Зміст.

Передмова.

Розділ 1. Поняття трудових спорів.

1. Поняття, предмет та класифікація трудових спорів.

2. Причини виникнення трудових спорів.

3. Нормативно-правові акти, які регулюють вирішення трудових спорів.

4. Правовідносини, які виникають при вирішенні трудових спорів.

Розділ 2. Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів.

2.1. Принципи розгляду трудових спорів.

2.2. Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів.

2.3. Розгляд індивідуальних трудових спорів у місцевих судах.

2.4. Особливості судового розгляду окремих категорій справ.

2.4.1. Справи про поновлення на роботі.

2.4.2. Спори про оплату праці.

2.4.3. Спори про матеріальну відповідальність сторін трудового договору.

2.4.4. Відшкодування моральної шкоди у трудовому праві.

2.5. Особливий порядок розгляду трудових спорів окремих категорій працівників.

Розділ 3. Порядок розгляду колективних трудових спорів.

3.1. Поняття, предмет та види колективних трудових спорів.

3.2. Порядок розгляду колективних трудових спорів примирними органами.

3.3. Участь Національної служби посередництва і примирення у вирішенні колективних трудових спорів.

3.4. правове регулювання проведення страйків.

Передмова

В умовах складної економічної ситуації в Україні та пере­ходу до ринкових відносин надзвичайно складним і актуаль­ним є питання захисту трудових прав і законних інтересів пра­цівників.

Однією з гарантій захисту цих прав є правове регулювання порядку вирішення трудових спорів між роботодавцем і найма­ним працівником або колективом найманих працівників. Зде­більшого трудові спори виникають у результаті порушення норм законодавства про працю з боку роботодавця та необізнаності працівників стосовно законодавчо гарантованих їхніх прав та покладених на них обов'язків.

Законодавство про працю передбачає різні шляхи вирішення трудових спорів залежно від їх виду та участь у цьому різних органів.

Виходячи з конституційної норми, яка гарантує судовий за­хист порушених прав, зростає роль судових органів у вирішенні трудових спорів.

У цьому посібнику вміщені додатки — витяги з норматив­них актів, які регулюють порядок вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів.

Посібник підготовлено на кафедрі трудового, аграрного та еко­логічного права Львівського національного університету ім. І. Фран­ка на основі програми спецкурсу "Порядок вирішення трудових спорів в Україні" для студентів усіх форм навчання.

Автор висловлює подяку доктору юридичних наук П.Д. Пилипенку і доценту С.М. Синчук за висловлені зауваження при підготовці цього посібника.

Може бути рекомендований студентам юридичних навчаль­них закладів і юридичних факультетів, практичним працівни­кам, а також усім, хто цікавиться порядком вирішення індиві­дуальних і колективних трудових спорів.

Розділ 1 поняття трудових спорів

1. Поняття, предмет та класифікація трудових спорів

У процесі трудової діяльності між суб'єктами трудових відно­син виникають розбіжності, які можуть перерости у спори. Вони можуть виникати як між працівником та роботодавцем, так і між колективом найманих працівників та роботодавцем чи ро­ботодавцями.

На сьогодні в Україні немає офіційного визначення поняття трудових спорів. Лише у Законі України "Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів)" є спроба дати легальне визначення колективного трудового спору як одного з видів трудових спорів.

У галузевій літературі трудові спори розглядаються як роз­біжності між працівниками та роботодавцем. Таке визначення видається небезспірним. Адже наявність розбіжностей між суб'єктами трудових правовідносин не завжди має наслідком виникнення трудового спору. Вони можуть бути між указаними суб'єктами і не спричиняти виникнення трудового спору.

Посібник підготовлено на кафедрі трудового, аграрного та еко­логічного права Львівського національного університету ім. І. Фран­ка на основі програми спецкурсу "Порядок вирішення трудових спорів в Україні" для студентів усіх форм навчання.

