювання трудових відносин як громадян України, так і громадян, що працюють за її межами, може здійснюватись законодавством країни, на території якої вони працюють, та міжнародними договорами про працю.

Все трудове законодавство, що є джерелами трудового права можна класифікувати за різними критеріями:

за юридичною силою;

за сферою дії;

за суб’єктами нормотворчості, тощо;

Закони та підзаконні акти, що складають систему джерел трудового права мають свої особливості, характерні тільки для трудового права. Такою особливістю є поділ джерел трудового права на загальне і спеціальне законодавство.

Необхідність поділу законодавства обумовлена тим, що в трудовому праві діє загально-правовий принцип рівності всіх перед законом, а застосування найманої праці здійснюється в різних галузях народного господарства, в різних кліматичних умовах та умовах праці; різну цінність для суспільства і держави складає та чи інша праця, різні за віком і статтю працівники її виконують, тому виникає необхідність диференціації правового регулювання в усіх зазначених випадках застосування найманої праці.

Єдність і диференціація правового регулювання трудових відносин досягається шляхом поділу законодавства на загальне і спеціальне.

12. Постанови Пленуму Верховного Суду України та їх значення.

Відомо, що судовий прецедент у його класичному варіанті означає загальнообов'язковість судових рішень для суддів, які вирішують аналогічні справи. Практика ж прийняття керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України щодо розгляду су­дами трудових спорів засвідчує, що такі роз'яснення мають за­гальнообов'язковий характер і стосуються не лише нижчестоящих судів, а й усіх інших суб'єктів, які застосовують відповідні норми.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судо­ву практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. № 14 у п. 18 проголошує, що, визначаючи роз­мір матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомо­білів, тракторів, автокранів тощо), що належать підприємствам, установам, організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід брати до уваги, що така шкода заподіяна не в процесі виконання трудових (службових) обов'язків, і тому під­лягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законо­давства. У цих випадках, як відомо, шкода відшкодовується у повному обсязі, в тому числі враховуються і не одержані підприємством, установою, організацією прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Тим самим Пленум Верховного Суду фактично скасував щодо вказаного випадку п. 7 ст. 134 КЗпП, за яким шкоду, завдану не при виконанні трудових обов'язків, працівник зобов'язаний від­шкодувати у повному обсязі, але за нормами трудового права, тобто без урахування при обчисленні шкоди розміру неодержаних прибутків.

Ці положення, що наведені з постанови Пленуму Верхо­вного Суду України, є фактично доповненнями до чинного тру­дового законодавства. Це нові правила, яких зобов'язані дотри­муватися не тільки судді під час розгляду трудових спорів, але й, що важливо, учасники трудових правовідносин.

Отже, незважаючи на офіційне невизнання актів судової вла­ди актами правотворчості, в Україні склалися об'єктивні обста­вини для того, аби вважати джерелами трудового права окремі нормативні рішення вищих судових інстанцій — Конституцій­ного Суду та Верховного Суду України.