Автор висловлює подяку доктору юридичних наук П.Д. Пилипенку і доценту С.М. Синчук за висловлені зауваження при підготовці цього посібника.

Може бути рекомендований студентам юридичних навчаль­них закладів і юридичних факультетів, практичним працівни­кам, а також усім, хто цікавиться порядком вирішення індиві­дуальних і колективних трудових спорів.

На нашу думку, трудовий спір є однією з форм існування розбіжностей між суб'єктами трудових правовідносин.

Розбіжності переростають у трудовий спір, якщо не врегульований механізм їхнього вирішення, якщо сторони не можуть самостійно домовитись про їх вирішення, вважаючи, що їхні права порушені.

У зв'язку з цим для формулювання поняття спору необхідно визначити початок виникнення спору.

Отож, передумовою виникнення трудового спору є розбіжності між сторонами трудових відносин. При виникненні таких роз­біжностей сторони повинні провести переговори з метою їх вре­гулювання. Згідно зі ст. 224 КЗпП трудовий спір виникає тоді, коли працівник самостійно або за участю профспілкової орга­нізації, яка представляє його інтереси, не врегулював розбіжнос­тей при безпосередніх переговорах з роботодавцем.

Закон України "Про порядок вирішення колективних трудо­вих спорів (конфліктів)" у ст. 6 передбачив, що колективний трудовий спір виникає з моменту, коли розбіжності, які виникли між сторонами, не врегульовані ними у ході безпосередніх пере­говорів і уповноважений представницький орган найманих пра­цівників одержав від роботодавця відмову у задоволенні колек­тивних вимог та прийняв рішення про незгоду з відповіддю ро­ботодавця.

З цього випливає, що самі по собі розбіжності між сторонами ще не є трудовим спором, а лише тоді переростають у трудовий спір, коли їх не можна було врегулювати при безпосередніх пе­реговорах між сторонами. Якщо ж сторони при безпосередніх переговорах усунули або вирішили розбіжності, то трудовий спір не виникає.

КЗпП України передбачає, що вирішення розбіжностей між сторонами трудового спору відбувається шляхом переговорів. Переговори можуть відбуватись як безпосередньо між сторона­ми, так і за участю профкому. Закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" встановив порядок формування вимог найманих працівників і строки їх розгляду роботодавцем. Однак сам порядок вирішення розбіжностей між сторонами законодавцем не визначається.

Законодавство регулює порядок вирішення трудового спору з моменту його виникнення. Момент виникнення колективного трудового спору визначений Законом "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Індивідуальний трудовий спір виникає та потребує вирішення з моменту звер­нення працівника до відповідного юрисдикційного органу (у комісію по трудових спорах чи до суду) з заявою або позовною заявою про вирішення спору. З цього моменту розбіжності, які виникли між сторонами, переростають у трудовий спір і будуть розглядатись за тими правилами, які визначені відповідними нормативними актами.

Сторонами індивідуального трудового спору є працівник і ро­ботодавець.

На підставі Закону України "Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)" сторонами колективного трудового спору є наймані працівники, окремі категорії найма­них працівників, об'єднання найманих працівників, профспілки або об'єднання профспілок і роботодавці.

"Найманий працівник" — це універсальний термін, під яким слід розуміти фізичну особу, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі чи організації або у фізичних осіб, що використовують найману працю.

Правильним, на нашу думку, є твердження І.В. Зуба, що най­маними працівниками є також учасники господарських това­риств, які працюють у цих товариствах, оскільки їх трудові відно­сини також виникають на підставі трудового договору¹.

Доречно зауважити, що визначення найманого працівника як сторони трудового спору є неповним, тому що положення зако­нодавства встановлюють виняток. Так, сторона спору про відмо­ву у прийнятті на роботу — це особа, яка ще не є працівником, адже ним вона стане лише за умови, що її приймуть на роботу. До того ж не відомо, яке рішення прийме орган, що розглядати­ме цей спір. Отже, стороною спору може бути особа, якій відмо­вили в укладенні трудового договору.

При вирішенні спору сторони (як працівник, так і роботода­вець) можуть самостійно представляти свої інтереси в органі, який вирішує спір за їхньою участю, а можуть уповноважити на це інших осіб. Так, відповідно до ст. 226 КЗпП України при розгляді спору від імені працівника може виступати представ­ник профспілкового органу або будь-яка інша особа, в тому числі адвокат. Інтереси роботодавця представляють особи, які відповід­но до статуту юридичної особи або посадових обов'язків мають право представляти його інтереси у суді чи іншому органі.

Важливим є визначення предмета трудових спорів. Вважаєть­ся, що вони виникають з приводу застосування трудового законо­давства або з приводу встановлення умов праці. КЗпП України не визначає, що саме може становити предмет трудового спору.

Перш за все предметом індивідуального трудового спору є застосування законодавства України про працю при виникненні, існуванні та припиненні трудових правовідносин. Однак такого розуміння замало, оскільки воно не повністю визначає предмет індивідуальних трудових спорів.

Як відомо, основним юридичним фактом виникнення трудо­вих правовідносин є укладення трудового договору. Тому пред­метом трудового спору може бути і застосування законодавства при укладенні трудового договору, у тому числі законодавства, яке встановлює гарантії при укладенні трудового договору для певних категорій працівників. Наприклад, необґрунтована відмо­ва у прийнятті на роботу. І хоч у такому випадку трудові право­відносини ще не виникли, питання необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу також становитимуть предмет трудового спору. Тут спір існує з приводу виникнення трудових право­відносин, оскільки працівник вважає, що порушені його права при укладенні трудового договору.

У літературі трапляються обґрунтування, що предметом тру­дового спору можуть бути питання житлово-побутового обслуго­вування працівників за умови, що це передбачено колективним чи трудовим договором¹. Як видається, така позиція вчених є не зовсім правильною, адже зміст трудових правовідносин станов­лять взаємні саме трудові права та обов'язки їх суб'єктів, а не будь-які інші. В даному ж випадку йдеться не про трудові права працівників, а про соціально-побутові. Вони регулюються не законодавством про працю, а житловим, сімейним чи іншим законодавством. І навіть включення таких норм до колектив­ного договору не змінює їх правової природи.

Наступним важливим питанням є визначення сфери зако­нодавства, застосування якого може бути предметом трудового спору. На нашу думку, сюди слід віднести: 1) централізоване законодавство (зокрема КЗпП України, спеціальні закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти); 2) акти договірного характеру (гене­ральні, галузеві, регіональні угоди і колективні договори); 3) інші локальні нормативно-правові акти.

Як уже зазначалося, індивідуальний трудовий спір може ви­никнути з приводу встановлення умов праці. До недавнього часу до предмету індивідуальних трудових спорів відносили лише застосування законодавства про працю. Але зараз зміст трудо­вого договору значно розширено. З'явився різновид трудового договору — контракт, зміст якого є значно ширшим. При укла­денні трудового договору також йдеться про встановлення умов праці, які у процесі існування трудового договору можуть зміню­ватися, що веде до зміни існуючих умов праці або до встановлення нових. З цих питань між працівником і роботодавцем також може виникнути трудовий спір.

Дещо ширше визначається предмет колективного трудового спору. Зокрема Закон України "Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)" до нього також включив питання виробничого побуту, виконання колективного договору чи угоди. Це випливає також із положень Закону України "Про колективні договори і угоди". Відповідно до Закону зміст колек­тивного договору чи угоди становлять не лише трудові та тісно пов'язані з ними відносин, але й інші — соціально-економічні.

До предмета колективних трудових спорів Закон відносить також встановлення колективних умов праці. Ст. 2 зазначеного Закону регулює порядок укладення колективного договору чи угод, а також встановлення умов праці.

Підсумуємо: предметом трудового спору можуть бути розбіж­ності з приводу встановлення індивідуальних і колективних умов праці, а також застосування законодавства про працю.

Отже, під трудовими спорами потрібно розуміти не врегульо­вані у результаті взаємних переговорів розбіжності між суб'єк­тами трудових правовідносин, які виникають з приводу засто­сування трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці, і передані на розгляд відповідних компетентних органів.

Трудові спори можна класифікувати на окремі види за пред­метом, сторонами, характером вирішення і за підвідомчістю.

За предметом трудові спори поділяються на спори з приво­ду застосування трудового законодавства і спори про встанов­лення чи зміну умов праці.

До перших можна віднести спори про відмову у прийнятті на роботу, про поновлення на роботі, про порушення інших трудо­вих прав працівників, передбачених законодавством (право на відпочинок, право на оплату праці, на її охорону тощо). До цієї категорії належать також спори з приводу притягнення праців­ника до матеріальної та дисциплінарної відповідальності, а та­кож спори з приводу виконання умов трудового договору, ко­лективного договору та угод.

До другого виду належать спори з приводу встановлення чи зміни індивідуальних, колективних умов праці, а також укла­дення колективного договору чи угод. Це стосується встанов­лення умов праці, які не пов'язані з укладенням колективного договору чи угод і укладенням колективного договору та угод на різних рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

За сторонами трудові спори поділяються на індивідуальні та колективні. Сторонами індивідуального трудового спору є ро­ботодавець і окремий працівник. Предметом індивідуального трудового спору є застосування законодавства про працю та вста­новлення або зміна індивідуальних умов праці.

У колективному*трудовому спорі, залежно від його рівня, сто­ронами є наймані працівники підприємства, об'єднання найма­них працівників, профспілки, об'єднання профспілок, інші упов­новажені найманими працівниками органи з однієї сторони, а з другої — роботодавець, об'єднання роботодавців або їхні упов­новажені представники.

Предметом колективного трудового спору є застосування за­конодавства про працю і встановлення чи зміна колективних умов праці.

За характером вирішення виділяють трудові спори позов­ного і непозовного характеру.

Позовними за характером є спори про застосування законо­давства про працю, оскільки вони виникають з приводу віднов­лення порушеного права або законного інтересу. Така категорія спорів розглядається на підставі відповідного позову юрисдик-ційними органами. До спорів позовного характеру, як правило, відносять індивідуальні трудові спори¹. Відповідно до Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" у випадках законодавчої заборони проведення страйку колективний трудовий спір розглядається судом. У цьо­му випадку Закон передбачив, що із заявою до суду звертається не сторона спору, якою є колектив найманих працівників чи профспілка, а Національна служба посередництва і примирен­ня. Служба звертається до суду лише після того, як примирні процедури і її рекомендації не привели до вирішення спору. Причому вона звертається до суду з вимогою про вирішення колективного трудового спору від свого імені.

Непозовними за характером є спори про встановлення умов праці, оскільки тут ідеться не про відновлення порушеного пра­ва або законного інтересу, а про встановлення нового. У цьому випадку трудовий спір розглядається не юрисдикційним орга­ном, а самими сторонами або за допомогою примирних органів, завданням яких є не винесення рішення по суті спору, а сприян­ня сторонам у його вирішенні. На відміну від юрисдикційних органів, які утворюються державою, примирні органи створю­ються за домовленістю між сторонами спору.

Закон на сьогоднішній день не регулює порядку вирішення індивідуальних трудових спорів про встановлення умов праці. Видається, що ці спори за своїм характером не є позовними і повинні вирішуватись у порядку примирних процедур.

Класифікація трудових спорів на позовні і непозовні має важ­ливе значення для визначення їх підвідомчості.

Підвідомчість — це визначена законодавством компетенція відповідних органів щодо розгляду та вирішення трудових спорів. Підвідомчість визначається видом трудового спору з огляду на сторони і предмет, а також відносини, з яких випливає спір.

За ознакою підвідомчості можна виділити три види спорів позовного характеру:

1. Спори, які розглядаються у загальному порядку. Такий порядок включає в себе вирішення індивідуального трудового спору у комісії по трудових спорах (КТС) і в місцевому суді. Звичайно, якщо рішення КТС задовольнить сторони і вони не оскаржать його у судовому порядку, то спір на цьому і закін­читься. Якщо ж одна зі сторін спору оскаржить рішення КТС до суду, то розгляд трудового спору буде продовжено у судовому порядку.

Доречно зауважити, що загальний порядок розгляду індиві­дуального трудового спору (КТС  суд) не є обов'язковим для сторін трудового договору. Згідно зі ст. 124 Конституції України судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. А тому суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної зая­ви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку¹. Отже, за бажанням позивача будь-який трудовий спір може розгляда­тися у судовому порядку без звернення до КТС.

Так, у лютому 1992 р. громадянин Р. звернувся до суду з позовом до Берегівського РТП про поновлення попередніх умов праці та стягнення заробітної плати. Ухвалою Берегівського районного суду Закарпатської області від 27 серпня 1996 р. провадження у справі було закрито у зв'язку з недодержанням позивачем встановленого для цієї категорії справ порядку обо­в'язкового попереднього позасудового вирішення спору.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України переглянула справу в порядку нагляду за протестом заступника Голови Верховного Суду України і скасувала рішення Берегів­ського районного суду з таких підстав: на час постановлення

ухвали про закриття провадження у справі вже набула чин­ності Конституція України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, і правосуддя здійснюється виключно судами².

2. Трудові спори, що розглядаються виключно судом (тобто не можуть розглядатись в КТС). Перелік таких трудових спорів закріплено в ст. 232 КЗпП.

Безпосередньо у місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами:

1. працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

2. працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання при­чини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або вико­нання нижчеоплачуваної роботи;

3. керівника підприємства, установи, організації (філіалу, пред­ставництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, органі­зації, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних праців­ників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіональ­ного самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу ро­боту, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплі­нарних стягнень;

4. власника або уповноваженого ним органу про відшкоду­вання працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприєм­ству, установі, організації;

5. працівників у питанні застосування законодавства про пра­цю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підроз­ділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в місцевих судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:

1. працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

2. молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний за­клад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

3. вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до 14 років;

4. виборних працівників після закінчення строку повноважень;

5. працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

6. інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти тру­довий договір.

У судовому порядку відповідно до ст. 25 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" розглядаються також спори у випадках законодавчої заборони проведення страйку.

3. Трудові спори, що розглядаються в особливому порядку. Такий порядок застосовується щодо окремих категорій праців­ників і передбачає розгляд спору в порядку підлеглості або в іншому порядку, передбаченому законодавством. Це стосується суддів, прокурорсько-слідчих працівників, державних службовців, членів виборних органів громадських організацій.

Необхідно зазначити, що особливий порядок розгляду трудо­вих спорів не виключає можливості їх судового розгляду. Це випливає з Конституції України та Постанови Пленуму Верхов­ного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Порядок розгляду непозовних трудових спорів дещо інший. Національним законодавством передбачено два види розгляду трудових спорів непозовного характеру:

1) колективні трудові спори, що розглядаються в загальному

Поняття трудових спорів 25

порядку примирними органами (примирною комісією, трудовим арбітражем із залученням незалежних посередників). Якщо вка­зані органи не допомогли вирішити спір, сторони вдаються до крайнього засобу вирішення спору — страйку;

2) трудові спори, які розглядаються примирними органами, а у випадку невирішення — в судовому порядку. Такими є колектив­ні трудові спори, щодо яких страйк заборонено.